Аріана й Джо багатозначно перезирнулися й мовчки дивилися на Лізу. Вона лежала на ліжку така біла, що здавалося, ніби ще трохи, і вона просто зіллється з кольором своєї постільної білизни, але її яскраве руде волосся привертало погляди.

-Чесно кажучи, я не знаю, як, коли і чому в той момент я опинилася саме там, - Ліза прибрала руде пасмо, що впав на її обличчя. – Але, коли мені вчора стало погано і я втратила свідомість від сильного болю, - слухачі не відривали від неї уважних поглядів, - знову відкривіши свої очі, я опинилася знову в тій темній кімнаті, - вона втомлено опустила голову і з жахом спостерігала за тим, як сильно змінився вираз облич її спірозмовників. – В першу чергу вирішила відразу перевірити наявність моєї родимої плями, -її погляд впав на темно-коричневу мітку на руці, в вона торкнулася плями тонкими пальцями лівої руки. - Спочатку я дуже здивувалася, побачивши таку ж пляму на тій крихітній ручці, прикованій до того стовпа, - обличчя Джо миттєво стало водночас серйозним, стривоженим та наляканим. – Незважаючи на це мені все ж таки вдалося абстрагуватися від того, що відбувалося. В якийсь момент я просто запевнила себе, що це все просто фільм. Але поки я ходила кімнатою в пошуках якихось доказів, - Ліза замовкла, в її горлі пересохло. – Налий води, будь-ласка - втомлено промовила дівчина ледь чутним голосом, звертаючись до Джо. - Дякую, - подякувала вона, коли Джо підніс до її губ склянку з водою допомагаючи зробити декілька ковтків.

Невелика пауза дозволила дівчині трохи перепочити від складних та дуже емоційних моментів її сну, а також дала час, для того щоб зібратись з думками та обдумати послідовність подальшої розповіді.

Кімнату заливав яскраве сонячне світло, а у вікні можна було добре розгледіти маленькі білі хмаринки на тлі блакитного неба. Легкий вітерець іноді зазирав у лікарняну палату, ворушачи білу напівпрозору тканину яка прикривала частину вікна..

- Тож, продовжимо, - почала Ліза свою розповідь. - Я шукала докази і вирішила розпочати з вікна, тоді підійшла до вікна з ґратами в надії зрозуміти місцезнаходження цієї кімнати, як зненацька позаду мене почула дивні звуки… - вона схопила Джо за руку, що сидів поруч та тримав склянку з водою. - Стала відбуватися якась метушня, я не одразу зрозуміла. Лише, підійшовши ближче, мені вдалося розгледіти. Прикута дівчинка щось зробила, я так і не зрозуміла, що саме. Вона кричала на злочинця, а він вив від болю, і його маска раптом злетіла, відкривши жахливе обличчя «Вовка».

- Ти змогла розгледіти обличчя «Вовка»? - не витримав Джо, перебивши Лізу. – Це тому ти попросила мене принести набір для малювання? - вже трохи заспокоївшись, поцікавився він.

- Так. Я бачила, -впевнений погляд Лізи впав на обох. - Я намалювала його, але повірте, це видовище не для слабкодухих.

Тонкі білі пальці нервово почали шукати схованку під матрацом. Вже за хвилину пошуків в руках дівчини вже була невелика коробочка з-під олівців, і Джо одразу її впізнав, адже саме він приніс цю коробку з олівцями. Ліза повільно відкрила свій її тремтячими руками та дістала звідти кілька разів складений білий аркуш паперу.

- Ось, - вона розгорнула свій малюнок і показала його Джо та Аріані. - Я намалювала його сьогодні вранці, але дивитися на нього було занадто страшно, тому сховала його подалі від допитливих очей, - тоді перед її очима виник образ тієї балакучої та аж надто допитливої медсестри, яка водила її на обстеження.

