Раптом її увагу привернув невисокий худорлявий хлопчина років десяти не більше. Весь побитий і дуже наляканий, він ховався за великим деревом та дивився на перехожих нажаханим поглядом. Здавалось, ніби від намагався залишатися не поміченим. Брудними руками він тримав товстий стовбур високого та дуже старого дуба. Однак, Ліза помітивши хлопчика, відразу вхопила Джо за рукав.

- Бачиш - вона повернула голову та окинула поглядом густі крони дерев. - Он там за стовбуром хлопець з кудлатим чорним волоссям. - вона міцніше стисла рукав Джо своїми крихітними ручками. - Не можу пояснити, але в мене таке відчуття, ніби з ним сталося щось жахливе. - чоловік, обережно опустив руку дівчини, та міцно обхопив дівчину, притягуючи її ближче. - Чомусь в мене з'явилось таке передчуття ніби він пережив щось дуже страшне. Навіть звідси я можу розгледіти синці на його обличчі..

- Так, схоже на те - прошепотів Джо на вухо дівчині так тихо, щоб його слова могла почути лише вона. - В нього такий нажаханий погляд, ніби він боїться всіх цих людей, але чомусь він не тікає. - Джо стривожено дивився у бік хлопчика, спостерігаючи за кожним його рухом.

- Може варто підійти до нього? - її голос тремтів та звучав досить тихо, в ньому відчувалась сильна тривога та занепокоєння. - Знаєш його вигляд та поведінка нагадали мені ваші з Аріаною сни. - жахливі спогади заполонили її підсвідомість. - Звичайно, не можу стверджувати, що він - чергова жертва "Вовка", але...

- Я згоден з тобою - продовжував шепотіти Джо їй на вухо, і вона відчувала його дихання. - Тільки гадаю, слід зробити дуже обережно. - вона лише кивнула

Одного погляду було достатньо, щоб одночасно піти у напрямку хлопчика. Вони доволі швидко перетнули клумбу, не звертаючи увагу на осудливі погляди перехожих пішли прямо до хлопчика. Подумки вони надіялись, що він не втече, але їх надії були марними. Оскільки, коли вони наблизились і лишалось всього близько п'яти метрів, раптом він почав тікати.

- Зачекай, прошу - відчайдушно прокричала Ліза йому у слід. - Прошу тебе, ми не скривдимо тебе - продовжувала вона і їхні погляди зустрілися, коли він зупинився та обернувся. - Ми просто хочемо допомогти - у цей момент дівчина помітила його скуйовджене темно-русяве волосся.

- Що вам треба? - огризнувся хлопчик, тепер зблизька можна було розгледіти його і бурштинового кольору очі, які виблискували на сонці. - Чого ви причепились до мене? - сердився він, не зводячи з них свого погляду.

Десь глибоко всередині Лізи, з'явилось якесь дивне відчуття небезпеки і найдивніше було те, що воно йшло саме від цього хлопця. Нажаханий погляд, який вона помітила на набережній, тепер видався їй надзвичайно злим. Відчуття небезпеки росло з кожною секундою все більше, але вона вирішила не звертати на нього уваги.

- Ми просто хочемо поговорити з тобою - спокійно промовив Джо, поки дівчина намагалась зрозуміти з чим може бути пов'язана така кардинальна зміна.. - Насправді, ми не маємо наміру якось нашкодити тобі.

Хлопчик повільно наблизився, вдивляючись у чоловіка і жінку, ніби намагаючись щось зрозуміти. Ліза ж не стала тікати від хлопчика, який виглядав настільки виснаженим і голодним, що, здавалося, ніби він от-от звалиться без свідомості, але щось у його погляді лякало її. В ньому було щось зловісне, щось чого вона не могла пояснити. Її серце наповнилось якимось поганим передчуття, але звідки і чому воно з'явилось дівчина не могла появнити навіть сама собі.

- Прошу тебе - ніжно промовила дівчина в надію, що він трохи розслабиться, стане трохи спокійнішим та від нього перестане линути агресія - Дай нам шанс - благала дівчина, не звертаючи уваги на свої відчуття.

- Що вам від мене потрібно? - лють у його дитячому голосі тепер відчувалася дуже чітко.

- Мене звати Ліза, - вона повернула голову в бік чоловіка поруч, - а це мій друг Джо. А тебе як звати? - обережно запитала Ліза, намагаючись уникати зловісного погляду хлопчика.

- Не ваша справа. - продовжував огризатися хлопчик, і з побоюванням зробив кілька кроків назад. - Кажіть, чого треба або провалюйте, - злився хлопчик.

- Я поводився так само, - пошепки промовив Джо на вухо Лізи, - коли мене знайшли в парку поруч із набережною, - він говорив тихо, але досить голосно, щоб хлопчик міг почути. - Я був наляканий і не говорив ні з ким.

- Що ви... - очі хлопчика округлилися від подиву, почувши частину історії Джо. - Що ви сказали? Чому шепочетесь, стоячи прямо переді мною? - дівчина побачила, як він стиснув свої руки в кулаки так сильно, що вони навіть побіліли.

- Це причина – все, що відбувається, нагадало їй шахову гру, вона зробила крок до хлопчика, але він відразу зробив декілька кроків назад і вона почула як під його ногою голосно хруснула гілка – причина, чому ми до тебе підійшли. Багато років тому – почала розповідати дівчина, жахнувшись помітивши сліди від ланцюга на крихітних руках дитини, - Мене та Джо викрала одна й та сама людина у різні дні, тоді ми пережили справжнє пекло. Через все, що тоді сталося я частково втратила пам’ять, оскільки отримала сильний удар по голові. Однак, Джо теж потрапив туди ж, йому багато років сняться кошмари про те ув'язнення.

