Не відмовляйся від своїх емоцій

Місто: Діджітал-сіті

- Ви кажете, що відчуваєте незрозумілий сум і щем у грудях, коли поруч знаходиться один із співробітників офісу? - запитала психологиня. У неї був приємний низький голос, і Юко вкотре засумнівалася в тому, що спілкується з роботом.

Психологиня була невисокою, з синьо-чорним волоссям, укладеним в охайну зачіску. Тонкі руки, бліда шкіра без вад і зморшок робили жінку схожою на модель. У чорній спідниці-олівці, в червоній блузі з короткими рукавами, в цих лакованих туфлях на високих підборах пані Чарр здавалася людиною. Якби не очі неприродного фіолетового кольору. Якби не однакова посмішка. Якби не завчені, нічого не значущі, фрази.

Ці великі, блискучі, позбавлені емоцій очі були відмінною рисою будь-якого робота. Вони дивилися - і не бачили. Роботи посміхалися, але не відчували радощів. Існували, а не жили.

І Юко панічно боялася стати такою ж байдужою. Тому що очі їй давно замінили. Внаслідок сильного випромінювання комп'ютерів дівчина осліпла. Нові очі були нечутливі до будь-якого випромінювання і містили вмонтовану базу даних з навігатором і перекладачем. А нове серце працювало без будь-яких перебоїв.

Вона ще не стала роботом. Але настане час, коли кожен її орган, кожна клітинка стануть штучними. Вона забуде своє ім'я і стане відгукуватися на абревіатуру типу ЮК-75, як називають роботів. Невже Юко теж буде так само фальшиво посміхатися і нічого не відчувати?

- Це нормально для людини, - невпевнено пробурмотіла дівчина, пригладивши біляве волосся з окремими рожевими пасмами. Теж штучне. - Люди відчувають симпатію до інших...

- Юко, ви ж розумієте, що незабаром станете вищою формою життя, - м'яко сказала пані Чарр, - а роботизованим формам емоції не потрібні. Почуття - це джерело нещасть.

Юко тремтіла і не розуміла психологиню. На мить глянула у вікно, наче шукала підказки. З висоти двохсотого поверху дівчина бачила панораму осяйного, майже ідеального Діджитал-сіті, що, здавалося, загубився серед хмар. Хмарочоси вражали своєю висотою і незвичайною візерунчастою архітектурою. А знизу, під спіралеподібними швидкісними, магістралями, розкинулася зелена зона парків і декоративних садів. І нічого більше. У цьому місті майбутнього роботи не потребували їжі, продуктів, окремого житла чи усамітнення. А людей з кожною декадою ставало менше.

"Хто це придумав? - подумки запитала Юко. - Чому машини не повинні мати емоцій і почуттів одне до одного?"

- Мені подобається людина, - сказала дівчина, подолавши бажання піти.

- Що ви маєте на увазі під словом "подобається"? - пані Чарр поклала руки на стіл. Її довгі нігті були покриті ніжно-перловим лаком. - Подобатися може що завгодно - природа, тварини, архітектура, музика. Це допустимо для машини.

- Коли людина подобається, відчуваєш одночасно радість, наснагу і легку меланхолію, - з готовністю відповіла Юко, - хочеться бути ближче до людини, дивитися на неї, зробити щось для неї, не вимагаючи нічого натомість. І...

- А ця людина знає про ваші почуття? - психологиня незмінним безбарвним голосом перебила Юко. Дівчині стало геть сумно. Вона мовчки похитала головою. - Так навіщо вам щось відчувати? Емоції не допоможуть вам в майбутньому, Юко. Ваші батьки недарма хвилюються.

Дівчина мовчала. Так, за волею батьків, які давно стали роботами, вона ходила до психологів, аби ті вмовили її якомога швидше почати вдосконалення власного тіла. Юко кожен раз розчаровувалася і тому змінила п'ять фахівців. Вона шукала допомогу і підтримку, а знаходила однакових бездушних істот - напівлюдей-напівмашин - що відмовилися від усього людського заради вічного життя.

- Неможливо викинути почуття, як непотрібну річ, - тихо промовила дівчина.

- Але у вас все вийде, - посмішка пані Чарр була лиш скороченням лицьових м'язів, не більше, - кілька бесід, спеціальні ліки - і ви перестанете страждати.

