Дорога до будинку Лізи зайняла зовсім небагато, всього близько півгодини. Дівчина сиділа тепер на задньому сидінні, раз у раз обіймаючи і погладжуючи золотого ретривера, яка зручно розташувалася на колінах своєї господині. Тим часом Джо зрідка поглядав на заспокійливу сцену на задньому сидінні своєї машини в дзеркало заднього виду. Він насолоджувався цією картиною від щирого серця.

Його машина Subaru Impreza була вочевидь досить стара і потребувала відвідування мийки. Оббивка в салоні сильно потерта, але попри це всередині чисто і затишно. Шум з вулиці, що доносився крізь відчинені вікна, розслабляв і сильно заспокоював.

Невдовзі машина припаркувалася неподалік від будинку, де Ліза тепер винаймала маленьку квартиру. Ліза вийшла з машини, міцно тримаючи повідець собаки, а Джо натиснув кнопку, і машина запищала так голосно, що в Лізи заклало вуха. Вона подумала, що до смерті перелякалася б, якби вночі та у повній тиші різко почула такий гучний звук.

Орендована квартира була на другому поверсі. Двері були старі, але в очах Лізи здавалися надійними від рызного роду злочинців.

- Боже, - скрикнула дівчина, і відлуння рознеслося по всіх сходах, собака теж чомусь стрепенулася. - Вона відчинена, - дівчина говорила вочевидь сильно наляканим голосом, однак, Джо зміг розчути й нотку здивування.

- Відкрита? - спокійно запитав він, не підозрюючи нічого страшного. - Чому? - чоловік пройшов уперед і швиденько оглянув замок - Слідів зламу не видно. Однак, давай все-таки зателефонуємо до поліції.

Ліза згідно кивнула, і Джо одразу ж дістав свій телефон, швидко набрав «911». Тривога наростала з кожним гудком, але незабаром він почув жіночий голос.

- Доброго дня, я Ріана диспетчер екстреної служби, що у вас сталося? - запитала дівчина-диспетчер, щойно дзвінок з'єднався.

- Доброго дня, Мене звати Джонатан Стівенсон, стою біля орендованої квартири моєї подруги Елізабет Браун, - почав він, намагаючись говорити спокійно і стримано, - Вона лежала в лікарні, а коли повернулася, її двері виявилися відчиненими. Чи можете надіслати кого-небудь перевірити? - одразу запитав Джо.

- Зараз хвилинку, пошукаю вільний наряд - на іншому кінці почулася мелодія, що зазвичай звучить, коли дзвінок поставлено на утримання. - Так, за десять хвилин вони будуть на місці, не входьте, будь ласка, - незабаром Ліза і Джо почули голос диспетчера.

- Дякую. Чекаємо. До побачення - коротко відповів Джо.

- До побачення – відразу проговорив диспетчер, всі звуки раптом зникли, настала тиша на порожній сходовій клітці.

Вони спустилися вниз на вулицю та стали чеками представників поліції. Ліза сіла на лаву біля будинку, відчувши неймовірну втому після насищений різними емоціями. Джо просто спокійно сидів поруч та спостерігав, як Джина сіля біля ніг своєї господині лише передніми лапками торкалась її. Тим часов у нічному небі почали з'являтися перші зірки. Однак,

гучний звук сирени розрізав тишу, а біля будинку, де сиділи Ліза з Джо, зупинилася поліцейська машина. З неї вийшло два офіцери в поліцейський формі та відповідним головним убором.

- Вітаю. Я, офіцер Кристофер Девіс, що у вас трапилося? - почав чоловік, який виглядав набагато старшим за свого напарника.

Джо спробував максимально коротко описати все що відбувалося з моменту як вони приїхали, поки Ліза знесилено сиділа та гладила золотисту шерсть своєї собаки. Незабаром після розповіді Джо офіцери попросили провести їх провести до орендованої квартири. Піднявшись на поверх, молодший офіцер, який раніше представився як Джеймс Сміт, довго розглядав замок і замкову щілину під різними кутами, присвічуючи собі ліхтарем на телефоні. намагаючись знайти сліди зламу.