- А я тут до чого? – м'якіше проговорив хлопчик, не відводячи погляду від своїх співрозмовників.

- Твої руки – почала Ліза, і хлопчик потер скривавлені зап’ястки. – Ми були в кімнаті, де нас довго тримали в заручниках. Руки і ноги нам приковували ланцюгами, що ночі приходив чоловік у масці вовка та безперервно бив до самого ранку.

- Коли мене знайшли – в розмову втрутився Джо, - мене трясло від страху, я був сильно побитий, на мені буквально не було жодного живого місця. Все тіло було вкрите синцями та гематомами. Коли мене знайшли, був так сильного наляканий, що боявся людей… - він зробив крок ближче, але на його власне здивування хлопчик не став відходити. – Кричав та всіляко відлякував від себе людей, тільки б ніхто не наближався – дитина, що стояла перед ним слухала уважно, але не давала ніякої реакції. – Ти ж також був у тій кімнаті? – Все ж вирішив запитати Джо, зробивши ще один крок назустріч.

- Чому? – твердо промовив дитячий голос. – Чому ви все це мені розповідаєте? Мені не цікаві ваші дитячі травми – огризався він, але було видно, щось змінилось, оскільки, зараз він не виглядав таким впевненим як раніше.

- Прошу тебе, ми дійсно не хочемо зашкодити тобі – сказала дівчина, помітивши як його погляд раптом пом’якшився, але щось в ньому все ж турбувало її. – Нам потрібна твоя допомога – вона присіла поруч з хлопчиком, - ми хочемо спіймати «Вовка» - і хлопчик здригнувся почувши про чоловіка в масці, але все ж робив вигляд ніби це його не турбує. – Розкажи нам, як тобі вдалося покинути ту зловісну кімнату?

Здавалося, його налякало саме згадування про «Вовка», Ліза помітила, як по його тілу пробігла мурашки, і вона одразу зрозуміла, що вони не помилилися.

- Я втік – твердо промовив хлопчик ледве чутним голосом, ніби боявся, що хтось почує його.

- Як – здивовано промовив Джо, зовсім не розуміючи, як можна було втекти звідти, ця ідея здавалася йому взагалі якоюсь нереальною. – Руки і ноги закуті – в його серце закралася сумнів у правдивості слів хлопчика, - темно, кімната закрита, на єдиному вікні решітка.

- Мені вдалося звільнити руки – гордо промовив хлопчик і простягнув руки так, що було видно зап’ястя і подряпини, – а потім виявилося, що двері не були зачинені, – складалося враження, що він вигадує на ходу, і навіть Ліза почала помічати щось дивне у його розповіді.

- А ти можеш показати дорогу, де знаходиться та кімната? – все ж наважилася запитати дівчина, навіть не сподіваючись отримати відповідь на це питання.

- Так – раптом закричав хлопчик, деякі перехожі обернулися на крик, але ніяк не відреагували. – Можу. – гордо промовив він і попрямував кудись.

Ліза і Джо переглянулися і одночасно прийшли до висновку, що будуть слідувати за хлопцем. Нерівна земля не давала спокійно йти, дівчина постійно перечіпалась через щось, іноді складалося враження, що щось не давало їй йти. Вона відчувала, як часто б'ється серце в її грудях, і з кожним таким ударом бажання сліпо слідувати за хлопцем повністю зникло. Щось, десь у глибині душі не пускало її туди, незабаром страх наповнив тіло дівчини, і вона зупинилася.

Ліза подивилася назад, де ще кілька хвилин тому виднілися люди, що гуляли набережною, чути був віддалений шум звідти, однак, тепер все закривала непроглядна стіна з дерев. Різко стало темно, промені світла не могли пробитися крізь навислу над нею зелень.

Джо спостерігав за нею і чітко розумів, що конкретно її турбувало, адже те саме відбувалося і з ним. Він не розумів, чому не хоче слідувати за цією дитиною, чому у нього складалося враження, ніби їх ведуть у пастку.

- Дивись! - Раптом промовила дівчина Ліза, помітивши на темну фігуру, яка швидко наближалась. - Тікаємо! – Голосно закричала дівчина вона і вони помчали назад, подалі від чоловіка і ближче до людей, до порятунку.

Здавалося, ніби «Вовк, принаймні так думала Ліза, дихав їм у потилицю. Вони щосили бігли, спотикаючись і падаючи на нерівній землі. Час від часу оглядаючись в пошуках темної постаті та хлопчика, який їх привів у цю пастку, і навіть не помітили, як опинилися на людній набережній.

Довго не могли віддихатися після довгого бігу, але все ж таки оглядалися, але ззаду наче нікого і не було. Ліза намагалася очима вловити якийсь рух від наближення двох людей. Це все здавалося їй вкрай дивним.

- Та хто він, чорт забирай, такий? - раптом вилаявся Джо, коли дихання прийшло в норму. - Що це взагалі це таке було - сердився чоловік, поглядаючи в ліс, окидаючи поглядом зловісну стіну з дерев.

- Ай! - Вигукнула дівчина, гострий біль пронизав її голову, - Боляче - насилу промовила Ліза, хапаючись за голову і присівши на холодну землю.

Раптом шум від жвавої набережної почав поступово зникати. Все її єство наповнив головний біль. Біль ставав все сильніше, і вона звалилась бездиханим тілом на холодну землю, вкриту тонким шаром зеленої трави, десь далеко зникали голос Джо, дзвінкі співи птахів.