Зоряне небо виднілося у прочинене вікно, між двох темно-коричневих штор. Іноді красу неба закривала гілка дерева, яка сильно хиталася від подиху вітру. Попри те, що це середина весни, вночі було доволі прохолодно, тож Ліза загорнулася щільніше у плед. Вона сиділа на дивані в одній із кімнат будинку Джо. Чоловік з усією притаманною йому турботою повністю підготував кімнату для Лізи, поки та приймала ванну, навіть потурбувався і переніс до неї лежанку Джини.

У теплій ванній дівчина повністю відчула те, як сильно втомилася і дивувалася, чому тепер після нещасного випадку вона стала настільки швидко втомлюватися. Їй довелося добряче попрацювати, щоб вибратися з ванної, здавалося, що навіть руку підняти не в змозі. У якийсь момент навіть подумала про необхідність покликати на допомогу Джо, але бажання довести всьому світу свою самостійність додало їй сил, і Ліза ледь впоралася з ванною. Вона насилу переодяглася у домашній одяг, який вони разом з Джо взяли з собою з квартири, де жила Ліза.

- Привіт - майже пошепки, ледве чутно промовила дівчина, по її обличчю все ще стікали краплі води. - Я закінчила. Спасибі - з вдячністю промовила вона, розглядаючи все навколо.

- Чудово, - бадьоро промовив Джо, трохи зам'явся, а потім усе ж таки вирішив запитати. - Може хочеш чогось випити або поїсти? - тут йому щось спало на думку, і він зупинився - Боже, точно, ти ж, напевно, голодна. Адже ти з ранку майже нічого не їла - Ліза посміхнулася тільки кінчиками губ, побачивши його збентежене і перелякане обличчя. - Як же я не подумав? - журився він, смикаючи своє густе чорне волосся, поки дівчина з втомою просто спостерігала за тим як він сполохано бігав по кімната. - Мить. - раптом скрикнув він і зник за дверима, а потім за хвилину повернувся. - Я скоро. Нікуди не виходь. Нікому не відчиняй - говорив він, ніби вперше залишає п'ятирічну дитину саму вдома. - Чекай - наголосив він і зник за дверима.

Чесно кажучи, у Лізи навіть не було особливо бажання зрушити з місця. Вона зручно вмостилася на невеликому диванчику, зробленому з підвіконня. М'яка подушка та теплий плед створювали якесь неймовірне відчуття затишку. Уперше з того дня, як з нею стався нещасний випадок, їй вдалося повністю розслабитися і найдивніше то сталося будинку майже чужої людини Ліза відчувала себе в безпеці. Хоча тапер їй складно було самій собі дати відповідь на питання: "Чи був Джо для неї чужим зараз?". Адже вона відчувала, що вони стали набагато ближчими, ніж тоді, коли зустрілися на набережній"

Раптово почало вмикатися і вимикатися світло, все блимало, здавалося, що стало трохи схоже на якийсь нічний клуб. Невдовзі це почало її лякати, страх ріс у її серці й почав сковувати тіло. Ліза не могла поворухнутися і думала тільки про те, щоб Джо нарешті повернувся додому. Спостерігала з вікна за парадним входом у будинок і чекала, що ось-ось з'явиться Джо, але біля будинку показався знайомий силует. Дівчина одразу ж змогла впізнати його, адже бачила його у снах.

- «Вовк»? - тремтячим голосом промовила Ліза, і сама злякалася від того, що сказала. - Не можу повірити своїм очам. Не може бути. - переконувала себе дівчина, притискаючи до себе коліна і все більше закутуючись у плед. - Це просто моя уява. Як він мене знайшов? Навіщо? - говорила вона твердіше, як раптом помітила, що «Вовк» зник і до будинку під'їхала машина.

Яскраве світло ліхтарів у темряві ночі освітило весь простір біля будинку, але «Вовка» не було видно. Світло ліхтарів згасло і з машини показався Джо з величезними білими пакетами.

Картина, яка розгорталася перед її очима, лякала Лізу. До Джо зі спини почав підходити силует «Вовка», і дівчина швидко кинулася відчиняти вікно.

- Джо, ззаду - заволала дівчина, і Джо, почувши її голос, одразу ж обернувся.

