На блакитному небі не видно жодної хмаринки, а яскраве сонце освітлює природу навкруги, яка тільки почала прокидатися на початку весни. Вдалині можна було почути дзвінкі голоси птахів, які співали для всіх свої мелодійні пісні. Легенький вітер колихав верхівки дерев, і тоді можна почути шурхіт молодого яскраво-зеленого листя. Вулицями чоловіки і жінки спішили на роботу, діти з великими рюкзаками бігли до школи, що була неподалік. Кілька школярів щось жваво обговорювали, не звертаючи уваги на навколишній світ. Один хлопчик щось розповідав з таким запалом, що його щоки стали яскраво червоними.

Здається, ніхто не звертав увагу на чоловіка і жінку, які мовчки йшли поруч, неподалік від них йшов велика собака, а її золота шерсть виблискувала на сонці. Рудоволоса жінка йшла трохи спершись на чоловіка, здавалося, ніби кожен крок давався їй з великими зусиллями. Час від часу вони зупинялись, щоб дівчина могла трохи перепочити та перевести подих. Вигляд в обох був доволі занепокоєний, і за увесь свій шлях вони не проронили жодного слова.

- Ти готова? - прошепотів Джо Лізі на вухо так тихо, щоб навіть муха, яка пролітала поруч, не могла почути його слів, коли вони підійшли до великої адміністративної будівлі з білого каменю. - Впевнена? - запитав він, коли вони опинилися просто навпроти входу. - Може все-таки...

- Ні - твердо, ледве чутно промовила Ліза, заправивши неслухняний локон за вухо, - ми не можемо зараз здатися. В нас просто немає права зараз все лишити як є. Ми й так занадто багато всього пережили. – незважаючи на те, що вона відчувала слабкість у всьому тілі, її голос звучав твердо та непохитно. - Ми не можемо зупинитися зараз.

Він мовчки кивнув і повів сходами прямо до парадних дверей поліцейської дільниці. Практично відразу до них пішов чоловік у формі, Джо перекинувся з ним декількома фразами, і незнайомець провів їх до якогось кабінету вздовж довгого коридору, а зупинившись біля дверей одразу ж пішов. Ліза була настільки занурена у свої думки, що навіть не звернула уваги, про що Джо з ним говорив поки вони йшли.

- Ходімо, на нас уже чекають, - тихо прошепотів Джо, - там, - він поглядом вказав на двері, - сидить мій друг, не хвилюйся і кажи все, що знаєш.

- Добре, - вона стиснула міцніше маленький згорток з портретом злочинця, у який дівчина ще вдома загорнула і малюнок, зроблений у лікарні. - Джино, ходімо, - промовила вона до своєї собаки, яка слухняно йшла поруч, потім дівчина кинула рішучий погляд на Джо та впевнено постукала у двері.

- Проходьте, - пролунав незнайомий чоловічий голос, який звучав доволі стурбованим та навіть трохи роздратованимю

Відкривши двері почула надзвичайно неприємний скрип старих дерев’яних дверей. Джо йшов поруч, підтримуючи правою рукою її руку, а лівою тримав її так міцно, що вона відчувала його теплом. За ними у приміщення зайшла Джина, яка вела себе вкрай спокійно, ніяк не відреагувавши на нових людей навколо.

- Привіт, Джо, - радісний голос чоловіка, який сидів за великим дерев'яним столом, порушив напругу, яка раптом повисла у повітрі. - Скільки років... - незнайомець підійшов ближче, а після того як Джо допоміг Лізі присісти, міцно обійняв Джо, - Ой, вибачте - він нарешті в кабінеті помітив ще одну людину. - Цей хлопець не любить ніжності, але мені так подобається його дражнити, - незнайомець широко посміхнувся і відпустив Джо, який брикався, та намагався з усіх сил вирватися з тих обіймів. - Вибачте, мила леді, - звернувся він до Лізи, одягнувши маску джентльмена.

- Роне, припини, - різко промовив Джо, - нам потрібна твоя допомога. Це справді дуже важлива справа і в нас насправді немає настрою з тобою тут розважатися.

Дівчина почала розглядати чоловіка з певною підозрою. Їй би навіть у найсміливіших фантазіях не могло спасти на думку, що у Джо є такий дивний та імпульсивний друг. На перший погляд Рон здався Лізі доволі ненадійним, та якимось не серйозним. Однак, поведінка Джо говорила їй про те, що хоч Рон повидить себе несерйозно, він повністю довіряє цьому чоловіку. Цілком занурившись у свої роздуми, здається, вона зовсім забула навіщо прийшла до цього кабінету.

