На вулиці світило яскраве сонце, але повернувшись додому до Джо після досить довгого та сповненого емоціями дня, Ліза відчула просто неймовірну втому і практично відразу впала на ліжко, поринувши в глибокий сон. Джина не намагалась розбудити господиню, а просто спокійно вмостилася на ліжко поряд з нею, поклавши свої великі лапи на її ноги.

Раптом чоловік крик розбудив Лізу та Джину, і вони удвох помчали на звук. За кілька хвилин перед їхніми очима постала моторошна картина. Джо стояв на кухні і люто бився з незнайомцем, який, зважаючи на все всі старання Джо видався сильнішим.

- Фас – скомандувала Ліза, і Джина миттєво відреагувала, відразу схопивши руку незнайомця своїми міцними щелепами, не давши незнайомцю нанести якусь шкоду Джо. - Молодець, хороша дівчинка - похвалила дівчина свого собаку, підійшовши ближче.

Приголомшений Джо стояв і спостерігав, як людина намагалася вирватися, але в нього нічого не виходило. Він дивувався такій різкій зміні поведінки собаки, яка стільки часу жила з ним, і поводилася тихіше за хом'яка, а зараз так шалено схопила руку дорослого чоловіка, що навіть примудрилася прокусити його товсту куртку.

- Заспокойтеся - владний голос Лізи голосно пролунав на кухні, - чим більшим опір ви чините, тим більше пошкоджень отримаєте в результаті, - несподівано спокійно промовила дівчина, звертаючи свій твердий та навіть трохи злий погляд на чоловіка, який лежав на підлозі, скривившись від болю.

Після цих слів незнайомець різко заспокоївся і перестав намагатися вирватися з чіпких зубів Джини. Джо зрозумів, що золотистий ретривер незважаючи на свій досить поступливий характер, може бути небезпечним. Чомусь раптом він відчув якусь неприховану радість та захоплення, адже ця собака, на щастя, не сприймає його за ворога, якщо не враховувати того випадку на набережній у першу зустрічі.

– Хто ви? - Несподівано голосно промовила Ліза, здивувавши навіть Джо - і що вам тут потрібно?

- Розказуй хто і навіщо найняв тебе? – раптом заговорив Джо, перевівши подих, після сутички, та не спускаючи злісного погляду з чоловіка, який перелякано крутив головою дивлячись то на нього, то на Лізу, так ніби чекав чогось.

- Не вбивайте, прошу – закричав чоловік, озвучивши нарешті свої думки - мені заплатили, я просто мусив нейтралізувати його - він вказав вільною рукою на Джо, - та напасти на рудоволосу жінку так, щоб вона втратила свідомість. Потім мав відвести її за визначеною адресою і там залишити – він говорив дуже швидко і Ліза відчувала його страх, але навіть не думала давати команду Джині відпустити його.

- Якому? - різко заговорила Ліза, всього на долю секунди випередивши Джо.

- Lincoln Way №4, склад за номером 94 на четвертому поверсі – почувши вулицю та номер будинку Ліза аж здригнулася, адже це була саме та адреса, яку вона бачила уві сні Джо.

- Ліза - промовив Джо, усвідомивши, що знаходиться за цією адресою. - Це ж ...

- Так. Все правильно. – вони приголомшено дивилися один на одного, адже саме цю адресу вона побачила, коли шукала хоч якісь зачіпки уві сні Джо. – Що ж це… як?

Одного погляду було достатньо, щоб вони зрозуміли думки один одного. Джо відразу пішов у свою кімнату, а як тільки він опинився на безпечній відстані, відразу дістав телефон та швидко набрав номер Рона. Друг майже відразу взяв слухавку, його голос звучав доволі втомлено, але не зважаючи на це він мав гарний настрій. Однак, почувши стурбований голос Джо став більш тихим та серйозним, а вислухавши його історію, запропонував досить ризиковане рішення.

- Лізо, - Джо визирнув з-за дверей - на кілька хвилин - дівчина кинула лютий погляд на нападника і підійшла ближче - Рон запропонував план для затримання злочинця, але це план досить небезпечний, і я б ...

- Я згодна - несподівано твердо відповіла дівчина, Джо сумнівався в тому, чи розуміє вона, як сильно ризикує, але обличчя дівчини виражало всю її рішучість, нахмурені брови, прямий погляд без жодної краплі сумніву. – Я згодна. Що я маю робити?

Джо намагався переконати її не брати участь у всій цій операції, але вона була непохитна. Незабаром він остаточно здався, і коротко виклав усю суть плану, який запропонував Рон. Згідно з цим планом, Ліза мала піти з нападником, щоб він виконав усе відповідно до їх домовленості. Він мусить привести її до обумовленого місця, а вона повинна прикидатися непритомною.

Розповівши план нападникові, чоловік погодився в обмін на те, що при винесені вироку йому врахують співпрацю зі слідством. Невдовзі Джо знову набрав номер телефону Рона і стисло розповів про все. У відповідь Рон, пояснив як все це буде відбуватися і, що підготовка операції за вказаною адресою займе у нього близько години.

Очікування, здавалося, Лізі неймовірно виснажливим та складно піддавалося опису. Кожна хвилина давалась їй дуже важко, однак вона цілком розуміла всю важливість ретельної підготовки операції З наближенням назначеного часу її все більше охоплювало хвилювання.

- Час - сказав Джо, вставши з стільця неподалік місця, де сидів на підлозі нападник, якого стерегла Джина, не зводячи з нього погляду, та реагуючи на кожен його рух.

