Під час поїздки вони слухали радіо та насолоджувались приємною музикою. Вікно у Лізи було трохи прочинене і легкий прохолодний вітерець ворушив її руді кучері. Атмосфера в авто заспокоювала її, і вона навіть примудрилася заснути, не звертаючи увагу на машини, що проїжджали повз.

- Ну, ось ми і приїхали, - підсумував Джо і повернувся в бік Лізи, - Як мило. - промовив він, помітивши, як мирно і безтурботно вона спала.

Спочатку йому було дуже шкода будити її, але все ж спати в машині видавалося йому не дуже гарною ідеєю. Однак, час минав, і стало трохи холоднішати, тож Джо все ж вирішив розбудити рудоволосу дівчину.

- Ліза - сказав він, легенько доторкнувшись її плеча, від чого вона миттєво стрепенулася і розплющила очі. - Боже, що ж ти так лякаєш - Джо тієї ж хвилини відсторонився. - Вибач, - обережно почав він, - просто ми вже приїхали.

- Здається, я заснула - сонно промовила Ліза, протираючи очі так, ніби намагається стерти залишки сну із них.

- Ходімо. - подаючи руку промовив Джо та допоміг їй вибратися з машини, її ноги все ще час від часу боліли після падіння, але Ліза намагалася приховати це, щоб не турбувати чоловіка.

Вони вийшли з машини, і Джо одразу натиснув кнопку на електронному ключі, і від машини почувся бридкий і дуже неприємний звук, який сповістив, що машина була поставлена на сигналізацію. Мовчки вони пройшли до старих кованих воріт. Ліза трималася за руку Джо, намагаючись щосили приховати біль, однак скривлене обличчя дівчини видавало її.

- Джина - прокричала Ліза, побачивши свою улюблену собаку, золотистого ретривера, який, почувши голос господині, собака тут же прибігла до неї. - Джино, моя люба, - усміхаючись, говорила Ліза, то обіймаючи, то погладжуючи собаку, що весело виляла хвостом, облизуючи обличчя і руки Лізи.

- Вона так на тебе чекала - ніжно і ледве чутно сказав Джо, просто насолоджуючись картиною, що постала перед ним. - Джина не підходила до мене, і весь час сиділа біля вікна, з сумом спостерігаючи за людьми, що проходили повз.

- Вибач - вирвалося з вуст Лізи, і вона знову міцно обійняла собаку, - Вибач, я змусила тебе хвилюватися.

- Може чаю? - поцікавився Джо, не очікуючи позитивної відповіді, однак, Ліза схвально кивнула і широко посміхнулася йому.

Джо пішов на кухню готувати чай, залишивши Лізу і Джину в коридорі наодинці. Невдовзі він повернувся та приніс на старій потертій таці срібного кольору дві маленькі чашечки, з гарним золотистим візерунком, на блюдечках з таким самим візерунком. Також на таці стояла цукорниця і тарілочка з пісочним печивом.

- Ви такі милі - підсумував Джо, розчулившись картиною ніжних обіймів Лізи та Джини, які, здавалося, не можуть відійти одне від одного навіть на хвилину.

- Так, - почала Ліза, погладжуючи свого улюбленця. - Вона в мене вже сім років, і ми ніколи не розлучалися з нею так надовго, - Ліза з любов'ю подивилася на собаку, яка вже заспокоїлася та лягла біля ніг своєї господині. - Дякую тобі, - він зробив ледь помітний кивок і тоді Ліза помітила його почервонілі вуха. - Сподіваюся, тепер усе налагодиться, - почала дівчина й одразу ж зупинилася, Ліза зрозуміла, що зовсім забула про «Вовка». - Мабуть, ні... - її погляд раптом став сумним і, можна сказати, похмурим, а обличчя знову стало білим, як сніг, згадавши сни про «Вовка».

- Чому, - не розуміючи, промовив Джо, запихаючи цілу печенинку до рота. - Цому ті так вигішила - насилу промовив він, бо через набитий рот йому було дуже складно розбірливо говорити.

Гучний сміх Лізи розлетівся по всій вітальні, здивувавши Джо, навіть Джина здивувалася і не розуміючи, що відбувається почала дивитися на неї. Зараз обличчя Джо дуже нагадувало їй хом'яка, який набив ласощами рот, тому всі спроби сказати хоч щось призводили до чергового нападу сміху у Лізи. У неї від сміху сильно почервоніли щоки та стали яскраво-рожевого кольору, а яскраве руде волосся розсипалося по обличчю.

- Ти зараз ну дуже схожий на хом'яка, - крізь посмішку проговорила Ліза, як тільки змогла хоча б трохи заспокоїтись.

