Спокій і легкість, які панували на кухні під час сніданку зникли майже відразу після його завершення. Складно повірити в можливість такої швидкої зміни.

Погляд Лізи потупився та був спрямований лише додолу, Дерев'яні дощечки, якими була вкрита вся підлога вітальні були дуже потерті та старі. Кожен крок давав про себе знати сильним та вкрай неприємним звуком. Згодом Джо підійшов та сів поруч на старий оливкового кольору диван, що сильно виділявся на фоні великих стопок книг, які стояли просто на підлозі. Здавалось книги заполонили все приміщення і стопки були буквально повсюди. Їх можна було побачити на кухонному столі, на підлозі, у книжкових шафах, на підвіконні та навіть на балконі. Ліза ніяк не могла збагнути чому їх так багато, і чому вони так розкидані, але не могла спитати про це Джо.

- Вибач, можеш піти зі мною? - невпевнено промовила дівчина, порушуючи затягнуту тишу.

Дівчина всіма можливими способами намагалась уникнути прискіпливого погляду Джо, але він продовжував свердлити її прискіпливим поглядом, ніби очікував якогось пояснення.

- Куди? - врешті решт запитав чоловік досить твердим голосом.

- Чи можеш ти піти зі мною до лабораторії? - вона кинула погляд на нього, в надії на те, що він все ж погодиться, - Не хочу йти туди сама - ледь чутно промовила Ліза, страх у її серці наростав з кожною хвилиною.

- Звичайно, не хвилюйся ти так - він широко посміхнувся, намагаючись заспокоїти дівчину. - Все буде добре. Сьогодні буду твоїм особистим супровідником, - Джо підійшов та ніжно поклав праву руку на плечі дівчини, трохи притягнувши її до себе. - Ти ж знаєш, що ніколи не залишу тебе в такий складний момент.

- Спасибі - стомлено зітхнула дівчина з таким полегшенням, ніби з її плеч злетів важкий тягар. - Я тобі дуже вдячна - дівчина нарешті змогла підняти голову та подивитись у глибокі очі чоловіка.

Вони вирішили не відтягувати тієї момент походу до лабораторії, тому майже відразу після розмову почали збиратися. Перед виходом Джо потурбувався та перевірив, щоб усе було добре зачинено на всі замки й навіть на ті, якими він сам украй рідко користувався. Після вчорашніх подій він вирішив забезпечити максимальну безпеку дому, тому залишив Джину і наказав сторожити будинок. Гадав що чоловік, з яким він побився вчора, може бути десь поруч та може захотіти повернутися. Тому Джо боявся, що він може знову спробувати пробратися всередину. Навіть не полінувався ввімкнути сигналізацію.

Всі ці підготування трохи занепокоїли Джину. Вона постійно намагалась привернути до себе увагу. Вона терлась об ноги Лізи, та час від часу ставила лапи на стегна дівчини.

- Джина, - почала дівчина, присіла та подивилась у чорні очі собаки, - не хвилюйся, все буде добре, - Ліза змогла все ж подарувати теплу посмішку, щоб заспокоїти її. - Ми скоро повернемось. - Джина почувши ці слова, майже відразу заспокоїлась - Але в мене є до тебе робота - ретривер уважно слухала. - Охороняй дім - вона голосно гавкнула погоджуючись виконати команду.

Стара Subaru їхала досить повільно, здавалося, ніби вона просто пливе по асфальтовані дорозі. Легкий вітер обдував обличчя Лізи крізь трохи прочинене вікно. Руде волосся лоскотало їй шию і плечі, від вітру кучері сильно скуйовдилися. Тоді дівчина намагалася їх трохи пригладити, але ця витівка виявилась не дуже успішною.

Час від часу мовчання в салоні переривав шум машин, що пролітали повз, а також голос із навігатора телефону, що вказував маршрут водію. Цей електронний жіночий голос звучав так часто, що іноді здавалося, ніби в машині з'явився ще один пасажир.

Незабаром машина акуратно пригальмувала, і пасажири вийшли з машини. Сині джинси Лізи практично повністю закривала біла подовжена сорочка і теплий кардиган зверху, виглядала, як студентка, що спішить на першу у своєму житті пару. У той же час Джо виглядав трохи схоже, практичні чорні джинси і молочного кольору джемпер.

Увійшовши у будівлю, Ліза одразу відчула запах спирту, який завжди сильно відчувався в подібних закладах. Мила дівчина на рецепшині повідомила, що кров на аналіз беруть у кабінеті під номером «7», а також люб'язно вказала, куди конкретно їм далі слід іти.

