I've been searching my dreams for a lifetime

I do not want to believe it's the last time*

Місто: Віттіан

Рейна відчула дівчину ще до того, як незнайомка з'явилася на мості. Точніше, Рейна відчула емоції: нестерпний душевний біль, відчуженість, апатію, глибоку печаль, відчай. І, звісно ж, сильне небажання жити. Вони буквально пожирали незнайомку зсередини, як отрута, що поширюється тілом, викликаючи передсмертні судоми. Рейна не вперше відчувала емоції людей, але завжди здригалася від хвиль негативу та безвиході. І кожен раз дух моста дивувалася кількості чорноти в душах самогубців.

Міст Альдар - висока, прекрасна споруда, що розташувалася у центрі мегаполісу під назвою Віттіан. Його будували ті майстри, у яких були безмежна фантазія і сміливі ідеї, які лише іноді проблискують у людських умах. Ті майстри зробили опори у вигляді химерних дерев. Гілки-перила, пофарбовані у бронзовий колір, тягнулися через річку, аби поєднати два береги. Коли в спеціальні отвори дув вітер, міст видавав ніжні, дивовижні звуки. Звідси й друга його назва - Співочий міст.

Рейна знала і темну історію споруди. Міст був улюбленим місцем самогубців. Оскільки висота його була чималенька, люди, падаючи вниз, розбивалися об товщу ріки Брю. Їхні тіла відносила сильна течія. Небагатьох вдавалося виловити, оскільки далі починався водоспад. А за ним - Чорна пустка, куди люди боялися ходити. Там жило зло.

Сьогодні лив осінній дощ. Холодні краплі з неприємним звуком барабанили по парасольках нечисленних перехожих. Але дівчина була без парасольки. Вся змокла в чорному незастебнутому пальто, вона, здавалося, поспішала зустрітися зі Смертю. Темні пасма волосся обліпили бліде обличчя. Незвичні бордово-карі очі набрякли від того, що вона плакала. Незнайомка немов не помічала, що старі кросівки, взуті в поспіху, аж чавкали від вологи. Вона взагалі нічого не помічала. Більш сумного видовища Рейна раніше не бачила.

Коли дівчина дійшла до середини моста, примара стала видимою і матеріальною. Панна Всесвіт нагородила Рейну цією здатністю в подяку за порятунок людей. У червоному плащі, чорних черевиках, з яскраво-зеленою парасолькою примара моста виглядала колоритно й оідразу впадала в очі на тлі сірої погоди. Неспішно підійшовши до незнайомки, Рейна простягнула парасольку.

- Не замерзла?

Голос духа був тихим і м'яким, з помітним акцентом, який не зник навіть через сотні років. Дівчина повільно повернула голову до співрозмовниці. Не здивувалася яскравим барвам. Не здригнулася. Вона взагалі ніяк не реагувала. В її очах Рейна побачила порожнечу - моторошно мляву і безбарвну. Саме таким поглядом обдаровують людей мешканці Наудінне. І ця байдужість лякає більше, ніж будь-які емоції. Ти ніби дивишся в зяючу прірву і відчуваєш, як страх невідомості обплітає розум.

- Ні, не замерзла, - хрипко відповіла дівчина, вчепившись в перила руками. Нігті у неї були зламані й обдерті. - Мені не холодно.

Вона замовкла, чекаючи, коли Рейна піде. Примара моста дивилася вниз, збираючись з думками. Їй завжди було важко починати розмову.

- Знаєш, для чого побудували цей міст? - запитала Рейна. - Колись Віттіан розташовувався лише на західному березі. На східному жили люди з народу ша. Міст Альдар повинен був об'єднати два народи.

- Він виконав свою функцію? - байдуже запитала співрозмовниця. Вона напружено чекала, коли дивна жінка піде. Їй не потрібні були свідки.

- Ні, - відповіла Рейна, - містяни так і не змогли прийняти дивну релігію народу ша. Племена повільно винищували, посилаючись на нещасні випадки. Землі народу перейшли у власність Віттіану. Як бачиш, зараз там височіють хмарочоси.

- Сумно, - прокоментувала дівчина.

- Я Рейна, - представилася примара.

- Юнона, - неохоче назвалася співрозмовниця, не відводячи погляду від помутнілих вод річки. Примара відчувала, як цій нещасній хочеться скоріше опинитися в обіймах чорних хвиль. Варто поквапитися.

- Кажуть, шамани з народу ша прокляли Альдар, - продовжувала Рейна, - може, тому так багато людей закінчують життя тут? Перила ніби призначені для того, щоб забиратися вгору і стрибати вниз, в холодну прірву. І навіть якщо людина раптом вирішить зупинитися, нічого вже не змінити. Вона розбивається. Річка Брю нещадна і кровожерлива. Скількох вона вже забрала в Чорну пустку... - примара замислено дивилася вдалечінь, не помічаючи, що Юнона з цікавістю слухає. Помовчавши, Рейна додала: - Ти теж хочеш стрибнути, Юноно. Хіба твоє життя таке незначне і позбавлене сенсу, що його необхідно обірвати?