- Є трохи, - трохи засоромившись з посмішкою на обличчі сказав Джо, витираючи крихти печива з вуст. - Так чому ж? - все ж таки наважився він запитати дівчину, чиї щоки досі були рожеві від сміху.

- «Вовк»... - коротко відповіла дівчина, і її обличчя в одну мить стало серйозним та білим, мов аркуш паперу - Я хочу знайти його - вона дістала з кишені своєї бобки малюнок і з острахом подивилась на понівечене обличчя зловмисника. - Однак, для початку все зібрати докупи і зрозуміти, що в нас ми знаємо на даний момент.

- Отже, - Джо випив ковток чаю, і знову запхав ціле печиво до рота. - Що в нас є? - знову нерозбірливо промовив Джо, але цього разу сміху не було, а в кімнаті висіла гнітюча атмосфера.

- Виходячи з ваших з Аріаною снів і того, що ви мені розповіли, - перед її очима в одну мить з'явились жахливі картинки з наляканими ледь не до смерті дітьми, - можу сказати, що дітей викрадали в день народження віком від десяти до п'ятнадцяти років. Імовірно, що початок моєї власної історії викрадення був таким самим. Ув'язнення в кімнаті без освітлення у вас обох тривало рівно місяць, - розмірковуючи, вона час від часу робила ковток гарячого чорного чаю. - Але мій випадок трохи відрізняється від ваших. Судячи з моїх спогадів, я щосили намагалася вирватися і боролася так відчайдушно, що в результаті мені вдалося зірвати маску зі злочинця, - вона ткнула в моторошне обличчя на аркуші паперу білим тонким пальцем. - Однак, наслідки такої імпульсивної поведінки не змусили на себе чекати, мене одразу ж нейтралізували. Можу припустити, що удар був не один. Бо той, який я бачила, скоріше за все був і не єдиним і не останнім. Оскільки після нього я впала і, можливо, ненадовго знепритомніла, але незабаром мені вдалося розгледіти, що мої очі були відкриті і я була у свідомості.

- З цього можемо зробити висновок - перервав дівчину Джо. - що наш «Вовк», як ти його назвала, дуже агресивний і не терпить, коли йому намагаються протистояти. Можливо, жертв було більше, - від цієї думки він здригнуся. - У його лігво могли потрапити й інші діти з таким самим бійцівським характером. І про їхню долю ми, найімовірніше, ніколи не дізнаємося, - він важко зітхнув і голосно поставив чашку з чаєм на стіл з такою силою, що декілька крапель напою бризгнули на нього. - Сумніваюся, що комусь із них вдалося залишитися в живих. Однак, можна спробувати пошукати в газетах за ті роки. Може там є хоч якісь нотатки про пошук чи знаходження дітей у районі набережної та в парку Золоті Ворота.

- О! Гарна ідея - їй дуже сподобалася ідея, оскільки, це може допомогти знайти й інших жертв «Вовка». - Може, нам варто спробувати звернутися в поліцію, запитати, чи не минув термін давності злочину. Спробувати розібратися, чи є у слідства хоча б якісь зачіпки для пошуку злочинця по твоїй справі, - щось всередині їй казало, що Аріана не захоче розбиратися з цим, - а також було добре дізнатися, чи було заведено справу на злочинця, який напав на мене.

- Так було б чудово, але сумніваюся, що вони захочуть нам щось розповідати. Таємниця слідства і все таке, але будемо сподіватися, що нам пощастить. - він знову витер обличчя від крихт з печива та встав з-за столу. - Але для початку, - впевнено проговорив він, - гадаю, нам можна спробувати розібратися з іншим.

Джо встав та попрямував геть із кімнати, і незабаром привіз величезну гору різних газет, деякі вже пожовкли від старості, а деякі здалися Лізі зовсім новими. Його обличчя зникло за цією горою газет, але незабаром воно знову з'явилося, коли він звалив цю гору на стілець, що стояв порожній, поруч з Лізою. Тієї ж миті вона відчула сильний запах пилу, який зазвичай зустрічався їй лише в дуже старих бібліотеках.

- Це газети, які мені вдалося віднайти. Вони лежать у хронологічному порядку: спочатку ті, що відносно нові, а внизу найстаріші. - Ліза не очікувала, що він справді займався пошуками, це сильно здивувало дівчину. - Гадаю, тепер нам необхідно наново все це перечитати, з огляду на зміни у вихідних даних, - він витер долонею пил із купи газет і вмостився навпроти.

- Ого, - вона здивовано розглядала величезну кіпи газет, які були вищими за спинку стільця, де лежали, здавалося, ця гора ось-ось завалиться. - Що ж, гадаю, на нас чекає дуже багато роботи. - підсумувала Ліза, трохи відійшовши від шоку. - Коли почнемо?