- Хм, - хмикнув офіцер Сміт, після огляду замку - Слідів зламу не видно. Ходімо всередину - сказав він своєму напарникові і дістав пістолет.

Вони увійшли зникнувши у темряві коридори, через яку було просто неможливо нічого розгледівши, незабаром хтось увімкнув світло.

- Заходьте - почувся голос зсередини, вслід за офіцерами, Джо йшов попереду, а за ним йшла налякана всім цим Ліза, міцно тримаючи Джину за повідець.

- Схоже, - почав офіцер Девіс, в якого в руках був пістолет - схоже тут щось шукали. Прошу огляньте тут усе, можливо, щось викрали.

Ліза пройшла квартирою, оглядаючи її своїм пильним поглядом. Речі валялися на підлозі, з усіх полиць усе повикидали, щось було зламано, щось розбито, навіть диван розвернули і все з нього назовні дістали.

- Складно, - насилу промовила Ліза, - серед усього цього відшукати щось, що могли вкрасти, - у цю мить їй в очі кинулася полиця над її робочим столом. - Зазвичай тут стояла дитяча фотографія, - вона підійшла ближче і простягнула руку до місця, де залишився вузький слід на тонкому шарі пилу, - там була я зі своєю шкільною подругою.

- Подумайте, - почав один із поліцейських, поправляючи свій головний убір, - може, ще щось зникло? - він глянув на Лізу так, ніби намагався оцінити її. - Було б дивно перевернути догори дном усю квартиру, заради однієї світлини, яка й так стояла на видному місці, - міркував офіцер, склавши в замок руки.

- Добре. Зараз викличу експертів, нехай розбираються, а поки вони їхатимуть, складемо акт про злам - підсумував досвідченіший поліцейський Девіс і вийшов, Ліза лише здалеку почула шиплячий звук від рації. - Скоро будуть. - повідомив він присутніх, коли за кілька хвилин повернувся назад до кімнати.

Ліза намагалася оглянути кожен міліметр своєї орендованої квартири, намагаючись знайти хоча б щось, щоб виділялося із загальної картини всього цього розгрому. Її пильний погляд чіплявся то за один предмет, то за інший. Джо стояв і просто мовчки спостерігав за нею, він хвилювався, оскільки, в тій ситуації йому не вдасться нічим допомогти дівчині, адже йому раніше ніколи не доводилося бувати в цій квартирі.

- Ось - раптовий крик розрізав тишу, - знайшла - спокійніше промовила Ліза, привертаючи увагу офіцерів. - Тут, - вона тонким білим пальцем вказала на поличку в старій шафі - колись тут була коробочка з дерева з неймовірним різьбленим візерунком, там зберігалася дорога моєму серцю річ, - дівчина помітила нерозуміючий погляд чоловіків і продовжила. - По суті це одна прикраса. Срібна каблучка із зеленим камінням, яку подарував мені покійний батько, - інтерес поліцейських явно зріс, тому вони підійшли ближче. - Точно, у мене ж є фото - тут дівчина почала швидко шукати щось у своєму телефоні, захисне скло якого було сильно розбите під час нещасного випадку и на ньому можна було розгледіти велику кількість різних тріщин.

- Вибачте - трохи хриплим низьким голосом почав один із поліцейських - А що ви там намагаєтесь знайти - він із якоюсь гидливістю глянув на телефон.

- У мене було фото скриньки з тою каблучкою - бурмотіла Ліза, судорожно гортаючи галерею. - Хотіла показати як вони виглядали, тільки от щось не виходить знайти - схвильовано та дуже швидко говорили Ліза.

