В лісі живе дещо, що може бути гіршим за сірого вовка...

Місто: Віттіан

Даніела поправила червоний каптур, що захищав від снігу, і обережно обійшла одне з безіменних озер Північного лісу. Тоненька скоринка льоду вкривала блакитну поверхню води. Довкола панувала казкова, майже матеріальна тиша. І Даніела з неприхованим захватом розглядала мальовничий ліс. Вона насилу вірила, що таке прекрасне місце межує з моторошною Чорною пусткою.

"І як тітонька не боїться монстрів, живучи на тій стороні лісу?" – подумала дівчина. Вона жодного разу не бачила тітку, але прийомні батьки – чистокровні уродженці Віттіана – казали, що родичка хвора і не може самостійно пересуватися. З незрозумілих причин вона навідріз відмовлялася переселитися до міста.

Даніела Шень була сиротою. Її сім'я з народу ша загинула на мосту Альдар за невідомих обставин, які ніхто не намагався з'ясувати. Півроку дівчина жила у притулку. Потім її удочерила міська родина. Про Даніелу дбали. Дівчина була вдячна за це. Після двадцять сьомого дня народження, коли її чорні кучері почали світлішати, як це траплялося з кожним з народу ша, прийомні батьки визнали Даніелу дорослою. Їй нарешті дозволили відвідати тітку. Дівчину заспокоїли, що родичка живе у лісі, а істоти з Чорної пустки не покидають своїх територій.

Про пустку Дан чула страшні історії. Легенди говорили, що там живуть потопельники, яких викидали води річки Брю на смердючі береги. Сила пустки оживила мерців, і вони блукали в пошуках живих людей. Жили там і страшніші істоти - ті, про яких говорили пошепки, насторожено оглядаючись. Чорні силуети виникали нізвідки. Вдень і вночі звучали голоси, що доводили до божевілля. А над пусткою ширилася влада чогось могутнього, невидимого та зловісного. Це всевидюче щось було господарем проклятого місця. Ніхто його не бачив. Даніела також чула, що за давніх часів мешканці Віттіана приносили в жертву істоті вбивць і злодіїв, аби монстр не проникнув у місто.

Дивно, що тітка вибрала таке місце проживання. Хоча Дан знала, що її народ раніше жив у Чорній пустці. Плем'я контролювало зло доти, доки білявих дикунів не почали винищувати. Можливо, тітка, як її предки, володіла таким даром. Даніела читала про магію народу ша, але не уявляла, що це за сила. Батьки не встигли розповісти. Може, тітка знає про дар? Даніелі хотілося вірити, що вона особлива та сильна. У притулку їй довелося чимало пережити, але жодна сила не проявлялася. Досі залишалося загадкою, чому містяни так не любили привітних світловолосих сусідів.

Ближче до Чорної пустки ліс згущувався. Стрункі дерева стали вузлуватими, викривленими, з колючими сухими гілками. Здавалося, що місцевість заволокло чорним серпанком. Стало похмуро. Раптом з глибин лісу повіяв крижаний вітер. Дан щільніше закуталась у червоний плащ. Навіть незаймана білизна снігу потьмяніла. Морок густішав. Тишу порушував зловісний свист вітру та кроки дівчини. Зараз вона шкодувала, що так наполягала на тому, аби піти на самоті.

Вовче виття здалося особливо гучним. Даніела здригнулась і зупинилася. Їй не казали, що у Північному лісі мешкають хижаки. Дан і раніше ходила на узлісся, але не зустрічала вовків. Чи звуки долинають із пустки? Які монстри там живуть?

Почулися тріск гілок і важкі кроки. Хтось наближався. Даніела злякалася. Зважившись, вона побігла вперед. Будиночок тітки десь недалеко. Там безпечно. Ліс незабаром закінчиться. Хоча Дан навпаки здавалося, що потворні дерева все щільніше обступали її.Вовк, очевидно, зрозумів, куди прямує втікачка. Тварина випередила дівчину й бігла назустріч. Даніелі довелося змінити напрямок. Орієнтуватися було важко. Через страх, що охопив її, дівчина не розуміла, куди рухається. Все здавалося однаковим. А виття і зловісне гарчання чулися звідусіль. Наче її оточили...

Повз Даніелу пропливла чорна тінь. Висока і незграбна, вона боляче вдарила дівчину кривою зазубреною кінцівкою. Від несподіванки Даніела впала. Нога пульсувала від болю, але крові, на щастя, не було. З наростаючим переляком Шень дивилася на істоту. Мешканець Чорної пустки. Але що він робив у лісі? Як вибрався? Поза пусткою вони слабшають. Та, видно, ця тварюка була досить сильною, щоб убити беззахисну Дан.

На чорний силует стрибнув сірий вовк. Дівчина скрикнула з подиву. Вовк повалив тінь і люто виривав чорні клапті з істоти. Силует відчайдушно чинив опір, завдаючи ударів колючими відростками. Звір виявився сильнішим. Його ікла зімкнулися на голові тіні, розриваючи її. Після цього істота розтанула. Вовк тяжко сів.

Даніела, яка до цього затулила обличчя руками, розглядала тварину. Шерсть вовка відливала сріблом. Він повільно підвівся, і Дан вразилася, наскільки звір був могутнім. Вовк теж розглядав її розумними очима. І раптом схилив голову на знак пошани.

"Не бійся, молода господине", - прозвучав у голові Шень м'який чоловічий голос, - "я покликаний, щоб захищати тебе".

