Тихе і трохи заспокійливе сопіння Джини поруч створювало враження абсолютного спокою. Здавалося, всі проблеми зникли кудись дуже далеко і стало якось легко та спокійно на душі. Дівчина лежала на ліжку в міцних обіймах Джо, які одночасно і зігрівали, і оберігали її. Яскраві руді кучері розкинулися по білосніжній подушці, а кілька неслухняних пасом закривали її обличчя.

Коли пелена з очей Лізи остаточно спала, вона звернула увагу, що тепер лежала в ліжку сама. Лише Джина продовжувала лежати поруч, хоча, судячи з усього, вона або вже доволі давно прокинулася, або ж не спала взагалі. Дівчина погладила довгу золотисту шерсть собаки, та помітила, як її хвіст весело затанцював. Повільно, насилу пересуваючись, витративши, здається, всі сили після сну, Лізі насилу вдалося злізти з ліжка. Собака відразу ж пішла слідом за своєю господинею і з усією притаманною їй витонченістю зістрибнула з ліжка.

Смачні аромати, які доносили з кухні, немов вабили її до себе. Вийшовши у вітальню, вона помітила стіл, увесь заставлений різними стравами. Нічого особливо складного не було, але видно, що Джо постарався з усіх сил і витратив чимало часу, щоб приготувати все це.

- Доброго ранку - бадьорий голос Джо так сильно контрастував із тими криками наляканого хлопчика з тієї зловісної кімнати, які все ще лунали в її голові. - Сідай. У мене вже все готово - доповів він і вмостився на стілець, при цьому смачно облизуючи губи.

- Доброго - промовила дівчина, скоріше за інерцією, ніж від думки, що ранок справді добрий. - Скільки всього, - Ліза сіла поруч на сусідній стілець, а Джина тихенько вмостилася біля її ніг.

Дівчину все ще мучили сумніви, чи може вона взагалі перебувати тут. Адже саме вона стала каталізатором того, що тепер ці кошмар почали снитися йому частіше. Її винуватий погляд упав на Джо, який щось активно жував, запхавши до рота все, що міг, і тепер був схожий на хом'яка. Набиті щоки і задоволений вираз обличчя чоловіка трохи заспокоїли її та навіть розвеселили, але вона все ще відчувала провину перед ним.

Совість мучила її з того самого моменту, як вона вирішила не рятувати його від кошмару, а навпаки, пролізти у його сон і використати цей шанс для пошуку доказів чи хоча б якихось зачіпок. У вухах усе ще лунав стогін хлопчика, якого бив чоловік у вовчій масці. Лізу, як і раніше, лякала ця картина, і десь глибоко у душі вона благала Бога, щоб усе це було лише сном, і насправді нічого такого ніколи не відбувалося насправді.

- Чому ти не їси? - жуючи запитав Джо, помітивши, як дівчина трохи відсторонено колупається виделкою в тарілці. - Щось сталося?

- Мені шкода - після довгої паузи ледве чутно промовила дівчина. - Вибач. Я повинна була розбудити тебе - вона говорила швидко, а голос звучав дуже схвильовано. - Бачила, що тобі сниться кошмар. Ти стогнав і плакав. - продовжувала Ліза, тепер дивлячись йому прямо в очі.

- Стоп - перервав її Джо. - Про що ти говориш? - запитував він, зробивши кілька ковтків води з прозорої склянки. - У цьому немає нічого дивного чи образливого. Мені багато років сняться кошмари. Після полону, я чи не щоночі бачу кошмари і нічого не можу з тим вдіяти. – він голосно зітхнув, та подивився на дівчину, спрямувавши неї свій пильний погляд. – В тому не має і ніколи не було твоєї вини.

- Але ж я могла дістати тебе звідти, а в підсумку використала для пошуку доказів - від збентеження її обличчя трохи почервоніло.

- Насправді я вдячний тобі, що ти не залишила мене самого. - він перевів погляд на тарілку з пончиками, - Хоча, гадаю, це мені час просити вибачення за свою поведінку. - він згадав, як плакав, уткнувшись носом у її білу сорочку. - До речі, - вирішив змістити тему чоловік і кинув до рота величезний пончик із шоколадною глазур'ю, - а ти змогла щось з'ясувати?

- Насправді, я хотіла розповісти відразу - її голос тремтів чи то від страху, чи то від раптової можливості нарешті з'ясувати, хто ж злочинець. - Пам'ятаєш, коли я була в лікарні, - дівчина опустила руку та дістала із задньої кишені своїх джинсів акуратно складений аркуш паперу, - намалювала це, - вона розгорнула аркуш, і Джо одразу впізнав детальний портрет людини з порізаним, понівеченим обличчям. - Носила його з собою, але це не справжнє обличчя «Вовка» - здивовані очі Джо розширилися, і продовжували пильно дивитися на Лізу. - Думаю, це його страховка на випадок, якщо хтось із дітей, - по її тілі пробігли мурашки, - зможе зірвати маску вовка.

- Ти вважаєш, що це ще одна маска, щоб діти не змогли побачити його справжнього обличчя, навіть якщо їм вдасться зняти маску вовка? - він виглядав вкрай схвильованим та навіть трохи наляканим.

