Лікарняну палату, освітлювало лише сонячне світло, але в повітрі висіла така гнітюча тиша, здавалося, що її можна відчути на дотик. Час від часу легкий вітерець приносив насичені аромати весняних квітів з вулиці в той час, як з коридору лунали приглушені голоси медичних працівників та інших пацієнтів лікарні.

- Як? - раптом заговорила Аріана, спрямувавши свій погляд на Джо. - Як ви опинилися в тій кімнаті? – невпевнено промовила дівчина.

- Я не можу сказати точно... - з тремтінням у голосі почав Джо, опустивши свою голову, глянувши на побіліле обличчя Лізи, яка лежала на ліжку поруч, - мені було лише десять і минуло багато років, тому мало що можу згадати. Пам'ятаю тільки, як йшов зі школи, мені залишалося зовсім пройти зовсім трохи додому... - він міцно стиснув руку Лізи, здавалося, Джо вхопився за неї так ніби вона могла врятувати йогоо від тих жахливих спогадів, - от-от і я був би вдома, але мене схопили, і приклали щось до рота. Був такий їдкий і не приємний запах. - Він благально глянув на Лізу, шукаючи в ній підтримки. - Я намагався боротися, але тоді я був надто слабкий, а сильні руки тримали надто міцно, у мене не було шансів. - Джо важко видихнув, коли Ліза стиснула руку Джо, намагаючись якось підбадьорити його. - Але це було не довго, вже за хвилину моє тіло обм'якло в руках злочинця, гадаю тоді я знепритомнів, а коли отямився вже був закутий до якогось стовпа в тому моторошному приміщенні без жодного освітлення.

- Вибач, Джо, - ніжно заговорила Ліза, піднявшись і трохи обійнявши його за плечі однією рукою, а іншою продовжувала тримати його руку. - Мені так шкода, - зітхнула дівчина, картаючи себе за те, що через неї йому довелося знову згадати той кошмар. - Прошу пробач мені.

- За що? - здивовано промовив Джо, перебуваючи в обіймах Лізи. - Ти ж не винна в цьому, тебе там і не було, тим паче у той час ти сама була ще дитиною.

- Через мене тобі довелося згадати. - вона відсторонилася і лягла назад на подушку.

- Тут немає твоєї провини. Всі ті події кожної ночі проходять до мене уві сні, адже мені так і не вдалося забути той кошмар, який мені довелося пережити в тій темній та надзвичайно страшній кімнаті - у ту мить дорослий чоловік мав такий вигляд, ніби йому десять, і він, як і тоді був повністю беззахисним.

- А коли це сталося? - акуратно поцікавилася Аріана, намагаючись зібрати воєдино всі шматочки головоломки, які вона так любила в дитинстві. - Можеш згадати дату?

- Ніколи не зможу забути, - сумний погляд Джо упав на Аріану з такою силою, ніби міг скинути її зі стільця. - Це був мій день народження, 13 січня 2004 року. Я поспішав додому, адже там на мене чекало велике свято, друзі та купа подарунків.

- Що? - промовила здивована Аріана, - У день народження. Жорстоко - але в цей момент вона різко похмурішала і продовжила, - Мене теж... теж викрали в день народження, тільки 13 лютого 2005. - сумно видавила вона. - Зі мною все почалося практично точнісінько так само, як у вас, містер Джо, - він був трохи приголомшений від такого звернення, але вирішив промовчати. - Я йшла зі школи і чекала на свято з великим тортом, однак... - її зелені очі наповнилися сльозами, така сумна і самотня вона сиділа на стільці поруч, і Ліза вирішила взяти її за руку - мене викрали - дівчина почала плакати і розридалася, міцно стискаючи руку Лізи.

Так вони сиділи кілька хвилин, доки Аріана не заспокоїлася, у той момент вона мала такий самий вигляд, як уві сні, який випадково побачила Ліза. Тендітна, безпорадна, ніжна і дуже налякана, вона тремтіла від страху, що цей кошмарний день може повторитися).

- Вибачте, - почала було Ліза, - але не могли б ви розповісти мені, що ж там усе-таки відбувалося? - її турбувало багато запитань, особливо якщо врахувати, що на момент викрадення вони обидва були ще зовсім дітьми. - У той момент, коли я була у вашому сні Аріана, - вона перевела здивований погляд на дівчину праворуч від себе. - Практично всім тілом я відчувала неймовірний страх і жах, здавалося, він йшов навіть від стін. Однак... - запнулася дівчина, поправляючи своє руде неслухняне волосся, - що конкретно там було, я так і не зрозуміла.

Ліза помітила те, з яким невимовним виразом обличь Джо й Аріана переглянулися. В очах дівчини палав неприхований жах, її погляд опустився, і вона почала нервово смикати рукав свого білого халату медсестри.

