Після арешту доктора Уімблі Ліза, ще довго давала покази в поліції, і лише після декількох годин вона нарешті змогла опинитися вдома. Дача свідчень та упізнання злочинця забрали у неї практично всі сили. Втомлена, змучена вона лежала на ліжку, розмірковуючи про все. З самого повернення з поліцейської дільниці, її не залишало почуття, ніби вона забула про щось дуже важливе. Це турбувало її весь цей час, поки раптовий телефонний дзвінок рано-вранці не розбудив її.

– Вітаю, міс Ліза Браун – поцікавився жіночий голос. – Маю сповістити вас про те, що можете прийти та забрати результати своїх аналізів.

- Так, спасибі - встигла промовити Ліза, та почула як дівчина на тому кінці кинула слухавку. - Ось же, - розлютилася дівчина, дивлячись на побитий екран телефону, на ремонт якого вона так і не змогла викроїти часу. - Точно.

В якусь мить вона вибігла з кімнати в кухню, де Джо щось готував, одягнувши на себе яскравий квітчастий фартух, в якому він виглядав вкрай безглуздо. Смачні аромати наповнили всю вітальню, і в Лізи з голоду забурчав шлунок.

- Що сталося? – широко посміхаючись, промовив Джо, обернувшись до неї. – Що за переполох?

- Результати готові – дівчина радісно підбігла до Джо та схопила його за руку. - Ти зможеш піти зі мною? – зніяковіло сховавшись у рудих кучерях спитала дівчина.

- Звичайно, не роздумуючи, швидко відповів Джо. - Давай, я зараз закінчу - він махнув на бурхливо киплячу каструлю на плиті, - поїмо, потрібно погодувати твого звіра - він тицьнув пальцем у живіт Лізи, який відразу зрадливо забурчав та широко посміхнуся їй.

В очікуванні обіду, Ліза згадала все, що сталося з ними з тієї зустрічі на набережній, її обличчя раптово стало яскраво червоного кольору. Зніяковівши, вона намагалася приховати обличчя від Джо, який продовжував щось чаклувати на кухні. Чесно, кажучи нещодавно вона усвідомила, що він почав їй подобається, але на визнання цього факту у неї не вистачало духу тому, коли жила в його будинку вона тихо раділа тому, що може ось так спостерігати за ним щодня.

– Готово! – почувся приємний низький голос Джо. - Сідай обідати, - на його обличчі, як завжди, сяяла широка посмішка.

- Спасибі - немов на крилах Ліза прибігла і сіла на стілець поруч із Джо, біля її ніг незабаром вмостилася Джина, поклавши свою величезну руду морду на її ноги. - Я хотіла спитати тебе - зніяковіло запитала дівчина, спостерігаючи за тим, як Джо запихав величезний шматок хліба і насилу пережовував його.

- Ну так, питай - все ще продовжуючи жувати, відповів Джо.

- Думаю, завтра повернутися до своєї орендованої квартири, чи зможеш мені допомогти навести там лад? – таємно сподіваючись на те, що він спробує зупинити її переїзд, спитала дівчина.

- Переїзд - мало не подавившись, промовив Джо, з поглядом сповненим подиву, здається, він зовсім не чекав такого повороту. – Чому? Я зробив щось не так?

- Ні, - твердо відповіла дівчина, злякавшись того, що таким питанням могла образити його, як господаря будинку. – Я й так у тебе надто довго гостюю, не хочу й надалі створювати тобі незручності.

- Боже, які ще незручності - чоловік голосно розсміявся - Що ще ти там собі вигадала? – посміхаючись, він знову відкусив величезний шматок хлібу. - Але, якщо ти справді цього хочеш, то я, звичайно, допоможу тобі.

- Спасибі – сумно промовила Ліза, сховавшись за рудими кучерями, що закривали все її почервоніле від сорому обличчя.