Нарешті дівчина відреагувала. На змученому обличчі з'явився подив, покусані губи злегка розтулилися. Юнона позадкувала від Рейни, оскільки чомусь стало страшно. І чому ця білява жінка раптом вирішила поговорити? Теж хоче стрибнути? Чи навмисне блукає вздовж моста, вишукуючи самогубців?

- Як ви дізналися? - в голосі Юнони з'явилася ворожість. - Так, я стрибну з цього моста. І ви мене не зупините.

- Ти не відповіла на моє запитання, - спокійно промовила примара, радіючи, що співрозмовниця почала проявляти емоції, - а зупиняти не збиралася. Це твій вибір. Мені цікаво, що штовхає людей на самогубство.

Рейна брехала. Жінка нізащо б не допустила смерті ще однієї людини. Вона боролася за життя будь-якого самогубці із самою Смертю.

- Цікаво?! Вам цікаво?! - скрикнула дівчина, ще сильніше стиснувши нерівні перила. Вона тремтіла - чи то від холоду, чи від невисловлених почуттів, захованих глибоко в душі. І зараз ці почуття вихлюпувались назовні, ніби морська хвиля. - Відчай і безвихідь - ось причини самогубств. Коли у людини не залишається іншого вибору. Коли ніхто не поспішає на допомогу. Коли весь світ тисне, пригнічує і розриває душу. Коли кричиш, але ніхто не чує. Коли самотня навіть у величезному мегаполісі... Навіщо тоді жити?

- Навіщо жити? - перепитала Рейна, сумно зітхнувши. - Я не думала про це, коли залишилася без будинку, без сім'ї, без підтримки будь-кого. Я була вигнаницею в Вітттані, і багато хто бажав моєї смерті. А я відчайдушно хотіла жити. Заради того, аби прокидатися і бачити небо, грітися в променях сонця, відкривати невідомі землі, знайти близьких людей і щиро любити. Скільки разів я відчувала подих Смерті за спиною, а мене буквально виривали з її рук. І я... - примара замовкла.

Йшов холодний осінній дощ. Сірою пеленою вкривав Віттіан. У калюжах відбивалося похмуре небо, а хмари страхітливо синього кольору породжували похмурі думки про монстрів з далеких світів.

Юнона по-іншому дивилася на Рейну. Хотіла знати про жінку більше. Що з нею сталося? Як вижила ця красуня?

- І що ви зробили? - озвалася дівчина. Рейна подивилася на співрозмовницю димчасто-ліловими очима.

- Що у тебе сталося, дитино? - жінка доброзичливо усміхнулася. - Розкажи, не бійся. Раптом я зможу допомогти. А після цього можеш стрибати. Якщо захочеш.

Тут Юнона гірко заплакала. Примара неквапливо підійшла і обняла дівчину, огортаючи теплом, якого нещасна так потребувала.

- Ви знаєте, я більше не витримаю, - схлипуючи, бурмотіла Юнона, - тітка... взяла мене на опіку через те, що держава платить величезні суми опікунам. Я постійно чую, як вона це каже. У пансіоні ще гірше. Я втекла звідти. Вчора мене побили, тому що я вирішила постояти за себе. Хочу, щоб мама була жива. Або піти до неї... Адже мені нікуди подітися, в місті підлітків, які тікають, швидко повертають родичам. Не хочу назад...

Рейна терпляче слухала плутані слова співрозмовниці. Хоч Юнона розповіла далеко не все, примара не наполягала на продовженні. Прийде час, і дівчина виговориться комусь іншому.

- Люди, які стрибали з моста, теж мали проблеми, - сказала Рейна, - і кожна проблема - важкий тягар на душі людини. Він тягнув їх униз. Але після смерті самогубці не отримують довгоочікуваного спокою, а безтілесними істотами нишпорять на дні річки. Тому за мостом ніхто не купається. Істоти затягують сміливців у глибини вод і жорстоко вбивають. Ти бажаєш собі такої долі, Юноно?

- Я не знала про це, - зізналася дівчина, тремтячи вже від холоду. Рейна зняла пальто і закутала Юнону, яка помітила, що дощ ніби обминає дивну жінку. Жодна крапля не намочила її пишне густе волосся.

- На східному березі біля околиць Віттіану є двоповерховий будинок, - сказала Рейна, - його легко впізнати за візерунчастим нерівним дахом, круглими віконцями і світло-коричневими цегляними стінами. Там живе тітка Розалінда, моя добра знайома. Їй потрібна помічниця. Якщо хочеш почати нове життя, дитино, піди туди. Скажеш, що від мене.

