День за днем проходили дуже швидко, немов одна мить, вони були сповнені різними подіями. Ліза майже щодня мусила ходити до відділку поліції, де працювали над справою «Вовка». Завдяки цілодобовій підтримці Джо ці складні моменти у її житті давались набагато легше.

На даний момент всі живуть разом в домі Джо. Джина звикла і поводила себе доволі розслаблено, адже тепер сюди принесли її улюблену лежанку, з якої вона практично не злазить. Ліза не очікувала, що знову почне малювати так швидко, оскільки після того як вона намалювала обличчя справжнього злочинця, в неї було відчуття, що не зможе більше побачити щастя в цьому світі. Однак, з часом все змінилося і вона справді почала насолоджуватись життям.

Інколи Ліза разом з Джо відвідували її матір Джоан Краус, яка з радістю приймала всіх у своєму домі розповідаючи різні цікаві історії зі свого життя. На щастя після всього пам’ять Лізи повністю відновилась, і вона змогла повноцінно розповісти, що конкретно з нею тоді трапилось. Тому відносини між нею та матір’ю стали набагато тепліші, ніж за першої їхньої зустрічі в кафе.

Ліза і Джо проводили багато часу разом просто прогулюючись набережною, яка так трагічно поєднала їх долі в один великий клубок. Тепер гуляючи там Ліза знала все і просто насолоджувалась життям міцно тримаючи руку людини, зустріч з якою кардинально змінила все, буквально перевернувши її світ вверх ногами.

Неочікувано для Лізи, представники поліції, намагаючись віднайти інших жертв передивились всі справи про зникнення. В результаті їх важкої та клопіткої праці було виявлено сімнадцять жертв «Вовка», з яких двох знайшли вже мертвими. Тому тепер окрім звинувачень у викрадені, жорстокому поводженні з дітьми доктора Уімблі, чи точніше містер Стефан Боулі, додалось звинувачення у вбивстві.

- Не можу повірити – раптом промовила дівчина, одного разу йдучи з Джо по великому багатолюдному проспекту, - Так багато людей постраждали від рук цього нелюда.

- Добре, що він не впізнав тебе, коли ти потрапила до нього в лікарню, коли впала зі сходів – прошепотів їй на вухо Джо,

- Це не удача, - сумно промовила дівчина, підійшовши до дверей якогось кафе. – Він не міг мене впізнати. Наскільки я зрозуміла з розповіді Рона – тихіше сказала дівчина, зайшовши в приміщення маленького кафе, де на відміну від шумної вулиці було доволі тихо. – Давай тут. – вона вказала на маленький поодинокий столик, що стояв в іншому кінці залу.

- Добре. – він підійшов та відсунув стілець, щоб Ліза могла сісти, та сів поруч нею.

За хвилину до них підійшла офіціантка і вони замовили дві кави з молоком і молода дівчина у білому фартусі зробила декілька натисків на планшеті, та пішла брати замовлення у поважної вже повністю сивої пані, яка сиділа неподалік.

- Поясни, чому не міг? Він теж втратив пам’ять? – повернувся до розмови Джо.

- Пам’ятаєш хтось перевернув мою орендовану квартиру вверх ногами? – чоловік мовчки кивнув, а Ліза голосно зітхнула та опустила погляд роздивляючись малюнок дерев’яного столу. – А чи можеш згадати, що конкретно тоді викрали?

- Твоє фото і ще яку прикрасу здається – миттєво відповів Джо – Тільки як це стосується «Вовка»? – і тут він зробив паузу, бо офіціантка підійшла та поставила дві філіжанки з кавою на стіл. – Стоп. Хочеш сказати… - тихо пошепки проговорив чоловік, коли офіціантка пішла.

- Це він. – чітко і ясно сказала дівчина, зробивши ковток ароматної кави. – Після того, як я розповіла свій сон він злякався, тому він пішов шукати моє фото.

- Так, а навіщо йому фото? –нерозуміючи до чого вела Ліза, спитав чоловік.

- Наскільки я розумію в нього прозопагнозія або як її ще називають «лицьова сліпота», тобто він не може розпізнавати обличь. Ось для чого йому потрібне було моє дитяче фото, – вона зробила ще один ковток кави. – Він хотів зрозуміти чи то дійсно та рудоволоса дівчинка, яка була у його полоні чи ні.

- Ого, - здивовано пробурмотів Джо про щось замислившись. – Але чому тебе?

- Він знав, що я його бачила, він розумів, що моє існування могло нашкодити йому, тому він хотів позбутися мене, - швидко проговорила дівчина. – Саме тому він відправив до нас чоловіка, щоб він мене викрав. Йому була потрібна саме я. Він розумів, що рано чи пізно моя пам’ять повністю відновиться і ніхто вже не зможе його врятувати.

- Але як він міг бути настільки впевненим, що твоя пам’ять відновиться? – Джо поклав свою руку на руку Лізи та продовжив спокійно пити каву.

- Він медик. Не знаю, яка конкретно в нього спеціальність, але такі речі вони напевне могли проходити в університеті та вивчали особливості роботи мозку підчас амнезії. – Ліза не могла стримати злості, яка переповнювала її, тому голос її став голосніше, але помітивши як інші відвідувачі озирнулись, стала говорити тихіше. – Але тепер його чекає суд, і скоріше за все він не вийде з в’язниці до кінця свого життя.

- Надіюсь, він справді відчує весь жах, який відчули на собі його жертви, – додав Джо, міцно стискаючи руку Лізи. – «Вовк» буде сидіти у в’язниці згадуючи кожну свою жертву.

Пройшло кілька тижнів після цієї розмови і «Вовк» був засуджений до довічного ув’язнення без права на умовно-дострокове звільнення. На суді були присутні всі вцілілі жертви та їх родичі, а також родичі загиблих. Сам же ув’язнений під час винесення вироку виглядав максимально відсторонено, не виказуючи ні каплі розкаяння у свої вчинках.

Після суду життя Лізи та Джо нормалізувалось, вони повернулись до роботи та продовжували проводити час разом, поповнюючи свій запас щасливих спогадів.