Юко зрозуміла, що потрібно йти. Записала до цифрового щоденника назви ліків, які порадила психологиня. Все одно потім видалить цей запис. Ідучи стерильним коридором, дівчина відчувала, що зайшла в глухий кут. Їй хотілося, аби хтось просто вислухав, не давав непотрібних порад. Колись такі люди існували. Ще до великого технічного прориву і відкриття штучного інтелекту. Штучний інтелект ніколи не зрозуміє, як це - бути людиною. Бо людина - це не тільки зовнішня оболонка. Людина - це незбагненний внутрішній світ, калейдоскоп емоцій, неповторний характер і безсмертна душа. Невідомим чином роботизація сприяла знищенню цих унікальних рис. І це лякало Юко найбільше. Що, як у Діджитал-сіті навчилися знищувати душу?

Вона здригнулася.

До кого ще можна звернутися, аби отримати правильну пораду?

На швидкісному ліфті Юко спустилася в зону парків і скверів. Серед осінніх пейзажів вона трохи заспокоїлася. Ноги самі вели кудись углиб, де дзюрчала поки невидима ріка. Шаруділо листя, а повітря було свіжим і ніжним. Не таким, як угорі, де все пристосовано для роботів. Справжнім і живим. Юко ловила багрняно-жовте листя і по-дитячому раділа осені. Потім упала на траву і деякий час милувалася яскраво-блакитним небом, торкаючись руками пожовклих стеблин.

- Не знала, що сюди ще хтось приходить, - почувши високий голос, Юко миттю піднялася. Здивовано розглядала стареньку, що стояла навпроти. Старих вона бачила тільки на голографічних проекціях. І в дитинстві. Сімдесят років тому.

Старенька була справжньою. Маленька, з глибокими зморшками на круглому обличчі. Попелясте волосся зібране в пучок на потилиці. Блідо-сірі очі добрі й променисті. Від жінки, здавалося, йшли хвилі світла, тепла і затишку. Одягнена вона була в просту сукню з маленькими блакитними квітками і червоний фартух з білим горошком. Від жінки пахло випічкою. І Юко чітко згадала, як у дитинстві їла величезний пиріг з вишневою начинкою. Відщипувала маленькі шматочки, забруднивши вишневим соком руки й одяг.

- Вибачте, я випадково зайшла, - мовила дівчина, - якщо заважаю, то можу піти.

- Не заважаєш, люба, - сказала жінка, - скільки років я не бачила людей - живих, справжніх. Лиш машини, камери і механічні комахи. Всі чекають, коли мене не стане. Я, до речі, тітонька Лу.

- Юко, дуже приємно, - посміхнулася дівчина, - а ви?..

- Ні, я одна з небагатьох, хто відмовився від заміни органів, - старенька відразу здогадалася, що хотіла запитати співрозмовниця, - тому і живу тут, у зеленій зоні, подалі від машин. Нікому не заважаю. Іноді сюди заходять роботи, та з ними нудно спілкуватися. А ти ще не машина, люба. Я відразу відчула.

- Але це недовго, - посмутніла Юко, - а я так не хочу... Для мене важливо залишатися людиною. Я хочу відчувати всі емоції, розумієте? У мене хочуть забрати мої почуття.

Юко заплющила очі. Хотілося заплакати, але сльозові залози видалили під час заміни очей.

- Знаєш, що, Юко? Іди до дому. Обов'язково ляж спати. Світ Снів часто допомагає знайти відповідь, - тітонька Лу загадково посміхалася. Зморшки в кутиках її яскравих очей нагадували промінчики сонця. І Юко відчула прилив сил. Вона ще не бездушна машина. І хоча порада бабусі видалася дивною, дівчина повірила.

*****

Уві сні Юко опинилась у дивовижному місті. Все там було різнобарвним і тішило око. При цьому кольори не дратували. М'яка пастельна палітра відтінків дарувала відчуття, ніби ти опинився вдома після тривалої подорожі. Пахло чимось солодким, терпким, гіркуватим... І дівчина не могла надихатися цим чарівним повітрям. Навколо неї йшли люди. Справжні люди, прекрасні навіть без штучного омолодження, корекції тіла і шліфування шкіри. Діти сміялися голосно й дзвінко. Юко роззиралася довкола, не знаючи, на чому зосередити погляд.

- Привіт, Юко Кін, - з натовпу до дівчини вийшов юнак. Усміхнувся і пригладив розпатлане світло-русяве волосся. Одяг - в'язаний светр, джинси, плащ, шарф - яскравий. А очі незнайомця нагадували розтоплене срібло. Чи два маленьких місяці. Цей юнак здавався таким людяним, добрим, мудрим, живим, що Юко завмерла. - Я Муні Міракл. Радий, що поради тітоньки Лу привели тебе сюди.

