Перскотт

- Прошу, заходьте всі на борт! - кричить стюардеса українською.

Дякувати моєму вчителям, я знаю цю мову. Досконало. Так, іноді з іменами проблема, там наголоси, вимова, але це не так важливо.

- Пане Лонг, прошу заходити на борт. - каже ця стюардеса мені.

Я дивлюся на неї з голови до ніг. Непогана. Але тупа, от зараз це і доведу.

- Wait while I say goodbye to my friends. (переклад з англ. - Зачекай, поки я попрощаюся з друзями.) - кажу до неї, а вона очі на мене витріщила, немов у мене третє око з'явилося.

- Я Вас не розумію, пане.

Я лише закотив очі і повернувся до свого ліпшого друга, який прийшов попрощатися зі мною.

- Тяжко нам буде без тебе. - щиро визнає Джейк.

- Не забувай про скайп. - знизую плечима.

- Так, але це не те. Ти там мене не забувай!

Хлопаю друга по плечу, аби викинути дурні думки з його голови.

- Не мели дурниць, як тебе забути? - закочую очі. - Впевнений, що Юкрейн мене ще здивує.

- Гаразд, не буду затримувати, бо он та краля вже паніку влаштувала. - сміється Джейк і показує на ту стюардесу.

Обертаюся, дівчина й справді покликала когось і вже не одна вона до мене йде.

- Маєш рацію, тоді bye.- обіймаю друга і йду на зустріч якійсь мимрі і цій стюардесі.

- Sir, please come on board, the plane is about to fly. (переклад з англ. - Пане, будь ласка зайдіть на борт, літак от-от має полетіти) - ввічливо говорить доросла жінка.

- l'm going. (переклад з англ. - Я вже йду.) - проходжу повз них.

Займаю своє місце в літаку і дістаю телефон. Чорт, тут ж нічого не працює! Пофіг. Тому сідаю зручніше і дивлюся у вікно. Літак вже злетів, тому зараз я бачу лише щось надто маленьке, мабуть це будинки, але з такої висоти вони здаються карликовими.

***Через дев'ять з половиною години літак приземлився. За вікном аеропорту був кінець дня, вечір. Я забрав валізу і пішов на пошуки водія, якого мав прислати мій батько. Знайти його було легко, адже він тримав у руках табличку з написом «Perscott». Я пройшов повз дівчину, яка ледь чи не слину на мене пускала і віддав валізу цьому водію, сам пішов до автівки. Знав до якої, бо батько мені сказав. Чорна       Toyota RAV4, просто красуня.

- Це авто Ваше? - поцікавився у водія українською.

- Ні, Ваш батько сказав мені забрати Вас саме на цьому авто. Воно, до речі, дуже популярне в Україні, таких мало зустрінеш, адже коштує чимало. - пояснив водій. Я задумливо кивнув.

Авто справді було дуже гарне. Треба буде попросити його в батька і пару разів прокататися.

Дорогою я розглядав місто. Виглядає воно справді гарно. Перед тим, як сюди прилетіти, я розглянув фотографії в Інтернеті і там все було гарно. Зараз розумію, що всі ті фото - це правда. Київ - справді прекрасне місто. Якось потрібно буде покататися по нього ще на цій тачці. Бажано познайомитися з якимось класним хлопцем і разом покататися, хоча не впевнений, що хтось хоче трохи зможе наблизитися до мого друга Джейка.

Приїхали ми доволі швидко. Одразу заїхавши у двір нашого будинку я присвиснув. Виглядав він справді розкішно. Два поверхи, видно басейн, сад все як і годиться. Посміхнувся і вийшов з авто.

- Пане, Ваша кімната на другому поверсі, перші двері зліва. - повідомив мені водій, я кивнув та пішов у будинок.

Давно вже тут не був...Три роки тому мій батько переїхав до України, а я лишився в Америці. Проте іноді приїжджав сюди, щоб навідати його. Та тепер я приїхав сюди надовго.

Заходжу у свою кімнату. Все як я люблю. Чорний з білим стиль. Стіни чорні, а меблі білі. Ну хіба не мрія? Стіл, крісло, диван, декілька стільців, телевізор, шафа, велике двоспальне ліжко, полички над столом. Загалом, звичайна кімната. Сідаю на диван та закидаю голову наверх. Непогано тут...Все ж Україна не така погана країна, бо в Америці існує багато стереотипів про неї. Наприклад, в моїй рідній країні ми взагалі рідко готуємо, іноді, а от у Україні, на скільки я знаю, постійно вдома готують. Для мене самого це теж дивно. Хіба не легше замовити їжу?

До дверей хтось стукає. Закочую очі.

- Так! - кричу голосно, аби мене почули.