- Я б хотів почати якнайшвидше, але... - Джо голосно зітхнув і з сумом поглянув на Лізу, її темно-сині очі сильно виділялися на тлі білого, як сніг, обличчя та яскраво-рудого кучерявого волосся, - гадаю, я поки що попрацюю на цим один, - він ткнув пальцями в одну з куп, - а тобі краще потурбуватися про своє здоров'я. Тож, ти поки відпочинь після лікарні, і взагалі після всього, що там сталося, а пошуки лиши на мене.

- Та я в порядку - намагалася запевнити його Ліза, але її голос зрадницьки тремтів, а переляканий вираз обличчя дівчини, видавали її страх.

- Ага - з нотою недовіри погодився Джо. - Я бачу. Однак, тобі все одно варто відпочити. Тим паче сьогодні в тебе і так був дуже складний день, сповнений великої кількісті вражень, а перечитування цього - його погляд покосився на газети, - не дозволить тобі розслабитися і на хвилину.

У ту хвилину у голові Лізи почали виникати картинки з її видінь, а потім вона раптом згадала дивну поведінку лікаря Уімблі під час її виписки, і вона вирішила змінити тему. Їй хотілося обговорити це з кимось, щоб головоломка в її думках стала більш цілісною та зрозумілою.

- До речі, - почала дівчина, обережно піднявши чашку з чаєм і доносячи її до губ, а вже після того, як зробила ковток ще теплого солодкого напою, продовжила, - хотіла ще дещо обговорити з тобою, - в здивуванні чоловік підняв брови, зовсім не розуміючи, про що хотіла поговорити Ліза. - Мене це трохи турбує, хоча й всередині сподіваюся, що це тільки моя хвора уява чи просто зайва підозрілість після всього, що трапилось.

- Розповідай - рішуче сказав Джо, ледве прожувавши величезне печиво після того, як зробив ковток чаю. - Я готовий вислухати і спробувати допомогти розібратися тобі з усім.

- За той час, що я перебувала в лікарні, - вона почала нервово крутити срібні обручки на руках, - ніщо не викликало в мене особливих підозр. Однак сьогодні поведінка лікаря Уімблі здалася мені вкрай дивною - обличчя лікаря миттєво з'явилося у її підсвідомості таке реалістичне, ніби він дійсно стояв зараз напроти, так близько, що вона могла розгледіти його блакитні очі та теплу посмішка. - Мені здалося, ніби він боявся мене відпускати, і саме з цієї причини лікар Уімблі ставив мені стільки запитань, які не стосувалися мого фізичного стану, що мене це почало турбувати.

Насправді - Джо поклав лікті на стіл, сперши підборіддя на свої доні, - я теж помітив цю дивину. У той момент мені, чесно кажучи, дуже хотілося швидше забрати тебе з тієї лікарні, де стільки всього сталося з тобою. Я зовсім не розумію - продовжував говорити чоловік, лише час від часу поглядаючи на дівчину перед собою, - чим могла бути викликана така поведінка. Всю дорогу сюди думав про це, так і не знайшовши відповіді.

Зненацька Ліза зрозуміла, що дорогою сюди відчувала, може, й не такі самі, але все ж дуже схожі почуття. Тиша настала несподівано для всіх, навіть Джина встала та повільно пішла до коридору, велячи своїм хвостом. Джо тільки зараз помітив, як усе-таки собака була схожа на свою господиню, така сама руда й незбагненна. В ньому вирувало багато емоцій, але йому зовсім не хотілося показувати їх. Здавалося, що, якщо покаже їх, Ліза буде турбуватися ще більше. За кілька хвилин Джина вирішила повернутися назад до своєї господині, яка продовжувала пильно дивитися на Джо.

- Лікар Уімблі, - заговорила Ліза, порушуючи тишу, що виникла, - не знаю, що конкретно його так турбувало, але його поведінка, як не крути, мала вкрай дивний вигляд, - зробила висновок Ліза і встала зі свого стільця, відчувши, як затекли ноги. – Але зараз єдине, чого мені насправді хочеться, то просто потрапити до моєї квартири, - вона встала та одним рухом відкинула руді кучері з обличчя.

- Що ж, тоді поїхали - здивувався він такій різкій зміні Лізи. – Я відвезу тебе додому, щоб ти змогла нарешті відпочити, - Джо спіймав на собі такий осудливий погляд, якого раніше ніколи в Лізи не спостерігав. - Вибач, я просто хочу допомогти.

- Гаразд - здалася Ліза, погладжуючи золотисту шерсть своєї собаки, та спостерігаючи як рука занурюється в неї