Далі сніданок пройшов мовчки, і дівчина засмучена пішла до своєї кімнати. Одягнувшись, вона з сумом окинула поглядом кімнату, яку завтра покине, і швидше за все більше ніколи вже не повернеться. Зараз Ліза жалкувала, що повідомила йому про свій швидкий переїзд.

- Чому? Навіщо я взагалі спитала його про це? - Нарікала дівчина, не сподіваючись знайти хоч якусь причину залишитися тут.

Різкий стукіт у двері відволік її від сумних думок, і вона обернулася. Незабаром у кімнаті з'явився Джо.

- Ти готова? - Ліза кивнула, і підійшла ближче - Тоді підемо, думаю не варто відкладає заплановане у довгий ящик. - Він поклав свою величезну руку на її плечі, притягнувши ближче до себе. - Не хвилюйся ти так. Зараз ми дізнаємося правду всю про твою матір.

- Угу - погодилася дівчина, приховуючи червоне обличчя за рудими кучерями, - ходімо.

Дорога до лабораторії виявилася досить довгою. Дівчина встигла насолодитись неймовірним яскраво-блакитним небом без жодної хмаринки, каштанами, які вже зацвіли красивими біло-зеленими квітками, чий аромат наповнив вулиці. Здавалося, що люди, що проходять повз, зовсім не звертали увагу на явні ознаки приходу весни. .

Вони йшли досить повільно, Джо турбувався, що рани на її ногах не встигли зажити, але насправді слідів від кайданів вже практично не залишилося. Незабаром вони все ж таки дійшли до дверей лабораторії, вони підійшли до ресепшну і мила дівчина, почувши ім'я Лізи та перевіривши її документи, видала їй лист із результатом, а також повідомила, що електронну версію було відправлено на її електронну пошту.

Відкривати результати прямо в лабораторії Ліза відмовилася, тому вони відразу поспішили додому, щоби завантажити результати на платформу, для пошуку родичів.

- Ти певна, що хочеш це зробити? - Перед завантаженням даних ДНК-тесту запитав Джо.

- Так, - твердо відповіла дівчина. - Я хочу знати точно, що відбувалося зі мною після того, як потрапила до лікарні.

Джо зробив кілька маніпуляція і на екрані з'явився кружок, що бігає. Здавалося, поки вони очікували на результати пошуку, здавалося, минула ціла вічність. Ліза тисячу разів пошкодувала про те, що взагалі почала щось подібне, але так і не наважилася сказати про це Джо.

- Готово - раптово кружок зник, і на екрані з'явився результат пошуку. - Подивись уважно, може знайдеш когось схожого на ту жінку, яку ти бачила.

Дівчина почала уважно розглядати фото, як раптом її погляд зупинився на жінці, чиє обличчя було дуже схоже на те, яке вона бачила уві сні. Той самий добрий погляд і ніжні риси обличчя.

- Здається, це вона - Ліза пальцем провела по екрану вказавши на фото жінки з яскравим рудим волоссям, як дві краплі схожими на її власне.

Джо не став зволікати і зателефонував за вказаним номером. Виявилось, що жінка багато років тому втратила свою дочку. З її розповіді випливало, що її донька зникла по дорозі зі школи на свій день народження. Всі пошуки були марними, тому жінка вирішила завантажити свої дані на платформу.

- Може це просто збіг? - Запитала Ліза, не чекаючи позитивної відповіді, просто їй було настільки складно було повірити, що її мама не її мама.

- Вибач, але помилки тут бути не може - він провернув кілька разів коліщатко мишки і на екрані з'явилося ще одне зображення, - якщо вірити результатам вона на 91% є твоєю мамою.

- Мамо? - Ліза тицьнула пальцем в екран монітора, дивуючись почутому питала дівчина, - Як же тоді так трапилося?

- Ну, збіг по ДНК, каже, що ви з нею насправді родички, але не як мати і донька, а більше, як племінниця та тітка, - він скачав фото обох жінок, і зробив колаж, щоб обидві фотографії стояли поряд.