Раптом у вхідні двері квартири хтось постукав, і дівчина здригнулася від такого несподіваного звуку. Джо пішов до дверей, намагаючись з'ясувати, що сталося, але офіцер зупинив його і сам попрямував до входу. Приглушений звук голосів з коридору було досить добре чути, але майже неможливо нічого розібрати. Невдовзі до кімнати увійшли троє - два молодих і дуже худорлявих хлопці, а також низькоросла, трохи повна дівчина в окулярах зі світло-русявим волоссям. Вони акуратно пройшли всередину, ніби уникали всього, що знаходилось в тому приміщенні.

Трохи пізніше виявилося, що це і була група експертів. Поки експерти виконували свою роботу в кімнату, Ліза і Джо пройшли на кухню разом із молодшим офіцером Смітом. Ліза тепер давала свідчення, а поліцейський записував за нею кожне слово. Здавалося, що його запитання ніколи не закінчаться, проте вже за п'ятнадцять хвилин запитань, він нарешті закінчив і пішов у кімнату до свого напарника. Ліза та Джо не виходили з кухні, але довго залишатися наодинці не вийшло, адже невдовзі вони повернулися і сповістили, що експерти теж завершили свою роботу.

- Ліза - почав Джо, коли поліцейські та експерти пішли, - Я тут подумав, може, ти в мене поки поживеш? - невпевнено запитав чоловік загалом, не сподіваючись на позитивну відповідь.

- Думаю - втому можна було легко розпізнати в її голосі, - у мене немає вибору.

- Ну тоді на цьому й вирішили. - бадьоро промовив Джо і підійшов до неї ближче - потрібна допомога? - він простягнув їй руку, а Ліза невпевнено доторкнулася до неї, одразу ж відчувши її тепло.

Здавалося, що сили в одну мить покинули її тіло, коли вона сіла на заднє сидіння зі своїм собакою. Невелика дорожня сумка стояла в ногах, в яку вона похабце накидала трох одягу та речей особистої гігієни. Джина весь цей час поводилася так тихо, що Ліза навіть встигла забути про неї за всією цією метушнею з приїздом поліції та експертами. Вона настільки втомилася, що навіть не могла нормально обміркувати все, що сталося. Однак, Джо, сидячи за кермом, продовжував несамовито думати про те, кому могло знадобиться красти дитячу фотографію Лізи і скриньку з каблучкою.

Джина зручно розташувалася на задньому сидінні, зайнявши практично все місце, поклавши голову на коліна Лізи. Легкі погладжування свого улюбленця заспокоювали втомлену дівчину. Незабаром старий потертий автомобіль Subaru Impreza зупинився і його трохи смикнуло.

- Приїхали, - повідомив Джо, намагаючись крізь дзеркало заднього виду, зрозуміти стан Лізи, оскільки його дуже хвилювало її здоров'я. Він не міг забути напади головного болю, що траплялися з нею в лікарні. Його жахала думка, що такий напад може повторитися, як результат стресу.

Вони вийшли з машини, знову пролунав мерзенний звук сигналізації. На вулиці вже зовсім потемніло, горіли ліхтарі, а в небі можна було розгледіти безліч різних зірок. Ліза підвела голову й глянула в безкрає небо, всипане зірками, а її яскраве руде волосся, яке можна було легко розгледіти в темряві, ніжно торкався прохолодний вітерець.

- Ласкаво просимо, - промовив Джо з певною нотою смутку в голосі, відчиняючи двері, - гадаю, це скромне житло стане твоїм домом на деякий час.

- Так, - вперше заговорила Ліза, її слова звучали так тихо, що Джо ледве зміг розчути їх, - Спасибі тобі, - вона вдячно кивнула і сіла на стілець, на якому ще кілька годин тому спокійно пила чай, тоді помітила, к на сусідньому стільці, як і раніше, стояли дві великі купи газет. - Вибач за всі ці клопоти. Ти дбав про мене в лікарні і навіть забрав Джину - золотистий ретривер почувши своє ім'я одразу підійшов і влігся біля її ніг.