- Сумніваюся, що мене візьмуть, - заперечила Юнона.

- Неодмінно візьмуть, - твердо промовила Рейна, - і знаєш, чому я вижила, незважаючи ні на що?

Дівчина, затамувавши подих, подивилася на примару, чекаючи почути велику таємницю про диво, про везіння чи про щасливий кінець.

- Я поставила мету - жити, незважаючи ні на що - і йду до неї, - такою була відповідь жінки, - неважливо, якою буде мета, Юноно, головне, щоб твої вчинки не шкодили людям. Коли ти рухаєшся до мрії, біль минулого потроху забувається. Іди до тітки Розалінди. Вона зрадіє твоєму візиту.

Юнона несміливо зробила кілька кроків. Потім згадала, що у неї пальто і парасолька Рейни. Обернувшись, дівчина з подивом виявила, що світловолоса незнайомка зникла. Незважаючи на її відсутність, стрибати з мосту Юноні не хотілося. Дівчина чомусь повірила в те, що все буде добре.

*****

Тітка Розалінда була високою жінкою з важкими світлим волоссям. Коли замерзла Юнона тихо постукала, двостулкові двері з різьбленими візерунками відразу ж відчинилися, ніби дівчину чекали. У в'язаному блакитному светрі і довгій спідниці Розалінда здавалася домашньо-затишною. Вона відразу ж відвела Юнону в дім, принесла сухі речі і закутала в теплий коцик. Сама господиня пішла варити чай. Напівсонна дівчина з неприхованою цікавістю розглядала дрібнички, які знаходилися у вітальні: старовинний лук з геометричними малюнками, великий ловець снів у вигляді сови, чиї очі-намистини, здавалося, мерехтіли у світлі лампи; різнокольорові пляшечки з ліками; статуетки з різного матеріалу, що зображували незвичайних звірів. У центрі приміщення прямо з підлоги росло дерево з дивним трикутним листям. Стовбур рослини нагадував скручену спіраль.

Яскраві картини привернули увагу Юнони. На них умілі художники зобразили небачені пейзажі - квітучі рівнини, скелясті високогір'я, вируючу річку і старовинні міста. На деяких полотнах були намальовані портрети. Помітивши знайоме обличчя, Юнона піднялася і підійшла до картини. Напис на важкій дерев'яній рамі свідчив: "Рейна Чі". Під нею - дати народження і смерті.

Юнона охнула. Дівчина не могла помилитися. Саме ця жінка нещодавно врятувала її від самогубства. Її димчасто-лілові очі неможливо забути. Як таке можливо?

- Рейна була першою людиною, яку вбили на мосту Альдар, - сказала тітка Розалінда. Вона зайшла до вітальні, несучи тацю з двома чашками. Юнона безмовно дивилася на жінку. - Сідай, дитино, я все розповім.

- Але Рейна була... живою, - сказала шокована Юнона, сівши коло Розалінди, - обіймала мене. Я думала, вона щаслива і...

- Панна Всесвіт нагородила Рейну здатністю ставати матеріальною, коли примарі доводиться рятувати самогубців, - пояснила жінка, - але давай все по порядку.

Рейна Чі була з народу ша. Коли будували міст, вона раділа, що зможе оселитись у Віттіані і знайти друзів. Рейна бачила в людях тільки хороше. Навіть після того, як стала небажаною в місті. У людей народу ша є особливість - після повноліття їхнє волосся набуває золотистого кольору. Над Рейною з цього приводу насміхалися. Казали, що вона сивіє, хоча потворна сивина звичайних людей не йшла ні в яке порівняння з її золотим волоссям. Потім жінку вигнали. Це було в розпал винищення племені ша. Довгий час Рейна не бажала повертатися до нас. Все сподівалася знайти притулок у Віттіані. Коли зрозуміла, що жорстокість людей не знає меж, пішла назад. На мосту Рейну збив автомобіль. Ми знайшли її всю в крові, з роздробленими кінцівками, в синцях і з нерівно обрізаними волоссям. Мабуть, якісь тварюки, не варті називатися людьми, зазіхнули на найцінніше, що було у Рейни. Сама вона ні за що не обрізала б волосся. Після похорону Рейна з'явилася сестрі, яка з горя хотіла кинутись у річку Брю. Бажання Рейни жити було настільки сильним, що навіть Смерть подарувала їй другий шанс. Так вона і стала Примарою Мосту. Рейна рятує містян, не дивлячись на все, що їй довелося пережити. І вона щаслива, якщо їй вдається вибороти людину у Смерті. Мета Рейни благородна. Навіть панна Всесвіт оцінила її прагнення. Тому ти тут, Юноно. Завдяки жінці, яка шалено любила життя і яка після смерті вчить інших жити, не дивлячись ні на що.

*Фраза з пісні Amaranthe - Dream