Темна кімната, на вікнах ґрати, а всередині жахливий страх. Ліза намагається вирватися, намагається вибратися звідти, але щось тримає її руки. Вона кинула погляд на свої зап’ястя і з жахом побачила наручники, які були й на ногах. Сильний тремор пробіг її тілом, і тут вона помітила, що це не її руки, адже на її правій руці є родима пляма.

У вікні видніється моторошний місяць, і відчуття таке, ніби щось трапиться, коли він зникне з поля зору, і на неї чекатиме щось неймовірно жахливе. Хоча вона вже розуміла, що з нею нічого не станеться, але серце відчувало наближення жаху. Кошмар ось-ось настане. Ліза не розуміла, що саме її так турбує, але відчуття небезпеки дуже лякало її.

- Що це? - прошепотіла вона, але її голос ніби розчинився в повітрі, його не було чути. Раптом неподалік пролунав звук, сповістивши, що хтось чужий і дуже страшний увійшов до кімнати. - Так. Треба заспокоїтись. Схоже, я тут, як сторонній спостерігач і нічого не можу зробити, і виправити також. - Вона вирішила, що єдиний варіант вибратися - це додивитися цей кошмар до кінця та зрозуміти, що взагалі тут відбувається.

У цей момент у місячному світлі з'явилося щось, схоже на величезного дикого звіра, з лякаючою вовчою мордою замість обличчя, а його тіло було вкрите шерстю. Коли ця істота наблизилася, Ліза зрозуміла, що це не морда, а якась жахлива маскарадна маска, ніби створена спеціально для Хелловіну. Але варто було дівчині глянути в очі чудовиську, які ховалися під маскою її відразу охопив жах, якого вона ніколи раніше не відчувала.

Ліза прокинулася на лікарняному ліжку і відразу вирвала руку з рук Джо. Його обличчя випромінювало страх, майже такий, який вона сама відчула кілька хвилин тому. Він тихо стогнав у нічній тиші. Коли вона доторкнулася до нього, перед її очима знову постала та страшна кімната і дикий погляд незнайомця в масці. З переляку Ліза миттєво забрала руку з його плеча.

- Джо, - промовила дівчина з ноткою жалю, - Джо, прокинься, будь ласка, - вона почала говорити голосніше. - Ай, - скрикнула вона від болю, коли він з переляку схопив її за руку.

- Вибач, Лізо, - чоловік відпустив руку і дбайливо поклав її на ліжко. - Щось сталося? Щось болить? Може, покликати лікаря? - нарешті отямившись, Джо засипав її питаннями, а потім замовк, очікуючи на відповідь.

- Ні, не болить, - сказала вона, але подумала, що трохи поспішила з відповіддю, адже її тіло все ще нило від болю. - Не треба кликати лікаря. Думаю, не варто турбувати лікаря Уімблі. Як ти?

- Нормально, а що? - з нотою здивування в голосі запитав Джо, не приховуючи свого подиву.

- Тобі наснився кошмар, - Ліза вирішила не затягувати і спитати прямо. Він здивувався її прямоті, але все ж кивнув. - Можеш розповісти, що саме тобі наснилося? - впевнено запитала вона, не відводячи погляду.

Джо виглядав шокований, лиш почувши прохання Лізи, його очі розширилися, і здавалося, що він втратив здатність говорити. Деякий час вони просто сиділи в тиші лікарняної палати, а запитання Лізи повисло у повітрі. Біль у голові все більше тривожив дівчину, здавалося, що вона ось-ось лусне.

- Лізо! - схвильований голос Джо звучав ніби здалеку, наче він знаходився десь за межами лікарняної палати і звертався не до неї. - Лізо, все д я побіжу за лікарем Уімблі.

Пекучий біль продовжував виснажувати її, і врешті-решт, від нестерпного болю вона втратила свідомість і впала на подушку, а руді кучеряві локони розлетілися по білій подушці.