У цю мить Ліза з вікна помітила, що над головою пронеслася бита, яку міцно тримав злочинець. Джо ухилявся, але все ж кілька разів лиходій зміг його дістати. Ліза дивилася з вікна і боялася поворухнутися, однак, змогла знайти в собі сили встати і підійти до телефону. Швидко набрала «911», пояснила ситуацію і полетіла назад.

Білі пакети продовжували стояти на тротуарі, неподалік сидів Джо, але злочинець утік. Незабаром з'явилася машина поліції, вони змогли все розповісти про нападника. Джо навідріз відмовився їхати в лікарню, адже в нього всього лише кілька подряпин.

- Це був «Вовк» - почала дівчина, коли через якийсь час вони сиділи на кухні, їли бургери і запивали їх колою. - Впізнала його силует. Але складно сказати це з повною впевненістю.

- Так, - погоджувався Джо, - Я не зміг описати його обличчя, воно було закрите маскою, але ось погляд був точно такий самий, - він зробив ковток коли, трохи помовчав і продовжив, - холодний і безжалісний.

Дівчина ніжно і дуже акуратно обробляла рани Джо, намагаючись заподіяти якомога менше болю, але, здавалося, він зовсім не відчував його. Ліза торкалася ран, а потім помітила, що його тіло зовсім не реагує. Зазвичай, навіть якщо біль дуже слабкий, людина інстинктивно намагається уникнути болю. Мали б бути хоча б крихітні ледве помітні рухи, але тут їх зовсім не було.

- Ти не відчуваєш? - раптово запитала дівчина, не відводячи з нього пильного погляду.

- Ні, - твердо відповів чоловік, чітко розуміючи, що саме могло так схвилювати дівчину. - Не хвилюйся, все гаразд - заспокоював він її. - В мене дуже високий больовий поріг, - його вираз обличчя став похмурим, і це ще більше насторожило Лізу. - Після того, що трапилося - в його спогадах з'явилися сцени з далекого минулого, коли він маленький хлопчик, якому ось-ось виповнилося десять, цілий місяць жив у пеклі. - Після повернення, вже в лікарні дізнався, що через сильний стрес у мене розвинулося захворювання, яке лікарі називають - аналгезія. - він спіймав здивований і водночас не розуміючий погляд дівчини. - Якщо простіше, то це не сприйнятливість до болю, якого тоді я відчув дуже багато. Я б навіть наважився сказати, що його було занадто багато для десятирічної дитини.

- Тепер я зрозуміла - дівчина опустила білосніжні руки і з сумом подивилася на гору газет, які так і лежали на стільці біля столу. - Чому ти так старався знайти хоч щось, щоб зловити «Вовка», - раптово, її очі заблищали. - Не можу навіть уявити, що ти тоді пережив.

- Ну, - заговорив Джо, погладивши золотистого ретривера, який підійшов до нього так, ніби намагався підбадьорити його. - Тоді моє життя сильно змінилося. Мені потрібно було регулярно відвідувати лікарню для перевірки мого стану. Якщо я раптом впав і подряпався, то мама одразу ж тягла мене в лікарню. Навіть якщо говорив, що мені не боляче і не хочу йти в лікарню.

- Ти тому відмовився їхати в лікарню? - невпевнено промовила дівчина.

- Так. Мені настільки набридли ці походи, що не переношу перебування в лікарні. Запах, голоси, у тих приміщеннях мені ненависне абсолютно все. Не переношу людей у білих халатах, звук сирени швидкої допомоги та особливо жалісливі погляди, які мене супроводжують, щойно люди дізнаються про мою хворобу, - очі дівчини наповнилися сльозами. - Не хвилюйся, зараз точно все гаразд. Давай краще повечеряємо, а то в мене скоро шлунок до хребта приклеїться - посміхнувся Джо, вирішивши змінити неприємну тему. - Того бургера схоже мені було замало - він гордо потер долонею живіт та пішов на кухню

Ліза з Джиною залишилися самі, і лише зрідка до них доносилися звуки з кухні, де щось чаклував Джо. Незабаром він з'явився з двома тарілками в руках, на кожній лежав великий шматок смаженого м'яса з пастою. Запах долинав просто неймовірний, і дівчина поспішила вмоститися за стіл поруч із горою газет, яку раніше приніс Джо. Джині теж приготували ситну вечерю, і вона із задоволенням приступила неї, при цьому задоволено виляючи своїм пухнастим хвостом