Даніела, що відповзала від вовка, зупинилася. Вона зрозуміла, що це не звичайна тварина, якщо вона вміла передавати думки. Дівчина зібралася щось спитати, але помітила, що вовк піднявся на задні лапи і почав змінюватися. Миттю перед здивованою Дан стояв чоловік - високий, суворий і неприборканий. Сріблясто-сірий хутряний плащ на плечах. На оголених м'язистих грудях – безліч шрамів. До широкого пояса кріпилися десяток піхов із вигнутими ножами. Риси обличчя незнайомця невловимо нагадували звірячі: широко посаджені зелені очі, різкі лінії вилиць, широкий прямий ніс. Пасма довгого волосся попелястого кольору стовбурчилися, наче шерсть.

- Мене звати Гаруф, - сказав чоловік. Його м'який голос контрастував із грізним виглядом воїна-дикуна. - Дозволь вивести тебе звідси, господине. Тобі небезпечно тут бути.

- Але... - слабо запротестувала Дан. Гаруф мовчки взяв дівчину на руки і поніс у бік Віттіана. Його дотики бентежили Даніелу і викликали незрозумілі, але приємні почуття. - Моя тітка...

- Там, куди ти прямувала, живуть пожирачі, - зітхнув Гаруф, - тебе відправили на смерть, Даніело. Віттанці продовжують знищувати народ ша.

Очі його спалахнули злістю. Дан із наростаючою панікою обмірковувала почуте. Вона хотіла закричати, що це неправда, але... Прийомні батьки відправили доньку до лісу. Вони казали, що там безпечно. Дівчина зіщулилася, ніби хотіла сховатися від жорстокої правди в теплих обіймах рятівника.

- Чому таке відбувається? - Вирвалося в неї. А тоді дівчина засипала свого рятівника питаннями. - Що ми зробили Віттіану? Хто ти насправді? Чому називаєш мене господинею?

Гаруф усміхнувся, тяжкою ходою крокуючи вперед. Здавалося, він не знав утоми. Дивлячись на його посмішку, Даніела відчула, як голосно б'ється серце і приємне тепло поширюється по всьому тілу.

- Ти ж чула легенди про те, що у Віттіана і Чорної пустки існувала домовленість? - запитав чоловік. Дан похитала головою, і він пояснив: - Містяни відправляли істотам жертву, а монстри в свою чергу не нападали на місто. Ця домовленість існує й досі. Тільки замість убивць віттіанці відправляють людину з народу ша. Таким чином вони позбавляються від вас, не забруднюючи руки кров'ю.

- Але за що?

- Віттіан збудували жорстокі завойовники, що прийшли з далекого півдня. На півдні панують жахливі звичаї. Там дозволено вбивства і поїдання слабших. Там поклоняються богу війни і хаосу Вольтазару. А народ ша шанує Велику Матір – богиню миру та благополуччя. Вас ненавидять через прагнення до гармонії й порядку. Ті, хто поклоняються війні, ніколи не схилять голову перед миром. Навіть у розвинених містах живуть монстри у вигляді людей, чия жорстокість не знає кордонів.

Даніела слухала розповідь супутника і тремтіла. Як її народ не побачив справжніх облич віттіанців і привітно впустив ворога на мирні землі?

- Вони ж не всі такі, - тихо зауважила дівчина, - серед містян є доброзичливі...

- Ви, народ ша, такі наївні, - хмикнув Гаруф, - волієте бачити в людях тільки добро і заплющуєте очі на погань, яка ховається в чужих душах. Тому ваші предки створили нас.

- Наші предки? – Дан подумала, що їй почулося.

- Вони раніше жили в Чорній пустці й потребували захисників, - таким було пояснення, - магія народу ша була сильною. Вони створили нас, вовків-перевертнів. Ми називаємо вас господарями, хоча з вовками завжди поводились, як з рівними собі.

- Чому народ ша жив у пустці?

- Це вони з давніх-давен стримували все зло, що мешкало в тих місцях. І кожна сім'я мала вовка-захисника. Коли вас стало менше через винищення з боку мешканців півдня, ви вирішили піти з пустки, не маючи сил боротися з усіма темними істотами. Тоді Віттіан уклав домовленість із пусткою. Народ відпустив захисників. Більшість вовків померли під час боїв або від туги. Я повернувся, дізнавшись про те, що відбувається у Віттіані. Не йди до міста, Даніело. Бо тебе вб'ють.

Коли Гаруф дивився на неї, в його зелених очах із золотистими вкрапленнями було стільки турботи та ніжності, що завмирало серце. Дан шалено хотіла, щоб вовк залишився з нею.

- Куди мені йти? - запитала дівчина. Чоловік зупинився. Вони були на узліссі біля кордонів Віттіана. Гаруф обережно опустив Даніелу на засніжену землю.

- На східному березі річки ще залишилися поселення народу ша, - відповів вовк, - знайди старійшину Гестію. Скажи, що я повернувся. Вона вирішить, що робити далі. А я мушу піти.

- Ти не залишишся? – з відчаєм спитала Дан. Гаруф ніжно посміхнувся. Дівчина відчула, як ніяковіє.

- Я повернуся, - чоловік підійшов і поцілував руку Даніели, - не хвилюйся за мене, господине. Іди.

Все ще приголомшена, Дан нерішуче попрямувала у бік річки. Червоний каптур ховав її мідно-русяві кучері. А Гаруф, перетворившись на великого сірого вовка, помчав у пустку. Слід було надіслати віттіанцям попередження: у народу ша відтепер є захист.