- Жах, - вигукнула Аріана, розглядаючи зображення на папері, яке більше було схоже на чорно-білу фотографію, ніж на малюнок простими олівцями.

- І справді, дуже складно назвати його красенем, - голос Джо звучав трохи розгублено. – Чесно кажучи, я навіть радий, що ніколи не бачив його справжнього обличчя, маска вовка тоді здавалася мені страшною, але це, - він з огидою провів рукою по аркушу паперу з малюнком, - просто кошмар. Боюся, якби я побачив це замість маски, я б певно помер на місці з переляку.

- Насправді я навіть не уявляю, коли це сталося зі мною, - продовжувала Ліза, скоса поглядаючи на спотворене обличчя злочинця. - Увесь день я думала над тим, чому я забула і коли це могло взагалі статися. За той час, що я блукала закутками своїх спогадів, у моїй голові з'явилося туманне, немов крізь туман, спогад, або фантазія, може видіння, не знаю... – вона зупинилась на декілька секунд та продовжила - Я пам'ятаю, що одного разу потрапила до лікарні, наскільки мені відомо у мене була серйозна травма голови. Не маю жодного уявлення, коли й за яких обставин вона в мене трапилася, - хвилювання в повітрі наростало, і Ліза, із завмиранням серця, продовжила розповідати свою історію. - Пам'ятаю, що довго лежала в лікарні, і батьки дуже переживали за моє здоров'я. На щастя, я одужала в все ніби владналося, але повернутися до звичного життя було дуже складно. Мені довелося знову проходити всю шкільну програму за останній рік, але навчання давалось мені дуже важно. То був складний період мого життя…

- Пробач, - почала Аріана, - а ти не питала у батьків, що з тобою сталося? - задумливо запитала вона, трохи нервово поправляючи рукава білого медичного халату, намагаючись приховати свої руки.

- Насправді, я багато разів запитувала, - руде волосся Лізи було сильно розкуйовджене та стирчало в різні боки. - Але всі мої спроби дізнатися були марними та закінчувалися тим, що мама різко обривала розмову. Однак, минув час та я вже звикла до звичайного ритму життя і перестала ставити питання.

-Ти гадаєш, що тоді могло трапитися з тобою? - Джо різко ткнув пальцем у малюнок з понівеченим обличчям.

-Насправді, - Ліз зробила невелику паузу, та продожила дуже тихим голосом - я не все розповіла, - Аріана й Джо в цей момент завмерли в очікуванні продовження, і Ліза не змусила їх довго чекати. - Після того, як маску вовка було зірвано, чоловік сильно вдарив дівчинку - гадаю, це була я. Удар прийшовся мені по потилиці. Гадаю, що від того удару, який він мені наніс я ненадовго втратила свідомість. Трохи згодом мені вдалося помітити, як ледь відкриті очі дивчинки нишком спостерігали за тим, що робив «Вовк».

-Джо, - твердо промовила Аріана, перебиваючи Лізу, - ти казав, що, крім тебе, в газетах ти знайшов тринадцять жертв, так? -вона помітила легкий кивок Джо та продовжила. -А серед них ти випадково не зустрічав ім'я Лізи Браун? – сама Ліза в той момент сильно здивувалась зненацька, почувши своє повне ім’я.

- Вибач, але ні, - він задумався, приклавши вказівний палець до носа. -Якби там було її ім'я, я б точно ще за часів навчання в університеті поговорив з нею про це.