Вони ще довго мовчки дивилися на екран монітора, розглядаючи колаж. Звук годинника у вітальні луною відбивався від стін у тиші кімнати, час від часу перериваючись гучним сопінням Джини. Собака лежала на підлозі, вмостивши руду голову на ноги Лізи і солодко спала.

- Думаю мені необхідно поговорити з ними... - пробурмотіла собі під ніс Ліза, порушуючи тишу, яка заполонила всю кімнату, дивлячись у яскравий монітор. - Думаю, тільки так мені вдасться зрозуміти, що тут взагалі відбувається.

- Згоден, гадаю, це єдиний спосіб все з’ясувати - він закрив ноутбук, і сів, відхилившись на спинку стільця.

Тож їм пощастило обидві жінки погодилися зустрітися з ними в кафе неподалік від зловісної набережної, на якій все почалось. На той момент Лізі здалося, що це доволі символічно. Однак, вона відчувала сильний страх перед зустріччю з обома жінками відразу. Якесь внутрішнє передчуття говорило їй, що всадити їх за один стіл дуже погана ідея, тому домовилися про зустріч на один день, але у різний час. Ліза зустрінеться з ними по черзі, спочатку дівчина вирішила зустрітися з мамою, а потім з жінкою, яку вони знайшли за допомогою генетичної бази даних.

Зустріч з мамою Кейлі мала відбутися на наступний близько сьомої вечора в кафе «Sea», а за годину з жінкою на ім'я Джоан Краус. Хоч вони начебто все розпланували, але очікування зустрічі зводило дівчину з розуму З одного боку вона хотіла дізнатися правду, а з іншого її лякала правда, яку вона могла почути.

В такому невизначеному стані Ліза лягла спати, однак неймовірні сценарії розвитку подій створювались у її голові. Лише опівночі їй вдалось заснути, поринувши у сон.

На наступний день Ліза і Джо поснідали доволі рано, з’ясувалось, що чоловік теж не між довго заснути. Щоб не надумувати усіляких дурниць вони вирішили піти прогулятися по вулицям міста. Вони зустрічали по дорозі дуже багато людей, але від усмішок веселих та щасливих дітей на серці Лізи ставало якось спокійніше. Так призначений час Ліза та Джо прийшли до кафе, де завчасно були заброньований столик.

Ліза сіла за маленький круглий столик у темному кутку залу, в очікувані матері, в думці прокручуючи питання, які планувала з нею обговорити. Ще вдома вони з Джо виділили конкретний перелік питань, які мали задати обом жінками. Тим часом Джо сів на порожній столик неподалік від столика за яким сиділа Ліза, щоб бути поруч. Він не хотів лишати її саму, хоч дівчина і говорила, що все буде добре, що це всього лише розмова з мамою, але щось турбувало його.

Згодом до столику підійшла жінка у темному і навіть трохи моторошному одязі. Джо помітив, як здригнулась Ліза побачивши її, і він зрозумів, що саме ця жінка і є Кейлі Браун, яка називала себе матір’ю Лізи. В цей момент до нього підійшла офіціантка та принесла філіжанку кави жінка тихо заговорила.

- Ліза, привіт - холодний голос місіс Браун, прозвучав з нотою якоїсь огиди, яку Ліза відразу відчула, але не подала вигляду.

- Привіт, мамо - дівчина намагалася поводитися максимально звичайно, і тому вирішила розпочати розмову з найпростішого питання, яке взагалі можна було придумати - Як справи? Давно не бачилися – Ліза уважно стежила за кожним словом та рухом місіс Браун.

- Все в порядку – так само холодно промовила жінка, поправивши каштанове блискуче, немов шовк довге волосся. – Ти як? - Поцікавилася вона, швидше з пристойності, ніж за власним бажанням.

Розмова складалася досить складно, і від неї на милю несло байдужістю. Лізі вкрай не подобалося вести такі світські бесіди, тому вона за десять хвилин наважилася поставити питання, яке її турбувало.