- Ти впевнена? - тихо прошепотів Джо на вухо Лізи, коли вони сіли на стільці напроти дверей з потрібним номером.

- Так, - рішуче відповіла дівчина, в її голосі не чути було й частки сумніву. - Я хочу з'ясувати це якомога швидше.

- Добре, але ти виглядаєш трохи, - він замовк, намагаючись підібрати слушні слова, - трохи схвильованою, - випалив Джо за кілька секунд пильно роздивляючись дівчину, яка нервово крутила свої срібні перстні.

- Так. Ти маєш рацію - дівчина нервово обсмикнула свою сорочку, - дуже хвилююся, у мене он навіть руки трусяться, - вона підняла руки на кілька сантиметрів від колін, щоб показати сильне тремтіння.

- Так і знав - видихнув він, поклав свою долоню на її крихітні кулачки, намагаючись заспокоїти її. - Ти, як завжди, - усміхнувся він, - виглядаєш такою сильною, а насправді ось, - після цих слів він міцніше стиснув її руки.

- Міс Ліза Браун - промовила медсестра, яка щойно вийшла з кабінету, - прошу, проходьте. - продовжила дівчина з темним волоссям, яке лише трохи виглядало з-під білої шапочки медсестри та було зв'язане у туги хвіст на потилиці.

Нерви були вже просто на межі, здавалося, що навіть ноги підкошуються. Вона зробила крок і майже відразу ледь не впала, але Джо вчасно її підхопив та допоміг пройти до кабінету під номером "7", де їй мали взяти кров для проведення аналізу Чоловік йшов трохи позаду, обережно притримуючи Лізу за талію. Сама процедура відповідно до даних, які вона знайшла в мережі Інтернет мала тривати не більше десяти хвилин з урахуванням підготовки і короткої розмови, а також інструкції про те, як і де можна отримати результати та протягом якого часу вони будуть готові.

Монотонна та дуже заспокійлива розмова з лікарем допомогли трохи розслабитися дівчині. Після того як лікар провів всі необхідні інструкції та роз'яснення, її попросили пересісти на інше крісло де поруч стояв невеликий скляний столик з різник колбочкам, пробірками, шприцами. На верхній поличці столику стояло декілька металевих посудин, що трохи нагадували тарілочки, а справа від них стояла велика скляна баночка з темно-коричневим склом. Ліза припустила, що у тій баночці може знаходитись спирт. Також вона відразу помітила великий білий комок вати неподалік.

- Заверніть будь ласка трохи рукав так, щоб мені було видно внутрішню сторону вашого ліктя. - Ліза повільно завернула рукави своєї блузки та кардигану, та повернула руку. - Добре. - дівчина взяла спеціальне перо, який одним впевненим рухом швидко проколола блакитну лінію на руці Лізи.

З проколу відразу почала сочитися яскраво-червона кров, медсестра приклала спеціальний пристрій до рани і кров почала наповнювати пробірку всередині пристрою. Вже за декілька секунд медсестра набрала необхідну кількість крові. Вона взяла невеликий шматочок ватки зі спиртом та приклала до рани, тоді Ліза відчула насичений та дуже їдкий запах спирту у носі. Вийшовши з кабінету, вони вже знали, що результати аналізу прийдуть їй на особисту електронну пошту, яку вона вказала через 2-3 дні. Тепер коли з цим пунктом було покінчено, Джо запропонував прогулятися до парку Золоті ворота, сподіваючись відволіктись та розслабитись.

Прохолодний вітер дув прямо в обличчя рудоволосій дівчині, а вона безуспішно час від часу намагалась привести до ладу свої кучері. Промені сонця виблискували на гладкій поверхні води та ніби стрибали на ній. З кожною хвилиною здавалося, що людей навколо ставало все більше і більше. Неймовірний вид на крихітні острівці вкриті великою кількістю дереві, які ось-ось будуть вкритись товстим шаром зеленого листя самотньо виднілись вдалині. Чайки літали над водою та дуже голосно кричали, іноді, здавалося, ніби вони намагаються прогнати всіх відвідувачів.

Ліза йшла повільно, згадуючи останню прогулянку тут, і звичайно не могла вона не згадати те, чим закінчився для неї той день. Вона поринула у спогади далекого та недавнього минулого. Мовчки обдумувала все, що хвилювало її серце.