- А що, як злочинець припустив, що його полонянка померла, тому вирішив просто позбутися її, викинувши десь біля набережної, не дочекавшись, коли мине місяць? - Аріана говорила повільно, але дуже переконливо. - Давайте спробуємо припустити, що Ліза дійсно була однією з жертв, але пробула в полоні короткий проміжок часу, тому скоріше за все про неї взагалі могли не згадувати у СМІ. Можливо, після того, як маска була зірвана він був шокований та розгніваний, адже справжнє обличчя «Вовка» відкрилося, - вона з огидою поглянула на аркуш паперу, що лежав на колінах Лізи. – Він діяв необдумано та імпульсивну, в результаті не розрахував сили і його полонянка втратила свідомість після сильного удару по голові. В паніці він не зміг визначити, що вона все ще жива, тому вирішує позбутися її. – Аріана, перевівши подих, зітхнула та продовжила – Пізніше в лікарні з’ясовується, що дитина втратила пам’ять і не може дати свідчення поліції, а оскільки немає ніяких зачіпок справу закривають.

- Звучить логічно, -підсумував Джо, розглядаючи численні порізи на обличчі «Вовка». - Принаймні це могло б пояснити, чому я не зустрічав її імені в газетах.

- - Скоріш за все, - продовжувала розмірковувати Аріана, - через те, що її травми сильно відрізнялася від історій інших постраждалих, - дівчина сиділа на дерев'яному стільці, склавши ногу на ногу. - В інших випадках дітей також знаходили перехожі, але вони були або надто налякані, або не могли щось розповісти. Вони були побиті, змучені, виснажені й, мабуть, зневоднені. Однак, якщо припустити, що моє припущення правдиве, то люди, які знайшли Лізу, побачили маленьку дівчинку з тяжкою черепно-мозковою травмою, яка не могла нічого пояснити. Сплутана свідомість, часткова або повна втрата пам'яті, можна зробити висновок, що клінічна картина була зовсім іншою, тому їх навіть не подумали пов'язати один з одним.

За вікном насувалися сутінки, і в лікарняній палаті ставало все темніше і темніше. Лише маленька настільна лампа освітлювала приміщення. Темрява й мерехтіння зірок у небі, які оточували золотий місяць, та стали мимовільними слухачами їхньої розмови.

- Втрата пам'яті після травми голови, - Ліза замислилася, не звертаючи уваги на людей навколо. - Але чому спогади раптом повернулися?

- Гадаю, - почала відповідати Аріана, - справа в тому, що ти знову отримала черепно-мозкову травму голови. Ймовірно, це й запустило процес відновленя спогадів. А твоя здатність... - вона злегка прикусила губу. - Здатність бачити чужі сни. Можливо, завдяки їй ти побачила те, що сталося зі мною та Джо, по суті, ти ніби знову опинилася в тій ситуації, що також прискорило процес.

Раптом двері лікарняної палати голосно заскрипіли, і незабаром з’явилося задоволене обличчя доктора Уімблі. Його блакитні очі на зморшкуватому обличчі засяяли, коли він побачив таку дивну компанію.

- О! - гучно вигукнув чоловік, заходячи до кімнати й оглядаючи всіх своїм пильним поглядом. - Аріано, кого я точно не очікував тут зустріти, так це тебе. - Дівчина винувато глянула на доктора, поступаючись йому стільцем. – Та не хвилюйся ти тут же немає нічого страшного. Це ж не заборонено. Я ж не проти, щоб ти товаришувала з пацієнтами, -його губи, прикриті сивою бородою, розтягнулися у широкій посмішці. - Але я до вас у справі, - швидко змінив тему лікар, звертаючи свій погляд на Лізу. - Прийшли результати обстежень. Я їх уже проаналізував і можу дати своє професійне заключення, а також розповісти вам про наш план подальшого лікування. - Весела й трохи грайлива атмосфера, що з'явилася з приходом доктора Уімблі, миттєво змінилася на важку й навіть трохи гнітючу.

- Є якісь ускладнення - із занепокоєнням поцікавився Джо?

- Ні. Слава Богу, ні. - легка усмішка прикрасила зморшкувате обличчя лікаря Уімблі, а легкий прохолодний вітер, що зайшов крізь відчинене вікно, поворушив його сиве волосся. - Загалом усе так, як і передбачалося, у вас легкий струс. Однак мене сильно турбували ваші напади головного болю, тому я проконсультувався з іншими лікарями, - він миттєво знітився, і став говорити набагато тихіше. - Є припущення, що це не пов'язано з вашим фізичним здоров'ям. У мене є припущення, що це психосоматика, і мені б хотілося, щоб ви проконсультувалися з психологом.