- Пане, Ваш батько вже приїхав і чекає на Вас у вітальні на першому поверсі. - почув голос того самого водія, схоже він тут як «господарка на побігеньках у мого батька».

- Зараз спущуся. - крикнув у відповідь.

Що ж, зустріч з батьком. Ну цікаво, як усе пройде. Встаю з дивану і йду в сторону вітальні. Ще з сходів бачу батька, який сидить у кріслі і щось дивиться по телевізору, але коли помічає мене, вимикає його.

Підходжу до батька та стою, адже не знаю, що зараз маю робити...Але він вирішує сам. Обіймає мене і я розумію, що все ж усе добре.

- Привіт, синку, радий тебе бачити. - легка усмішка торкається його обличчя.

- Я теж, father. - киваю і ми сідаємо. Я на диван, а він на крісло навпроти мене.

- Як Америка? - цікавиться.

- Все гуд. Шкода було прощатися з друзями, але ж я не назавжди приїхав сюди, так? - перепитую, хоча він казав, що це на два-три місяці.

- Ні. Як я і казав. - киває.

Чому всього лиш на два-три місяці? Бо мене відіслали сюди як «агента», який має впевнитися, що українській університет підходить для обміну студентами.

- Гаразд. - посміхаюся. Батько бере до рук стакан, вочевидь з віскі. Типовий напій для багатіїв. - А як у тебе справи?

- По-троху просуваюся. Бізнес у порядку, як і викладання.

- Досі не розумію навіщо тобі бути викладачем, якщо там мала зарплатня і ти маєш свій власний бізнес. - нахурююся.

- Мені подобається викладати. - знизує плечима батько і надпиває алкоголь.

Я мовчу, бо для мене це абсурд. Сенс взагалі там працювати? Університет - місце, де викладачів не поважають, хоча я не здивований. Сам такий. І розумію чому, адже ми бачимо цих людей лише з одного боку - педагогічного - а цей бік не найкращий. Але це його діло, тому не відповідаю на це.

- Завтра тобі проведуть екскурсію по університету і, сину, я маю дещо попросити. - батько серйозно дивиться на мене. Цікаво. - Екскурсію тобі проводитиме дівчина, вона не найкраща студентка, але все ж, я прошу тебе вести себе добре, без грубощів. - оу, а мені вже починає подобатися.

В голові вже накидую варіанти цієї кралі. Наскільки мені відомо в Ukraine найкрасивіші дівчата. Ха, можна буде це перевірити.

-  І яка вона? .- цікавлюся, посміхнувшись куточком губ.

- Скотте! - суворо гиркає батько, а я здіймаю руки у вигляді жесту «здаюся».

- Я просто запитав. - знизую плечима. - Якщо ти просиш, то окей, постараюся бути милим.

- Дякую.- киває батько. - До речі, авто на якому ти їхав - твоє. - я опускаю руки і присвистую.

- Супер. Воно шикарне. - визнаю. У автомобілях я розбираюся, а те, яким я їхав сюди - справді класне. - Я тоді пішов, хочу відпочити після перельоту.

Батько спокійно киває. Я встаю та непоспішно йду і коли вже мій силует майже зникає за стіною, чую голос батька:

- Вона красива.

Посміхаюся. Тоді день завтра має пройти вдало. І заходжу в кімнату.

***

Ранок почався не дуже. Мало того, що різні часові пояси і в нас у Америці зараз буда б ніч, а тут ранок, то я прокидався ледве-ледве. Дуже спати хотів, але що ж, потрібно звикати.

- Сину, вставай! - до кімнати заглядає батько, я все ще лежу у ліжку з заплющеними очима. - Вже час бігти. Через десять хвилин спускався на сніданок.

- Ок, ок. - сонно відповідаю і потираю очі.

Все ж встаю і йду першим ділом вмиватися. Потім одягаюся. Батько не казав, що там обов'язковий діловий стиль, тому одягати можна будь-що. Сьогодні обираю чорні джинси, футболка, яка не прилягає до тіла, хоча прес мій видно через неї. Заглядаю похапцем у дзеркало і впевнююся, що виглядаю добре, тому йду на сніданок.

- Good morning! - вже нормально вітаюся з батьком, хоча все ще спати хочеться страшенно.

- Привіт, сину, я розумію, що складно так швидко переналаштувати організм, але сам розумієш. В університеті потрібно з'являтися вчасно. - пояснює голова сім'ї, читаючи якусь газету і попиваючи кави.

До мене підходить жінка віком сорока років.

- Доброго ранку, пане Лонг, прошу Ваш сніданок. - ввічливо каже та ставить переді мною тарілку з сирниками, а поруч три вида поливки: сметана та два якісь варення певно. Також ставить чай. - Не знала скільки Вам класти цукру, тому не клала.

