Теплий день, був сповнений ароматами перших весняних квітів. Тим чарівним ранком на набережній бігало безліч людей, порушуючи атмосферу спокою і тиші, які залишилися після довгої ночі. Легка пелена туману потроху почала розвіюватися і погляду відкрилася неймовірна картина. Річкова гладь мерехтіла на сонячному світлі та, немов дзеркало відбивала світло-блакитні небеса.

Уздовж набережної повільно прогулювалася дівчина поруч йшов також повільно і спокійно великий золотистий ретривер. Рудоволоса дівчина одягнена у прості сині джинси і темно-сірий худі з капюшоном, який, здавалося, був їй занадто великий, але їй було комфортно. Руде волосся дівчини, недбало зібране в тугий пучок, з якого лише кілька пасм вільно спадали на її білосніжне обличчя. Вони повільно йшли, не звертаючи уваги на оточуючих людей.

Повз пробіг чоловік, який схоже поспішав на роботу, вдягнений у чорний костюм з краваткою, час від часу нервово поглядав на свій наручний годинник. Він голосно вилаявся, звертаючись до свого годинника, ніби звинувачуючи його в тому, що він іде надто швидко. Пізніше вона помітила двох спортсменів, які потихеньку пробігали повз, лише інколи перемовляючись один з одним. Дівчина звернула увагу на Їхні обличчя, вкриті потом, які здалися їй надто виснаженими, тому вона припустила, що вони професійні бігуни, що готуються до чергового змагання.

Зненацька хтось схопив її за рукав, і вона від несподіванки скрикнула, на що собака миттєво відреагувала та погрозливо загарчала на кривдника.

- Лізо, - насилу промовив чоловік, повільно відпустивши рукав дівчина, зробивши кілька кроків назад, злякавшись агресивно налаштованого пса.

- Вибачте, - насилу вичавила дівчина, з силою втримуючи свою собаку за повідець. - Спокійно, Джино, спокійно - промовила дівчина, звернувшись до собаки.

- Впізнала? - обличчя незнайомця просяяло променистою посмішкою. - Я ж Джо, ми з тобою разом вивчали мистецтво в Каліфорнійському інституті мистецтв. Згадала?

- Так, щось пригадую - невпевнено промовила дівчина. - Неясно. - у пам'яті Лізи почали спливати неясні спогади про цього чоловіка. - Вибач. Скільки років минуло?

- Хм. - посмішка зникла з обличчя Джо і тепер воно виглядало так, ніби він намагається пригадати щось давно забуте. - Гадаю, - почав він, - мабуть десь близько семи років тому.

- Боже, минуло стільки років, навіть не віриться - дівчина послабила повідець, коли ретривер перестав гарчати і заспокоївся, - Як ти мене впізнав?

- Ну, це просто. - на його обличчі знову засяяла посмішка, а в бурштинових очах прослизнув промінь сонця – Ну, ти була доволі помітною особистістю серед студентів. Твої неймовірні малюнки вражали навіть педагогів. Окрім того, в тебе досить помітна зовнішність – він поглянув на руде кудряве волосся.

Дівчина зніяковіло опустила голову так, що руді пасма практично повністю закрили її почервоніле обличчя. Здавалося, вона намагалася куди-небудь сховатися від пильного погляду Джо. Вона вирішила зробити вигляд ніби їй хтось подзвонив, щоб втекти від того погляду.

- Так. Так. - вона відповідала так, ніби справді з кимось розмовляє. - Добре. - Ліза приречено видихнула. - Скоро буду. Давай. До зустрічі, - в той момент вона подумки подякувала курсам з акторської майстерності, які відвідувала студенткою.

Ще кілька секунд дівчина тримала телефон біля обличчя, а потім спішно прибрала його в глибоку кишеню свого худі.

- Пробач, - дівчина заговорила таким голосом, ніби в чомусь винна і намагалась вибачитись. - Мені треба йти. Поговоримо наступного разу. Добре?

- Добре. - сумний погляд Джо впав на дівчину і їй стало дуже соромно за свою брехню. - Може зустрінемося на вихідних? - з надією в голосі промовив чоловік.

- Так. - Ліза винувато глянула на нього. - Напиши мені. - дочекавшись згідного кивка, вона одразу ж схопила міцніше повідець і поспішила швидше зникнути.

Золотистий ретривер, який хвилину тому спокійно сидів біля ніг своєї власниці, тепер ледве встигав за її швидким кроком, який тепер більше був схожий на біг, ніж на ходьбу. Ліза йшла так швидко, що її волосся ще більше розтріпалося, і в результаті пучок був зруйнований зустрічним вітром, а копиця рудого кучерявого волосся розсипалася на плечі дівчини.

Здавалося, вона навіть не помітила тієї миті, коли резинка злетіла з її голови, але це її зовсім не турбувало. Ліза мчала, не звертаючи уваги ні на що довкола, а опинившись на сходах, вона зненацька перечепилася і полетіла донизу.  Майже відразу вона розслабила свою долоню і повідець одразу ж впав на землю, залишивши ретривера на верхніх сходах. Собака відразу ж помчав за власницею вниз, не розуміючи що раптом з нею сталося.

Тендітне тіло дівчини котилося з неймовірною швидкістю, вона вдарялася то ногами, то руками, а іноді траплялося, що удар припадав на голову. Коли падіння припинилося, Ліза лежала на спині, а вимазане у крові та бруді руде волосся закривало сильно травмоване обличчя.

Люди скупчилися навколо і спостерігали за тим, що відбувається. Хтось намагався підійти ближче, але собака не поспішав підпускати чужинців. Хтось дзвонив у швидку, а хтось без усілякого сорому знімав її на телефон. Дехто навіть почав записувати ролик у прямому ефірі, збуджено розповідаючи про нещасний випадок, який трапився з молодою дівчиною на сходах неподалік набережної.

Шум стояв просто божевільний Ліза не могла поворухнутися, здавалося, що від болю в неї палав кожен міліметр тіла. Здавалося її голос просто зник, складно вимовити команду для Джини припустити до неї людей, які намагались допомогти.

- Тихо-тихо, - Ліза почула, як якийсь знайомий голос, який ніжно говорив до її собаки, намагаючись її заспокоїти, - Джина заспокойся. - продовжував заспокійливо говорити чоловік. - Я хочу допомогти. Ти ж мене знаєш, - після цих слів собака нарешті відступив його, і Ліза змогла розгледіти обличчя свого рятівника, який так старався їй допомогти.

«Боже, Джо, слава Богу, як же я рада тебе бачити - подумала дівчина, впізнавши обличчя людини, що нависла над нею, намагаючись зрозуміти складність її стану, - як ти тут опинився? – і, незважаючи на своє здивування, вона відчувала неймовірну вдячність до нього - Дякую - подумки проговорила Ліза і знепритомніла».

Десь вдалині залишилися галасливі вигуки перехожих, виття сирени швидкої допомоги та метушня лікарів навколо, зник навіть ниючий стогін Джини.