За кілька хвилин у палату забіг лікар разом із двома медсестрами, а за ними - трохи захеканий і дуже наляканий Джо. Медичні працівники почали проводити різні маніпуляції, намагаючись привести дівчину до тями. Джо не зовсім розумів, що саме вони робили, сидячи на сусідньому ліжку з опущеними руками, відчуваючи повну безпорадність просто спостерігав за всім, що відбувається.

- Так, добре, - лікар Уімблі ніби нависав над нею, зосереджено її оглядаючи. - Ти втратила свідомість, - сказав він, сідаючи на дерев'яний стілець.

Розплющивши очі, Ліза побачила лікарняну палату ніби в тумані. Вона не розуміла, що сталося, але, судячи з виразу стурбованого обличчя лякаря точно нічого доброго. Кілька хвилин Ліза просто роздивлялася все навколо: лікаря з трохи зкуйовдженим сивим волоссям і медсестер, чиє волосся було бездоганно зібраним в тугий пучок. Усі вони стояли біля її ліжка й уважно спостерігали за нею. Лише, трохи повернувши голову, Ліза помітила Джо, який підійшов ближче, його обличчя стало білим, мов сніг, а пронизливий погляд був спрямований прямо на неї.

- Зрозуміла, - насилу вимовила Ліза, перевівши погляд на лікаря, - дякую.

- Можеш пояснити, що сталося? - Лікар Уімблі знову дістав свій крихітний старий блокнот і зробив новий запис. - Розкажи, будь ласка, по порядку, що відбувалося, коли я вийшов з палати? - хрипким голосом прошепотів він, коли Ліза кивнула у відповідь на попереднє запитання.

- Я заснула, і мені наснився кошмар, - почала Ліза, твердо вирішивши розповісти лікарю все, - Там була темна кімната, єдине вікно з ґратами, - по її тілу пробігли мурашки, а коли вона кинула погляд на Джо, помітила його розширені очі. - Там було дуже темно, кімнату освітлював лише місяць, що заглядав у вікно, освітлюючи крихітний простір, - продовжувала Ліза, помітивши, як на обличчі Джо все більш виразно можна було розгледіти шок від почутого. - Я хотіла втекти, - продовжувала говорити дівчина про свій сон, - але помітила, що прикута до якогось стовпу руками й ногами.

- Що це таке? Як? Чому? - вирвалося з вуст Джо, коли він остаточно зрозумів, що Ліза побачила той його власний сон.

- Не знаю, - мимоволі відповіла Ліза на риторичне питання Джо, помітивши занепокоєні погляди медсестер та лікаря Уімблі. - Але я майже одразу зрозуміла, що це не я була прикута.

- Хто тоді? - тут же спитала одна з медсестер зі світло-русявим волоссям.

- Не знаю, - Ліза говорила повільно, але чітко, що помітно заспокоювало лікаря. - Я зрозуміла це, коли побачила закуті руки. Це були тонкі руки, або дорослої жінки, або молодого хлопця, ще без розвинених м'язів. До того ж, я помітила, що на правій руці немає моєї родимої плями, - вона повернула свою праву руку, показавши родиму пляму, яка нагадувала ідеально намальоване коло з чіткими краями.

- Вона давно у тебе? - запитав лікар Уімблі, уважно розглядаючи відмітку на її руці, так ніби бачив вперше.

- Ну, наскільки я знаю, - Ліза закотила очі, намагаючись щось пригадати, - мама казала, що я народилася з нею.

- Що було далі у твоєму сні? - повернувся до основної теми лікар Уімблі.

- Загалом, я зрозуміла, що це мене не стосується, але мене майже повністю охопив жах. Я буквально відчувала наближення чогось настільки жахливого, від чого в мене затремтіло все тіло. В результаті сильний страх став причиною мого пробудження, - Ліза і Джо дивилися один на одного так, ніби між ними йшов безмовний діалог, зрозумілий лише цим двом. - Після того, як я прокинулася, розбудила Джо, бо моя голова почала сильно боліти, - на цьому вона вирішила завершити свою розповідь. - Він побіг за лікарем, але біль став просто нестерпним, тому, гадаю, я і втратила свідомість.