- Ліза, - тихенько ледь чутно прошепотів Джо, ніби відволікаючи її від якогось сну, вона обернулася на його голос. - Лізо, розкажи йому все, що знаєш. – Дівчина вловила на собі неймовірно спокійний погляд.

- Сер - офіційно звернулася до поліцейського Ліза, адже їй його офіційно так і не представили, тому вона і гадки не мала як може до нього звертатися, - коли я була маленькою дівчинкою та ще навчалась у школі мене викрали - почала дівчина, вона говорила доволі повільно, а Рон слухав уважно її не зводивши з неї чорних очей. – Не пам'ятаю точно, як це сталося, але через те, що зі мною тоді сталося я втратила пам’ять. - Ліза розповідала на спостерігала за Роном, дивуючись тому як швидко змінився його вираз обличчя та стало серйозним. – Нещодавно зі мною трапився нещасний випадок і моя пам’ять почала відновлюватись. Мені вдалося пригадати, що викрадач тримав мене у темній кімнаті з одним єдиним крихітним вікном із ґратами. Він приходив тоді, коли було темно та несамовито бив мене ланцюгом,

Поліцейський почав щось записувати в блокнот, чим трохи нагадав Лізі доктора Уімблі, який також записував ледь не кожне її слово у свій старий пошарпаний блокнот.

– Там було темно. Руки та ноги прикуті до якогось стовпа – раптом від цих спогадів все її тіло здригнулося, а очі наповнились слізьми, - шансів на втечу не було. Викрадач був явно більшим та сильнішим, його зріст сягав близько ста вісімдесяти сантиметрів. - вона глибоко зітхнула та продовжила свою розповідь. - На ньому був костюм, що нагадував шерсть дикого звіра, а на голові одягнена маска вовка, - очі поліцейського розширилися від подиву, але він не став перебивати її. – Не знаю як, але мені вдалося звільнити руки поки його не було, в результаті боротьби мені вдалося стягнути маску з його обличчя - тремтячими руками вона розгорнула пакунок і показала чоловікові малюнок понівеченого обличчя, який вона намалювала, коли була в лікарні. – Після цього він взагалі озвірів та почав бити ланцюгом так несамовито, що незабаром я знепритомніла.

Ліза намагалася говорити максимально спокійно, але, як виявилося, описувати всі ці події було досить складним випробуванням. Джина сиділа, поруч уткнувшись своєю величезною золотистою мордою в ноги Лізи, її тепло трохи заспокоювало дівчину.

- Як я потрапила до лікарні, не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, пробула там доволі довго, - раптом Ліза помітила, як хтось узяв її за руку і вона трохи здригнулася від несподіванки, але побачивши Джо руку розслабилася. – Наскільки я зрозуміла, коли мене знайшли в мене було сильно понівечене тіло та серйозна травма голови неподалік набережної. Припускаю, лікарі повинні були повідомити про це в поліцію, - дуже яскраве руде кучеряве волосся і трохи кудлате, наче світилося в темряві кабінету.

- Чи була написана заява? - раптом заговорив Рон, перериваючи розповідь Лізи.

- Не впевнена. Незабаром мама - і дівчина засумнівалася чи варто її називати мамою взагалі, адже результати аналізу ДНК ще не готові, - відмовилася від продовження лікування і від подальшого проведення розслідування.

- Чому? – здивувався чоловік дивною поведінкою матері, чия дитина опинилась у лікарні після викрадення.

- Думаю справа в тому, що я втратила пам'ять - впіймавши на собі погляд поліцейського продовжила дівчина - Мені так здається, - додала Ліза, - справа в тому, що після лікарні мама змусила мене вивчити ледь не шкільну програму за останні два роки. – Тому я гадаю, що вона просто не хотіла, щоб мене постійно допитували, – Ліза не знала всього але все одно намагалась уникати думки, що мама дійсно не хотіла знайти злочинця. – Після повернення з лікарні мама перевела мене до іншої школи, тож я не уявляю, де жила та з ким спілкувалася.

- Ну, гадаю, у цьому є логіка, - задумавшись, промовив поліцейський. - Але як ви змогли все це пригадати?

- Раніше я вже згадувала проте, що зі мною трапився нещасний випадок. Нещодавно, прогулюючись небережною з Джиною, спіткнулася на сходах і впала, - Ліза навмисно намагалася уникнути розповіді про її нове уміння бачити чужі сни. - В мене діагностували струс мозку, думаю, саме воно стало каталізатором до того, що спогади почали повертатися.