- Гадаю, так все й було, - Ліза зробила кілька ковтків води, адже з учорашнього ранку вона не випила й краплі рідини, від чого у її горлі все зовсім пересохло. - Не можу точно сказати, як саме мені вдалося зірвати маску вовка, але, - вона тицьнула пальцем у понівечене обличчя на аркуші паперу, - якби я не втратила пам'ять, то, найімовірніше, під час опису зовнішнього вигляду злочинця намагалася б змалювати саме це обличчя. Думаю, в той момент я маленька дівчинка, - і вона уявила ту рудоволосу дівчинку, яка сміливо щосили намагалася боротися за своє життя і на смерть перелякалася, побачивши таке страшне обличчя. – Дівчинка, яку декілька годин, а може і днів несамовито били ланцюгом, принижували, годували не зрозуміло чим, просто не могла навіть припустити, що це не справжнє обличчя.

- Так би ніхто б не здогадався, що маски могло бути дві. - він узяв ще один пончик та повністю поклав до рота, чим трохи насмішив Лізу. - Але як «Вовк» виглядає насправді?

- Високий, спортивної статури, з гарними рисами обличчя і яскраво-блакитними очима, - і тут у її голові знову з'явився чоловік, який повністю відповідав її опису. - Можу намалювати, я бачила в тебе мольберт у кімнаті. Можна - він кивнув, і дівчина одразу ж кинулася до кімнати Джо так нормально і не поївши.

Джо не став її зупиняти, йому не хотілося збити натхнення і настільки сильне завзяття Лізи, тому він просто взявся за прибирання столу. Він вимив брудні тарілки, а ті, в яких залишалася їжа, просто засунув у холодильник. Повільно і дуже ретельно витер стіл, йому нікуди було поспішати. На роботі він узяв відпустку одразу після того, як Ліза впала зі сходів, і тепер він був повністю вільний.

Джина підійшла до чоловіка і поставила лапи на його ноги і подивилася на нього так, немов просила щось.

- Я зрозумів - він погладив руду морду рукою. - Ти хочеш поїсти, - і Джина тихо гавкнула, ніби погоджуючись. - Зачекай хвильку, зараз що-небудь вигадаємо, - він швидко знайшов величезну упаковку з собачим кормом і насипав у миску, тоді собака одразу ж взявся за їжу. – Їж спокійно, не спіши. Зовсім скоро твоя господиня закінчить і підемо погуляти.

У кімнаті Джо було досить прохолодно, але це ніяк не відволікало дівчину від роботи. Незабаром на білому аркуші паперу стало проявлятися знайоме обличчя. Тепер вона малювала фарбою і картина з плином часу ставала дедалі більше схожою на фотографію.

- Джо! - закричала дівчина, раптово помітивши схожість із тим, про кого навіть подумати не могла. - Джо, сюди! - вона кликала його, адже її ноги ніби оторопіли, їй не вдавалося зробити жодного кроку. - Джо... - вона злякано глянула на чоловіка, який захекавшись та з переляканим виразом обличчя стояв біля дверей.

- Щось трапилося? - запитав Джо, підійшовши ближче і подивившись на малюнок, який намалювала Ліза. - Ти знаєш його? - він немов прочитав її думки, але в нього самого не було ідей, хто б це міг бути.

- Він дуже схожий на доктора Уімблі - тремтячим голосом промовила дівчина, - Очі. Його очі. Такі ж добрі.

- Зараз, коли ти сказала, я подумав, що вони справді дуже схожі, - насправді Джо ще з виписки Лізи вважав лікаря вкрай підозрілим, але зараз було відчуття, немов його здогадки отримали своє підтвердження. - Але минуло стільки років. Може він просто схожий?

- Ти маєш рацію - трохи оговтавшись, погодилася дівчина. - Ми не можемо звинувачувати, не маючи про ти нього жодних доказів.

- Гадаю, - його голос звучав твердо й упевнено, ніби він ухвалив для себе якесь рішення, - настав час піти до поліції.

- Так, але для початку я маю тобі розповісти ще дещо, - Джо сів на ліжко, приготувавшись уважно слухати. - Насправді я розповіла тобі не все. Цього разу у твоєму сні мені вдалося побачити більше, ніж раніше, - очі чоловіка збільшилися, а густі чорні брови піднялися. – Цього разу мені вдалося вийти з тієї кімнати, та побувати прямо на вулиці і знаю, де знаходився той будинок, - одного погляду їй було достатньо, щоб зрозуміти німе запитання його очах, яке буквально витало в повітрі. – Я побачила, він розташований на вулиці Lincoln Way, будинок за номером чотири, а прямо навпроти є великий червоний гідрант – випалила дівчина, опустивши очі, ніби очікуючи реакцію Джо.

- Так це ж просто неймовірно, - незабаром вимовив Джо, приголомшений розповіддю Лізи. - Зачекай, наскільки я пам'ятаю, це та вулиця, що веде до набережної і проходить уздовж парку, так? - дівчина ледве помітно кивнула, повернувшись до нього, сівши поруч із ним на ліжку. - Ми були поруч, коли пішли слідом за тим хлопчиськом.

- Так. З того вікна з ґратами на четвертому поверсі - уточнила дівчина, - як на долоні видно весь парк, особливо взимку, коли на деревах ще немає листя. При бажанні можна розгледіти людей, які прогулюються вздовж набережної та в парку.

- Гадаю тепер нам час відвідати мого старого друга у поліції. – заключив Джо.