- П-пробачте - невпевнено промовила Ліза, здавалося, їй було складно вимовляти слова. - Вибачте, а такі болі могли стати наслідком старої травми?

- М-м. - доктор Уімблі задумався, на його обличчі можна було добре розгледіти здивувався, - Але чому ви раптом запитуєте? Пам'ятається мені, коли я читав вашу карту після вашого надходження у нашу лікарню, там не було ніяких записів про щось подібне.

- Ну, - почала Ліза, ховаючи збентежене обличчя за рудими кучерями, - я так розумію, що ви бачили мою карту, яка велася після того, як я стала повнолітньою, - лікар кивнув і подивився на неї зі здивованим поглядом. - Не впевнена, мої спогади доволі туманні, але наскільки пам'ятаю, коли мені було років десять, може, дванадцять, я потрапила до лікарні з черепно-мозковою травма голови. Пам'ятаю, довго відновлювалася, а також тоді мені довелося вчити шкільну програму заново за останній рік

- Ну, у випадку, якщо травма була досить серйозною, все може, роботу мозку до кінця не було вивчено, тому нічого виключати не можна, - він знову прискіпливо подивився на Лізу. - А чи можу я побачити твою картку?

- Гадаю ні, після пожежі в нашому будинку, багато чого постраждало, тому ту картку відновити не вийде, - вона лише на мить поглянула на Джо, ніби просячи про допомогу, уникаючи пильного погляду лікаря.

- Гаразд. Я зрозумів - пожалівши Лізу, доктор Уімблі відвів погляд. - А ти можеш мені більш детально розповісти, що конкретно з тобою тоді трапилося?

- Я спробую, адже, мої спогади були доволі невиразні, тому не можу назвати точно, коли це відбувалося.

- заговорила Ліза. - Не знаю, як і чому я отримала травму, але знаю, що в мене тоді були деякі прогалини в пам'ятті , гадаю, саме тому не можу точно відповісти, що і як.

- Це означає, що тоді у вас була амнезія. Втрата пам'яті. - міркував у голос доктор Уімблі, розглядаючи муху, яка так нахабно літала в нього над головою і не давала нормально зосередиться. - З того, що ти сказала, припускаю, що травма була дуже серйозною, адже тобі потрібно було вивчити шкільну програму за останній рік, - в цей момент у його голові проскочила раптова відповідь. - Слухай, якщо я правий, можеш просто кивнути? - Ліза з нерозумінням кивнула і її руді кучері застрибали у танці. - До переїзду ти випадково не жила в районі неподалік Норвезького вітряка в парку Золоті Ворота. - Ліза здивувалася, але все ж кивнула. - Багато років тому, - тут поспішив пояснити доктор Уімблі. - я працював у лікарні неподалік від цього місця. Одного разу пізно ввечері до нас привезли дівчинку, таку саму руду й кошлату, як ти, - він мимоволі посміхнувся...

- Ви вважаєте, що це могла бути я? - Ліза здивувалася такому везінню, саме тоді, коли це їй було найбільш необхідно, з'явилася людина, яка можливо розповісти більше про те, що з нею тоді трапилося.

- Можливо, - у його блакитних очах відбилося світло від настільної лампи. - Не можу з точністю відповісти, але ви схожі - і тут його погляд впав на родиму пляму Лізи - у неї була така сама. Вона була непритомна, сильно побита, але найбільше постраждала голова. Руде волосся практично повністю було вкрите кров'ю і дуже брудне. Пам'ятаю, ми довго не могли знайти твоїх батьків, - тут він раптово похмурішав. - Коли прийшла мама, вона заборонила нам тебе лікувати. Заборонила взагалі хоч якось допомагати тобі. Незабаром вона підбисала документ про те, що відмовляється від лікування. В резулльтаті, її забрали.