- Рон, - в розмову вклинився Джо, продовжуючи міцно стискати руку Лізи, - пам'ятаєш, якось я розповідав тобі про те, що сталося зі мною в дитинстві? – він перейняв ініціативу і пильний погляд офіцера тепер був спрямований на Джо, а дівчина зітхнула з полегшенням.

- Звичайно, - одразу озвався Рон, не розуміючи до чого хилить друг. - Стривай. Наскільки пам'ятаю, тоді тобі було років десять, коли тебе викрали. Пригадую, тебе також тримали в якійсь темній кімнаті з ґратами, - в цей момент Рона очі розширилися від подиву і шоку, від думки, що випадки виглядають занадто схожими. – Боже, невже… - тепер він виглядав наляканим, від свого ж припущення - маска вовка?

- Так - важко зітхнув Джо, - припускаю, що справи пов'язані.

- Є ще дещо – тихо прошепотіла дівчина, і чоловіки глянули на неї так, наче чекали чогось. - Цей портрет не справжнє обличчя злочинця - вона розгорнула пакунок і показала кольоровий портрет чоловіка. - Тоді він сильно вдарив мене, і я знепритомніла, але незабаром я прийшла до тями і побачила цього чоловіка - вказала на портрет. - Спочатку, я подумала, що то була зовсім інша людина, однак, голос, зріст, хода такі ж. – Ліза опустила свій погляд і втупилася ним у підлогу, а потім вона ледь чутно продовжила - …але потім, - її голос затремтів – ми зустрілися поглядом і він знову почав наносити несамовиті удари після яких я знову втратила свідомість.

- Але як вам вдалося так точно намалювати портрет – запитав Рон, взявши до рук другий вже кольоровий портрет та, почавши його уважно розглядати так, ніби намагався знайти в ньому якісь недоліки.

- Спогади поверталися до мене такими яскравими, ніби все це сталося не всього декілька годин тому, а не багато років назад. - Ліза з якоюсь відразою подивилась на свої ж малюнки. – Благаю, допоможіть мені знайти його. Я хочу знайти його. – рішуче промовила дівчина, скинувши з обличчя вираз наляканої дівчинки.

- Роне, прошу тебе - приєднався Джо, - візьмись за цю справу. Ми не можемо більше нічим допомогти тобі, надіюсь… - він подився прямо у чорні очі друга, - ти зробиш все можливе, що піймати злочинця – він зробив паузу, підбираючи слова та продовжив –. Тоді я пробув у тому пеклі рівно місяць, а спогади досі не дають мені спокійно спати. Припускаю, що ми далеко не єдині жертви того звіра, який робив таке з малими дітьми, травмуючи їх не лише фізично, а й ментально.

- Не єдині? - цього разу вираз Рона виглядав настільки наляканим, що здається він раніше такий спокійний і розслаблений, ось-ось втратить контроль. - Хочеш сказати, що є ще жертви? Ти впевнений у своєму припущенні.

- Рон, - серйозно почав Джо, опустивши голову, - я молю Господа, аби тільки зараз у тій зловісній кімнаті ще одна дитина, яка потрапила у те пекло.

- Зрозумів. Я візьмуся за цю справу – твердо та з повним рішучості голосом заявив Рон. – Обіцяю тобі. Ні. Обіцяю вам. Я зроблю все, що в моїх силах аби упіймати злочинця і він поніс справедливе покарання за свої жахливі вчинки. Навіть більше, гадаю, ваші малюки - він пильно подивився на Лізу, - можуть прискорити його пошуки.

Незабаром Ліза та Джо залишили поліцейську дільницю у повному мовчанні. Ніщо довкола не привертало їхньої уваги, ні звук машин, що різко гальмують на світлофорі, ні безтурботні розмови дітей, ні навіть гучний звук сирени пожежної машини, яка проїжджала неподалік.

Ліза йшла трохи відсторонено, вона почувала себе трохи спустошеною після того, як розповіла все поліцейському. Чомусь у її голові склалося тверде переконання, що на цьому її роль у пошуках злочинця завершилася, і від цього її емоції сильно перемішалися. В одну хвилину їй здавалося, що невдовзі поліцейські зможуть знайти «Вовка», а в іншу, що пошуки розтягнуться на роки. Однак, незважаючи на сплутані емоції, якесь не зрозуміле полегшення наповнило її серце.