- - Ліза - голос Джо пролунав несподівано твердо, здавалося, він намагався захистити Аріану від розпитувань, розуміючи, наскільки болючими для неї були ті спогади. - Я розповім тобі свою історію, гадаю, вона не сильно відрізнятиметься від історії Аріани. - Ліза згідно кивнула, чітко розуміючи стан дівчини, яка сиділа поруч з переляканим виразом обличчя. - Потрапивши до тієї кімнати було дуже темно і страшно, не знаю як для кого, але я ще з самого дитинства дуже сильно боявся темряви. - Джо підправив воріт свого сірого светра з грубою в'язкою, який трохи натирав йому шию, та поспішив продовжити. - Але мушу зізнатися, після того, що трапилося, темряви я більше не боюся, але страх бути знову прикутим і безпорадним все ще живе у моєму тілі. У першу ніч я тремтів від страху і жаху, боявся, що не переживу того полону. Багато плакав, сльози лилися таким потоком, що моя кофта була мокра наскрізь, ніби мене регулярно обливали водою.

- Ти не бачив того чудовиська в масці вовка? - перед очима тут же виникли дикі жорстокі очі, які ховалися за маскою.

- Гадаю, я ридав усю ніч, - продовжував говорити чоловік час від часу здригаючись від спогадів, а його вкрилися мурашками так, ніби було дуже холодно. - Потім у знемозі я просто відключився, здається, я проспав усю ніч. - здавалося, Джо намагається відтягнути момент, в якому з'явився «Вовк». - Вночі або пізно ввечері... не знаю, коли я врешті прийшов до тями, на вулиці було дуже темно, а та кімната освітлювалася лише місячним світлом. Я молився, щоб це було викрадення заради грошей, адже в такому разі я потрібен викрадачеві живим, а отже, йому немає сенсу мене вбивати.

- Як ви могли думати про це в такому ключі? - з цікавістю поцікавилася Аріана, здивувавши Лізу - Ви сказали, що вам тоді ледь виповнилося десять років, - вона голосно зітхнула і продовжила, водночас так сильно знітившись, що Ліза почала хвилюватися за неї. - Я в той момент була настільки налякана, що не могла думати ні про що, окрім як про свою близьку смерть, хоч і була трохи старшою. - Ліза жахнулася від слів уже дорослої жінки, її налякало те, з яким серйозним виразом обличчя говорила Аріана.

- Так, зараз аналізуючи те, що відбувалося в той час, мені теж здається це вкрай дивним, але тоді ця думка допомагала мені зберегти крихітну краплю надії в моєму серці, - на його обличчі з'явилася легка ледь помітна посмішка - Вночі - в цю мить посмішка, що з'явилася кілька секунд, зникла без сліду, а обличчя стало таким блідим, наче хтось намастив його крейдою, - у кімнату прийшов чоловік у костюмі та масці, у темряві тієї моторошної кімнати мені не вдавалося розгледіти абсолютно нічого, що могло б вказати на злочинця. - Ліза помітила, що Джо ніби ухиляється від суті, здавалося, він боїться щось вимовити. - Ця людина підходила до мене і говорила те саме, що й вам.

- Він говорив вам щось накшталт: «Джо - ти мій. Тобі нікуди від мене не дітися. Тебе не врятують. Не допоможуть» - тремтячим голосом проговорила Аріана так, ніби ці слова лякали її більше, ніж той, хто говорив їх.

- Так, саме ці слова він промовляв до мене, - твердо вимовив Джо, - ви маєте рацію, Аріана. Я пам'ятаю, що він повторював це щоночі в перші хвилини наших зустрічей, здавалося, ця людина насолоджувалася моїм страхом, впивалася сльозами, що текли з моїх очей. Він ховався за маскою вовка і його обличчя повністю було приховано від мене, але я ніби відчував його насолоду. Я відчував, ніби йому приносило задоволення відчуття влади наді мною, почуття переваги. - Джо глибоко вдихнув, готуючись сказати щось дуже важливе, а потім видихнув і продовжив пошепки так тихо, що Лізі ледве вдавалося розібрати слова. - Усю ніч після цих слів він починав несамовито бити довгим ланцюгом, - Ліза помітила те, як викривилося обличчя Аріани, коли вона почула ці слова.

- Так, - ніби підтверджуючи розповідь Джо, почала Аріана, її руки тремтіли, а голос звучав трохи приглушено, - здавалося, що для нього ми домашні іграшки. - Джо опустив погляд, було відчуття, що йому хочеться сховатися кудись подалі від свого минулого. - Ми пили брудну воду, їли і спали на підлозі, також нам не дозволяли ходити до туалету, бо ми - вона заплющила очі і розплакалася.

- В нас не було шансів вирватися з того пекла, чесно кажучи, - його голос став твердішим і голоснішим, - за кілька днів постійних побоїв, я подумки почав молити Господа про смерть. Мені хотілося втекти, але сил на втечу до омріяної свободи вже не було,.

