Ти - моя шкідлива звичка

Місто: Амберіан

Стою на вулиці. Холодно. Від крижаного жовтневого вітру не рятує навіть теплий светр. Волосся давно розтріпалось, і я не намагаюся його пригладити. Тримаю в руках паперовий стаканчик з кавою і грію руки, поки осінь не забрала все тепло напою. Неохоче п'ю. Гіркий еспресо без цукру обпалює горло. На стаканчику залишається слід темної помади. Роблю ще ковток і крадькома дивлюся на Станіслава.

Він палить, не звертаючи уваги на холод. Чорна куртка розстебнута, вигоріле рудувате волосся лізе в очі. Дивиться кудись удалечінь. Вогник цигарки в його руці мерехтить незвично яскраво у цей похмурий день, а їдкий дим відразу ж забирає вітер.

Ми стоїмо у непримітному провулку, де майже немає людей. Будинки старі, з кострубатими графіті на обшарпаних стінах. Уздовж тротуару вишикувалися ліхтарі. Єдиний магазин сувенірів ще зачинений. Брудно-жовте листя валяється на потрісканому асфальті, нагадуючи святкове конфеті, яке забули прибрати. Сіре небо нависає так низько, що часом важко дихати.

Кажуть, у деяких старих будинках живуть привиди і міські монстри. Я не вірю. Єдині монстри міст - це люди.

Еспрессо вже теплий. Я майже звикла до гіркоти. Запах кави бадьорить, він більш різкий, ніж в улюбленому американо з молоком. Незрозуміло, чому мене потягнуло на експерименти. Невідомо, чому я не залишилася в кафе, а вирішила випити каву на вулиці. Напевно, витівки долі, не інакше.

Я не знала, що Стас буде тут.

Він навіть палить гарно, естетично. Видихає дим вгору. Затягується. Тримає цигарку. На вказівному пальці лівої руки тату. Знак нескінченності.

Напевно, я задивилася на нього й замислилась. Не помітила, як він підійшов.

- Будеш? - простягає тліючу цигарку. Здивовано дивлюся на Стаса. Очі у нього світлі. Чи то сірі, чи то блакитні. Кутики повних губ злегка підняті вгору. Важко зрозуміти, чи він жартує, чи говорить всерйоз. Не бачачи реакції з мого боку, юнак додав: - Палити будеш?

Я ненавиджу куріння і все, що з ним пов'язане. Тоді чому погоджуюся?

Перша затяжка викликає хворобливе першіння в горлі. Кашляю і ледь не проливаю каву. Від нестерпної гіркоти на очі навертаються сльози.

- Ти раніше не палила? - Стас здивовано дивиться на мене, тримаючи запалену цигарку, на якій залишився відбиток моєї помади. Хитаю головою. - Чому не попередила? Це міцні цигарки.

- Все добре, - хрипко кажу і видихаю хмарку диму. У роті залишився присмак тютюну. Дивлюся, як він затягується і додаю: - Дай ще покурю.

Стас злегка посміхається. Тримає цигарку, поки я вдихаю суміш нікотину та отруйних речовин. Потім палить сам. І для мене зараз не було нічого інтимнішого, ніж ці непрямі поцілунки через цигарку.

Далі організм легше сприймає мої спроби отруїтися. Майже не кашляю і красиво видихаю дим. Трохи нудить, але, гадаю, скоро пройде.

От би ще почуття до Стаса пройшли так само безслідно. Тоді я б не стояла тут, у холодному провулку, і не курила з ним. Сиділа б у кафе, насолоджувалася американо і якимось десертом. Без гіркоти. Без неприємних відчуттів.

Певно, любові без гіркоти не існує.

Ми докурили цигарку. Я допивала каву, яка здалася майже солодкою. Стас кинув недопалок в урну. Туди ж полетів стаканчик. Мені здалося, що стало ще холодніше. Різкий порив вітру сплутав волосся, і я машинально пригладила неслухняні темні пасма.

- Стривай, ти - Аніта? - Стас помітив на моїй руці браслет. На шкіряні мотузки були нанизані срібні руни. Міська відьма Х'єна власноруч плела його в торішню ніч Гелловіна. Сказала, що прикраса принесе удачу. - Це ти віддала мені квиток, а сама зникла. Твій браслет - єдине, що я запам'ятав.

Опускаю голову. Кілька місяців тому ми їздили на свято в інше місто. Стас втратив свій квиток на потяг. Я нишком всунула йому свій і втекла. Я не хвилювалася, що Стас знайде мене. У компанії працюють сотні людей. Але ця зустріч - дійсно витівка долі.

- І навіщо було так робити? - я не бачу обличчя Стаса, але в його голосі немає засудження чи невдоволення. - Я б не пропав, а дівчині в незнайомому місті небезпечно перебувати...

Хотілося подякувати за те, що він хвилювався про мене. Хотілося заспокоїти, адже я ночувала в хостелі і не шукала пригод. Хотілося просто посміхнутися йому. Обійняти. Замість цього я швидко попрямувала до будівлі, де працювала, намагаючись не чути, як Стас мене покликав. Знову тікаю.

Знаю, що рано чи пізно доведеться поговорити зі Стасом. Нехай буде пізно. А зараз я йшла і посміхалася.

Доля іноді буває дивною і непередбачуваною. Лишається здогадуватися, що вона принесе наступного разу.