- Мамо, - обережно почала дівчина, намагаючись приховати все своє хвилювання за милою усмішкою, - мені ось стало цікаво - обережно і спокійно заговорила дівчина. - А ти не знаєш чи є в мене якісь родимі плями, - запитала Ліза, але відчувши агресію у погляді місіс Браун відразу поспішила пояснити питання, - нещодавно прочитала статтю про те, що всі наші родимі плями - це сліди ран, що залишилися в нас, як згадка з минулого життя.

- Складно - спокійно почала місіс Браун, задумавшись закотила очі, ніби намагалася щось згадати, - чесно кажучи, не можу згадати чи є в тебе такі плями.

У цей момент Ліза зрозуміла, що немає сенсу продовжувати розмову, адже крім родимої плями у формі ідеального кола на правій руці у неї ще була родима пляма між лопатками, що нагадує формою квітку. Тоді вона вирішила швидко завершити цю безглузду розмову, адже справжня мама напевно б знала. про всі родинки на тілі доньки.

Незабаром до неї приєднався Джо, сівши пору він відразу міцно взяв її за тремтячу руку, намагаючи хоча б якось показати їй, що вона не одна і їй є на кого покластися. Вони просто мовчки сиділи та чекали, а незабаром до кафе увійшла жінка з яскраво кучерявим рудим волоссям.

- Вітаю, - почав Джо, - Мене звати Джо, а ця мила дівчина Ліза Браун, саме з нею ви говорили по телефону, а я просто її друг, і від цих слів серце Лізи стиснулось, але вона приховала це за посмішкою, яку ледь змогла видавити з себе.

Тепер, коли вони сиділи так близько, їхня схожість була просто очевидною, ніби копія місіс Краус тільки набагато молодша. .

- Доброго вечора - ввічливо промовила Ліза, міцно стискаючи руку Джо, - Думаю, Джо вам уже все розповів - тремтячим і ледь чутним голосом промовила дівчина.

- Доброго вечора - ніжно та з посмішкою промовила жінка і тепер можна було помітити сильну схожість між Лізою та місіс Краус, - наскільки я зрозуміла ви хотіла поставити мені декілька питань особисто.

- Ви маєте рацію, у мене дійсно залишилося одне питання - насилу почала дівчина, твердо вирішивши все-таки розставити всі крапки на «і» - Знаю що пройшло багато років, але може ви зможете пригадати, чи були у вашої доньки якісь родимі плями? Якщо так, то які і де?

- Так, - впевнено проговорила рудоволоса жінка - одне на правій руці у формі ідеального кола, навіть лікарі в пологовому будинку здивувалися побачивши таку чітку форму родимої плями - легка усмішка осяяла її обличчя, - але було ще одне зовсім маленьке, між лопатками. Чесно кажучи, коли Хейлі пішла до школи, я сильно хвилювалася через те, щоб її не стали дражнити через родиму пляму на руці, але нам пощастило нічого такого не сталося.

- Привіт, - знову вже насилу промовила Ліза, міцно стиснувши руку Джо, - мамо - з її очей покотилися сльози, - пробач мені – повернувши руку, вона показала свою родиму пляму. – Пробач, що на це пішло так багато часу.

- Хейлі! – тремтячим від хвилювання голосом промовила місіс Краус, на очах якої з’явились сльози, а на обличчі засяяла щаслива посмішка. – Моя ж ти, Квіточка.

Вони обійнялися і ще довго розмовляли, тоді Ліза дізналася, що місіс Браун її рідна сестра, з якою вони сильно посварилися багато років тому, і через ту сварку вони не спілкуються, а її рідний батько загинув в автокатастрофі незадовго до її зникнення. Жінка на прощання запросила Лізу прийти до неї у гості, та люб'язно запропонувала взяти із собою Джо, вона зникла кинувши на них щасливий погляд та подарувавши щасливу посмішку.

Ліза і Джо виснажені надлишком різних емоцій і ще деякий час сиділи в кафе, приголомшені всіма цими подіями. Однак згодом, вони все ж змогли зібратися з силами та повільно пішли додому.