- А як же тоді вдалося покинути ту кімнату тортур? - поцікавилася Ліза, її обличчя виражало так багато емоцій: злість до цього звіра в масці вовка, і жалість до Джо та Аріани.

- Я не бачив світла дня дуже довго, адже щоночі він приходив знущатися наді мною, а вдень я спав, організм дитини не витримував таких випробувань, психіка теж, мені здавалося, що це пекло буде тривати вічно, - прямий погляд Джо, що випромінює відразу, впав на Лізу з величезною силою. - Однак, він ніколи не бив руками або ногами, зазвичай він робив це якимось ланцюгом, - чоловік здригнувся чи то від власних слів, чи то від спогадів. - В останню ніч мене побили мало не до смерті, боліло буквально все, кожна частинка мого тіла. Я заснув лише під ранок, а прийшов до тями вже на набережній, поруч із якимось деревом, сидів на просто не землі, вкритій товстим шаром снігу і не міг зрушити з місця. Було так темно, але я відчував свіже холодне повітря і це заспокоювало, здавалося, що відчуття страху в той момент кудись зникло. Мене мучив пронизливий біль, глибока ніч не давала змоги розгледіти, де я перебував, але я хотів іти до світла, однак... - цієї миті дорослий чоловік, який сидів перед Лізою, виглядав таким наляканим та спустошеним, що їй ніяк не вдавалося підібрати слова, які могли підбадьорити його. - Мені було важко йти, тому я повз по білому снігу, залишаючи за собою криваві сліди. Було складно, не знаю скільки часу мені знадобилося, щоб дістатися до найближчого ліхтарного стовпа, але тоді було відчуття, ніби минула ціла вічність.

Лікарняна палата, яку ще недавно заливало сонячне світло, тепер була занурена у темряву, вечірнє холодне повітря пронизувало до кісток. З вулиці вже не долинали аромати квітів, і приміщення повністю наповнили неприємні аромати медичних препаратів. Ніхто з присутніх навіть не помітив, що настав вечір, а на небі почали з'являтися перші зірки.

- Вранці мене знайшов якийсь чоловік, згодом, дізнався, що він просто вийшов на ранкову пробіжку, - в обличчі Джо щось змінилося, і воно не виглядало більше таким сумним. - Хоч він і намагався випитати в мене моє ім'я, де живу, скільки мені років, до приїзду поліції, але я був настільки наляканий, що не міг говорити. Після того, що сталося, я ще довго не міг отямитися. Бачив, як страждали мої батьки, а також бачив, як сильно вони картали себе за те, що тоді сталося. - він поклав руку на ліжко так, щоб його пальці торкалися руки Лізи. - Пізніше з'ясувалося, що у полоні я пробув рівно місяць. Місяць пекла і тортур. Моє тіло було настільки виснаженим і пораненим, що на ньому не залишилося жодної цілої ділянки. Усе було вкрите синцями і саднами. Мені довелося знову вчитися ходити вертикально, їсти сидячи за столом виделкою, а не повзати по землі і запихати в рот все голими руками.

- Ти пережив таке пекло, що неможливо уявити, як ти впорався з цим кошмаром наяву? - голос Лізи в цей момент сильно тремтів, кожне слово їй давалося важко, - Як ти зміг знову почати посміхатися? - перед її очима виникла картина сяючого, немов сонце, Джо на набережній у день, коли вона вперше зустріла його після випуску.

- Гадаю, що за це я маю дякувати саме тобі - Джо спіймав ошелешений погляд Лізи і продовжив. - Насправді, прийшовши у відносну норму, я сильно змінився. Став дуже замкнутим, тихим і до жаху боявся знову потрапити в полон. Однак моя любов до образотворчого мистецтва залишилася, завдяки цьому я вступив до одного університету з тобою. Мені було важко говорити з кимось, страшно і боляче, відчував себе дуже самотнім. Завжди приходив на заняття невиспаним і дуже змученим, адже кошмари з тієї моторошної кімнати мучили мене щоночі, - на його обличчі раптово з'явилася посмішка, та, яку Ліза одразу впізнала, сліпуча посмішка. - Ти, швидше за все, не пам'ятаєш. У нас було всього кілька спільних занять. Навколо тебе завжди було багато людей, але одного разу так вийшло, що я спіткнувся і по всій аудиторії розсипалися всі мої речі. Хтось не помітив, захоплено розмовляючи зі своїми друзями, хтось почав сміятися, але тільки-но ти підійшла, широко посміхнулася, була такою яскравою, здавалося, ти збиралася затьмарити сонце, - Ліза зніяковіла і прикрила обличчя долонею. - Ти допомогла мені все зібрати і посміхнулася, а потім назад повернулася на своє місце. Так моє самотнє й налякане серце, змучене подіями минулого, було зігріте твоєю теплою посмішкою.