- Сенкс, мені дві ложки цукру. - легенько всміхаюся. Жінка здається мені приємною.

- Прошу. - вона киває і зникає в межах кухні.

- Це наша домогосподарка Марія Володимирівна. - пояснює старший Лонг і посміхається. - Вона хороша жінка, вже давно працює в мене.

- Бачу. - киваю та починаю ласувати смачним сніданком.

Після сніданку ми збираємося і батько вирішує, що сьогодні ми поїдемо на, тепер вже моєму, авто. А я лише радий, дуже вже хотів сісти за кермо цього авто.

Заходжу в авто і сідаю на місце водія. Клас. Сидіння зручне, кермо приємне на дотик. Мрія, а не авто.

- Подобається? - поруч сідає батько.

- Єєс. - швидко киваю.

Заводжу двигун і ми їдемо. Звісно, з батьком так не поїздиш, як я б того хотів, але це вже щось. Намагаюся їхати обережно та за всіма правилами.

- Молодець, сину, бачу права ти отримав чесно. - хвалить батько.

- А як же. - посміхаюся.

Відчиняю вікно поруч з собою і кладу лікоть у відчинене вікно. Свіже повітря потрапляє в салон автомобіля і стаж ще краща. Ну, що ж, зустрічай мене, Україно!

- Поворот праворуч і паркуйся. - командує батько, я слухаюся його, бо сам тут вперше і куди їхати, ясна річ, не знаю.

- Окей. - лише кажу і починаю паркуватися на вільному місці біля якоїсь білої іномарки.

Коли авто припарковане, ми виходимо з нього і я його ставлю на сигналізацію. Батько йде перший, а я поруч з ним. Має бути цікаво...

- Ти пам'ятаєш про, що я тебе просив? - питає старший Лонг, не дивлячись на мене.

- Так.

- Добре.

Ззовні університет виглядає гарно, не скажу, що краще або ж на рівні, ніж американський, але теж непогано. У бежево-білому стилі, класично. Підходимо до дверей і батько відчиняє їх, пропускаючи мене. В цю мить відчуваю себе зіркою, особливо, коли мене зустрічає якийсь чоловік, вочевидь директор та дівчина. До речі, справді дуже гарне. Її світле волосся легкими кучерями спадає на плечі, голубі очі вивчають мене, а я тим часом проходжуся поглядом по її тілу. Хм...дуже навіть непогана.

- Добрий день, раді вітати Вас у нашому університеті. - директор тисне мені руку і вітається з моїм батьком. - Для нас честь вітати такого гостя у стінах нашого університету. - щиро каже чоловік, а от ця дівчина тише закочує очі. Ха, а з нею буде цікаво.

- Що ж, сину, я пішов на пару, а директор тут тобі все розповість. - каже мені батько, я киваю і він йде.

- Так, як сьогодні у Вас тут перший день, то наша студентка - Ізотова Розалія. - він показує на цю блондинку, а вона ввічливо киває. - Проведе Вам екскурсію. - закінчує той. Вже хочеться її почати, непомітно для директора підморгую, здається Розалії, а вона лише закочую знову очі.

- Добре, мені все зрозуміло, дякую. - легко посміхаюся.

- Прошу. - киває директор. - Лишаю Вас самих. - і каже щось дівчині на вухо.

Директор йде, а вона підходить ближче.

- Отже, до мене звертайся Розалія. - говорить дівчина англійською мовою і до речі, дуже добре. - На якій мові тобі зручніше говорити? - питає.

Можу сказати, що ця дівчина суміш хорошої та ввічливої, але в ній ще живе стерва та навіть трохи bitch. А так цікавіше.

- Мені все одно. - відповідаю українською, аби вона зрозуміла, що говорити я можу і на тій, і на іншій мові.

Розалія трохи думає, але потім все ж легко посміхається.

- Що ж, тоді давайте розпочнемо екскурсію з першого поверху. - починає українською. Окей.

- Слухай, а ти сьогодні вільна? - цікавлюся.

- Вибач, що? - вдає, що не почула. Ой, знаю я таких «невинних».

- Ти сьогодні вільна? - повторюю запитання.

Дівчина аж починає кипіти. Це видно, бо зуби стиснула і кулаки теж. Стримує себе. А так навіть цікавіше. Посміхаюся.

- Я не та, яка буде пригати до тебе в ліжко, затямив? - шипить.

А в нашої дівчини є кігтики, ну нічого, це не надовго, впевнений. Всі рано чи пізно здавалися поруч зі мною.

- Ok, no problems. - підіймаю руки в жесті «здаюся».

- Продовжимо екскурсію. - бачу, що вона ще злиться, але нічого не кажу, бо мені подобається її злість.