- Зрозуміло, - підсумував лікар Уімблі. - Думаю, цей кошмар викликаний болем, таке буває після травмм, - він підвівся зі стільця, погладжуючи сиву бороду. - Ми зробили вам укол знеболювального, тому спробуйте заснути. Вам потрібно відпочити.

- Добре. Дякую, - відповіла Ліза, прибираючи рудий локон з обличчя. - Я спробую.

- А вам, молодий чоловіче, краще піти додому та нарешті нормально виспатися, - звернувся лікар до Джо, стоячи біля дверей палати.

- Лікарю Уімблі, - почала Ліза, випередивши Джо лише на кілька секунд, - дозвольте йому залишитися ненадовго. Прошу вас.

- Гаразд, - зітхнув лікар, осудливо поглянув на Лізу, - але тільки ненадовго, - у його погляді вона помітила явне незадоволення, перш ніж він розвернувся й вийшов.

У палаті Джо і Ліза залишилися одні. Кілька хвилин вони просто мовчки дивилися один на одного, поки Джо не вирішив підійти й сісти на стілець, на якому ще кілька хвилин тому сидів лікар Уімблі.

- Ти... - вираз його обличчя став ще більш наляканим. - Ти бачила мій сон, так? - в решті решт наважився запитати чоловік.

- Не знаю... - зітхнула Ліза, не відводячи погляду. - Схоже на те, - невпевнено відповіла вона. - Але найстрашніше - це не все, що я бачила у твоєму сні.

- Розкажи мені, - майже пошепки сказав Джо, присунувшись ближче, щоб ніхто не почув їхньої розмови.

- Я бачила когось у дивному костюмі, спочатку подумала, що це якесь чудовисько, але потім зрозуміла, що на його обличчі була вовча маска. Очі, які я змогла розгледіти в місячному світлі, налякали мене, - Ліза здригнулася. - Саме в цей момент я прокинулася.

- Ти його бачила, - Джо злякано дивився на Лізу. - Вибач, але як таке можливо?

- Не можу відповісти, але це не всі дивні речі цієї ночі, - почала Ліза, але замовкла, боячись, що Джо подумає, ніби вона зовсім збожеволіла. - Коли, - набравшись сміливості, продовжила Ліза, - прокинулася, я хотіла розбудити тебе, але, доторкнувшись, перед моїми очима знову з’явилася картина того сну, - швидко випалила дівчина.

- Що? - в очах Джо чітко можна було розгледіти шок. - Ти не просто бачила той самий сон, ти змогла побачити продовження, доторкнувшись до мене, поки я спав, - схвильовано говорив Джо, із ноткою захоплення в голосі. - Ні, ну ти просто неймовірна. Як довго у тебе є така суперсила? - вираз його обличчя змінився з жаху на захват, що трохи заспокоїло Лізу.

- Раніше такого ніколи не траплялося, - дівчина опустила погляд і почала нервово крутити своє улюблене срібне кільце на середньому пальці. - Не знаю, може, це через падіння, не знаю... - розмірковувала Ліза, і говорити ставало все складніше, здавалося, що втома повністю її поглинула. - Але зараз, гадаю мені варто просто трохи відпочити, щоб змогти це все якось обробити.

- Добре, прийду завтра, - погодився чоловік і стілець, на якому він сидів голосно скрипнув, коли він підвівся. - Піду перевірю, як там Джина, - при згадці про улюблену собаку Ліза відкрила очі й схвально кивнула.

Спина Джо повільно віддалялася і невдовзі зникла за дверима лікарняної палати, а Ліза поринула у спокійний та безтурботний сон. Легка ранкова прохолода і шум листя ніби огородили її від усього зовнішнього світу. Усі звуки навколо зникли, чи то шум автомобілів за вікном, чи метушня медперсоналу за дверима, нічого не могло порушити її міцний сон того ранку.