- Що? - Ліза була шокована, нечіткі спогади про маму, з якою вона багато років не спілкувалася, виникли перед її очима, стали такими чіткими і яскравими, наче все було вчора - Мама відмовилася? - вона видихнула. - Чесно навіть не дивуюся. Ще до мого повернення додому там сталася пожежа. Я змінила школу і місце проживання. Було складно адаптуватися, весь час проводила за книжками. - Джо не знайшов, що сказати, просто міцніше стис руку схвильованої. - Як ви гадаєте, чи могла травма зараз призвести до того, що почали повертатися спогади? - різко змінила тему Ліза, але в її голові все ще блукали різні думки про маму.

- Думаю так. - сумно підсумував доктор Уімблі, з жалістю глянувши на змучену дівчину, руки, вкриті синцями, і все ще трохи опухле бліде обличчя. - Це можливо. Гаразд. Гадаю, тобі потрібно привести думки до ладу. Я краще піду.

- Зачекайте, - Ліза міцно схопила лікаря за рукав білого халата, - я маю ще є декілька питань до вас, - він кивнув, і сів назад на дерев'яний стілець поруч із її ліжком. - Хто і де знайшов ту дівчинку знайшов? Чи повідомили представники про неї до поліцію?

- Імен не знаю, вибач, це було дуже давно, - поскаржився чоловік, пригладжуючи свою заплутану бороду. - Я вже старий і не можу згадати таких деталей. Однак, пам'ятаю медсестри розповідали про те, що тебе на руках приніс якийсь чоловік у спортивній формі з парку Золоті Ворота. Звичайно, ми повідомили до поліції. Зробили все як належить, але з'явилася твоя мати і розслідування припинили. Наскільки я зрозумів вона заборонила проводити розслідування, посилаючись на те, що дитина в досить поганому стані і не варто погіршувати його допитами.

- Знову вона. От же - вилаялася Ліза, її очі тепер палали від злості. - Це вкрай дивно. Скажіть, - дівчина не відпускала рукав і продовжувала міцно тримати його своїми білими тонкими пальцями, - Коли мене нарешті випишуть?

- Оу! - обличчя старого раптово просіяло. - А я не сказав? - він спіймав її здивований погляд. - От же старість. Зовсім забув, я завтра тебе виписую. Це всього лише легкий струс, тож маєш добримуватись постільного режиму і жодних пригод, - на останні слова доктор Уімблі особливо наголосив, начебто здогадуючись, що вона щось задумала. - Розраховую на вас, молодий чоловіче, - він кинув на Джо докірливий погляд.

- Так. Не хвилюйтеся. - лікар кивнув, піднявся зі свого стільця і попрямував до дверей. - Про це я особливо потурбуюсь - протягнув Джо, коли доктор Вімблі вийшов.

- Що будемо робити? - промовила Ліза і її очі, як і раніше, продовжували палати вогнем.

- Для початку - раптово в розмову вклинилася Аріана, про яку Ліза зовсім забула - вам потрібно відпочити. Вже доволі пізно і я вважаю, що ви дуже втомилися. - вона сіла на стілець, на якому ще хвилину тому сидів доктор Уімблі. - А вже потім будемо думати, які в нас будуть подальші дії.

Джо погодився з таким планом, але почекав, поки піде Аріана, і сів ближче. Змовницький погляд Джо сильно тривожив Лізу, але вона нічого не стала в нього питати. Вона лише попросила забрати із собою все, що він сьогодні приніс вранці, а глянувши на мольберт, одразу ж згадала, з яким виглядом Джо приносив його в палату. Посміхаючись своїм спогадам повернулась спиною до дверей, і згодом Ліза міцно заснула.