- А... Ох, ви знаєте тітоньку? - схвильовано запитала дівчина. - Де я? Це сон? Як таке сталося?

- Ти не відмовишся від прогулянки? - поцікавився Муні. Юко не заперечувала. Їй хотілося побачити більше чарівних краєвидів. А ще вона відчайдушно не бажала повертатися в Діджитал-сіті.

Муні повів супутницю широкою вулицею, де кожен будинок був прикрашений вітражами. І на сонці будівлі виблискували, немов дорогоцінне каміння. Коло дверей лежали гарбузи. Багряне листя плюща обплутало стіни. Химерних форм ліхтарі з різнокольоровими лампами вишикувалися вздовж проїжджої частини. А вдалині височіла спіралеподібна вежа. Замість стін у неї були мозаїки всіх відтінків синього і пурпурового кольорів.

- Тітонька Лу раніше жила в цьому місті, - порушив мовчанку Муні, - але вона вирішила, що хоче допомагати людям інших світів знаходити щастя. І вирушила жити в Діджитал-сіті. До речі, я пам'ятаю твоє місто ще молодим, коли люди тільки-но винайшли першого робота. Це було славне, веселе місце. Не сперечаюся, воно і зараз таке.

- Ні, не таке, - заперечила Юко, - роботизовані форми життя відмовляються від емоцій і живуть, як машини, у котрих нема нічого людяного.

- Це не так, - заперечив Муні з розуміючою усмішкою, - у машин теж є почуття. Не віриш?

Він спинився біля різнобарвного авто. Такі машини були популярні в Діджитал-сіті мільйони декад тому. Чоловік відчинив дверцята, показуючи гарний салон із зеленою оббивкою. Зліва на лобовому склі прикріплені кумедні фігурки невідомих Юко істот. Панель темно-зелная, як і кермо. Авто виглядало естетично і не нагадувало стерильні вагони метро в місті дівчини. Чи швидкісні світло-сірі авто без жодної прикраси. Чи монстроподібні надзвукові поїзди, чорно-білі й похмурі.

- Це веселкове таксі, - мовив Муні, - коли в ньому їдеш, завжди піднімається настрій. Двигун ледь чутно шумить. Водій завжди увімкне музику для хорошого настрою. І ти похитуєш головою в такт фігуркам дракончиків. Приїжджаєш до пункту призначення з чудовими емоціями. Ні, справа не в роботах. Просто у твій світ проникли мешканці Наудінне - Сірого світу. Це їхня ідея - вбити весь спектр емоцій у машинах.

- Хто з ними бореться? - запитала Юко. - Можна попередити роботів про небезпеку? Без емоцій Діджитал-сіті стане...

- Я знаю, яким стане місто, Юко, - зітхнув співрозмовник, - але попереджати - не варіант. Тобі не повірять. А люди із Сірого світу відправлять тебе туди. Тому в Діджитал-сіті живуть такі особистості, як тітонька Лу.

- Але тітонька Лу сама.

- Люди з Безіменного міста ніколи не самі. Не хвилюйся, Діджитал-сіті не стане подобою Сірого світу. Я в це вірю. А ще, - Муні витримав паузу, - запрошую тебе в це місто.

Юко вкотре здивувалася доброті й доброзичливості дивного чоловіка.

- Я можу відправитися сюди? - недовірливо поцікавилася дівчина. - Та тільки я - машина.

- Ти людяніша, ніж мільярди людей, яких я стрічав, - ласкаво мовив Міракл, - а зараз слухай. Рівно о тринадцятій хвилині після півночі на вокзалі Діджитал-сіті зупиниться потяг - Веселковий лицар. Сміливо заходь туди. Але не спізнюйся, потяг стоятиме не більше хвилини.

Юко запам'ятала слова Муні. І запитала наостанок:

- Чи зможу я колись повернутися в Діджитал-сіті і допомагати, як тітонька Лу?

- Звичайно, - відповів чоловік, посміхнувшись, - ти зможеш повернутися в будь-яку мить.

*****

Юко прокинулася. Голографічний годинник показував без десяти хвилин північ. Дівчина схопилася з ліжка. Спочатку подумала, що взяти з собою. Потім, одягнувшись у звичні джинси і светр, вирішила лишити речі в минулому. Вона майже бігла до вокзалу. Серце Юко швидко билося, а душа передчувала початок нового життя, повного радості й відкриттів.