– Я готова. Джина – м’яко почала дівчина, - Зараз буде відбуватися дещо дивне, - зверталася вона до свої собаки. – Ти не звертай уваги, сиди тихо і не чіпай його – Джина гавкнула так, ніби погодилась з тим, що говорила їй її господарка. – Приступимо – дівчина обняла та поцілувала золоту морду собаки.

Згідно з планом «Вовка», її непритомну мали завантажити в машину і відвезти за адресою Lincoln Way №4, а потім підняти на четвертий поверх і залишити на складі під номером 94. Вона лягла на диван, а чоловік узяв її на руки і поніс вниз, Ліза відчувала як йому було боляче її нести, мабуть Джина сильно пошкодила йому руку, але він не скаржився, а просто робив те, що мав. В цей момент їй на хвилину стало школа нападника.

Незабаром вона відчула, як її дбайливо вклали до багажнику машини, а ще за кілька секунд машина рушила з місця. Там, всередині машини було темно і страшно, іноді їй хотілося просто взяти і втекти якнайдалі від цієї злощасної машини. Сильний запах бензину перебив усі інші запахи, і незабаром вона зрозуміла, що справді непритомніє.

Незабаром чоловік відкрив кришку багажника, а ковток свіжого повітря, наче оживив дівчину, і вона знову відчула, як чужі руки знову взяли її на руки. Ліза помітила, як його права рука стала мокрою від крові, але вона продовжувала грати роль жертви.

- Вибачте, - чоловік дбайливо поклав дівчину на підлогу, - вибачте мені. – вона відчула, як її руки та ноги приковують кайданками.

- Ідіть. – твердо заявила дівчина, її лякала думка, що вона знову потрапила до лап «Вовка», однак їй давала сили думка, що вона стане останньою жертвою цього звіра, який за час так би мовити «своєї діяльності» зруйнував життя багатьом дітям.

Тепер, коли Ліза залишилася одна в темній кімнаті, прикута ланцюгами, відчула якесь знайоме почуття дежавю. Так ніби вона побувала тут багато разів, і знає кожен куточок цієї темної, холодної та дуже моторошної кімнати.

Кілька годин вона сиділа в тому холодному приміщенні встигла не тільки замерзнути, але ще й дуже зголодніти. Іноді їй здавалося, що це пастка і ніхто не прийде, ніхто не рятуватиме. Вона стала сумніватися у своєму рішенні взяти участь у всій цій операції.

Раптовий гучний скрип у двері налякав Лізу мало не до смерті. Вона стрепенулась і одразу ж повернула голову у напрямку дивного звуку. У дверях з'явився силует, який повільно наближався до неї.

- І знову ти тут - скрипучий мерзенний голос пролунав несподівано гучно та луною відбився від стін кімнати, а за ним почувся неймовірно моторошний і холодний сміх. - Як довго я шукав тебе, - практично відразу Ліза дізналася цей голос, вона стільки разів чула його, що навіть не сумнівалася у своєму припущенні.

«Це точно був голос «Вовка», - це налякало її, адже вона ось-ось мала зустрітися віч-на-віч зі злочинцем. - Тримай себе в руках, - подумки намагалась підбадьорити сама себе Ліза, намагаючись стримати свій гнів».

– Хто ви? - люто відповіла Ліза, - навіщо ви мене сюди притягли? - продовжувала буяти дівчина, приховуючи своє тремтіння.

- Хм… - тільки тепер вона побачила мерзенну посмішку «Вовка», - А ти зовсім не змінилася… - не звертаючи уваги на її запитання, спокійно прошипів чоловічий голос. - Все така ж - тут на світло з’явилося обличчя доктора Уімблі.

– Ви? - Зробивши здивований вираз обличчя, Ліза відсахнулася назад, але сильно вдарилася об стовп, до якого її прикували. – Навіщо? – її руде волосся, скуйовджене після поїздки в багажнику машини, тепер стирчало в різні боки, а декілька брудних рудих пасмів частково закривали її обличчя.

- Як же довго я шукав тебе - він присів і подивився їй прямо в очі, в яких палала шалена, практична дика ненависть. - Зізнаюся, я був впевнений, що ти померла в тому парку біля набережної, доки не зустрів тебе знову. Чесно кажучи, я не відразу впізнав тебе. – Оскаженілий погляд лікаря раз-по-раз падав на Лізу, - І ось, нарешті ти знову тут. – дикий регіт «Вовка» наповнив собою все приміщення.

Ліза була приголомшена тим, як сильно міг змінитися добрий та ніжний погляд доктора Уімблі. Тепер він перетворився на холодний і дикий погляд "Вовка", навіть якийсь скажений. Здавалося, що це якийсь міраж, обман чи ще що, але це точно не могло бути правдою. Ліза перебувала в стані шоку, адже з моменту, як вона намалювала справжній портрет злочинця і запідозрила доктора Уімблі, все ж десь у глибині душі сподівалася, що тут якась помилка. Може це просто хтось дуже схожий, на нього, тому тепер не могла повірити своїм очам.

Раптом двері у кімнату вибила, і в приміщенні опинилося п’ять озброєних поліцейських. Все відбувалося настільки швидко, що дівчина не встигла нічого збагнути. Чоловіки схопили доктора Уімблі, скрутивши його руки за спиною і одягнувши на них наручники. Тепер, коли він сам був прикутий кайданками, почав шалено вирватися, але в нього нічого не виходило, а погляд ставав все більш оскаженілим.