Розалія

До аеропорту ми доїхали на таксі. Перскотт швидко пройшов паспортний контроль і здав багаж, тож тепер ми сіли в залі очікування. До відльоту лишилося дві години. Так багато, але занадто мало водночас...

- Твій батько приїде? - поцікавилася я, надпивши кави.

- Так, через півгодини приїде. - кивнув Перскотт та подивився на мене. - Ти засмучена?

- Є таке. - визнала. - Мені сумно, що ми ще не скоро побачимося в живу, але я заспокоюю себе тим, що це просто тимчасовий етап у наших стосунках.

- Правильно. - посміхнувся мій хлопець.

Година пролетіла непомітно за розмовами і сміхом. Приїхав вже і батько Перскотта, який теж був помітно засмучений відльотом сина. Я відійшла, коли вони говорили, аби дати змогу поспілкуватися на одинці. Попрямували до якогось магазину з косметикою. Вирішила зайти, аби відволіктися. Неочікувано поруч з товарами для доглядом за волоссям я побачила Мерлін і швидко попрямувала до неї з посмішкою.

- Яка несподіванка! - сказала я, підійшовши до брюнетки.

Дівчина поглянула на мене та посміхнулася, впізнаючи хто я взагалі така.

- Роза! - брюнетка обійняла мене та щиро посміхнулася. - Рада бачити! Що тут робиш?

- Перскотт сьогодні повертається до Америки, тому прийшла його провести. А ти чому тут?

- В Німеччині післязавтра відкриття мого магазину, тому я маю бути там присутньою. - пояснила дівчина та взяла до рук якийсь шампунь. - Що думаєш щодо цього?

- О я ним користувалася. Непоганий.

- Тоді візьму. - кивнула Мерлін і поклала пляшечку шампуню собі в кошик. - Ти засмучена?

- Через що? - нахмурилася я, не зрозумівши про що говорить Мерлін.

- Через відліт Перскотта.

- Чому всі це питають?

- Бо це помітно. - знизила плечима дівчина. - То як?

- Мені справді сумно, але я тримаюся. - коротко відповіла.

- Молодець. - кивнула Мерлін. - Ти сильна, я це знаю.

Ми поговорили ще зовсім трохи, а потім дівчині потрібно було піти. Попрощавшись, я порятувала назад до Перскотта, але там побачила лише його батька.

- Вибачте, а де Скотт? - ввічливо запитала, сівши поряд.

- Зараз повернеться. Він пішов купити собі кави. - відповів батько хлопця, дивлячись кудись перед собою.

Я кивнула і дістала телефон. Одне повідомлення від Макара, де він пише, щоб я передала привіт Перскотту і побажала йому успішного польоту. Раптом я почула, як почали оголошувати чийсь рейс. Через декілька секунд зрозуміла, що це рейс Скотта. Сльози з'явилися на очах, але я швидко закліпала очима, аби прогнати їх. Ось вже і Перскотт підходить, не варто плакати перед ним.

- Вже оголосили мій рейс. - сумно промовив хлопець.

Він взяв невеличку сумку, де лежали книга, ноутбук і всілякі печива, аби перекусити. Я взяла хлопця за руку та подивилася йому в очі.

- Я буду сумувати. - щиро промовила.

- Я теж. - Скотт поцілував мене.

Цей поцілунок був довгим і такий...символічним. Не віриться, що я не торкатимуся цих губ ще, щонайменше, три місяці.

- Час іти.

Скотт попрощався зі своїм батьком, ще раз поцілував мене, а потім пішов. Я дивилася йому в слід і не могла стримати сльози. Чому так боляче? Хлопець обернувся і надіслав повітряного поцілунку, я посміхнулася крізь сльози і помахала йому. Вже через декілька хвилин хлопець зник з поля зору.

- Мені теж сумно. - сказав батько Скотта та поклав руку мені на плече.

Я закрила обличчя руками, аби ніхто не бачив моїх сліз і туші, які стовідсотково потекла по щоках.

- Але варто бути сильними. - продовжував говорити чоловік. - Думаю, Скотт не був би радий, якщо дізнався б, що ти тут плачеш.

Ці слова справді мали сенс, тому я змусила себе подумки заспокоїтися. Все буде гаразд.

- Дякую. - трохи надтріснутим голосом промовила я, обернувшись до чоловіка, який був як дві краплі води схожий на свого сина.

- Ти мені вже як рідна, тому не варто дякувати. - посміхнувся він.

Ми вийшли з аеропорту і чоловік запропонував підвезти мене. Я відмовлялася, але він наполягав, тому погодилася. Цілу дорогу я тримала в руках підвіску, яку мені подарував Перскотт. Він залишив пам'ять про себе у моєму серці і в речах, а я лише у серці. Проте, цього достатньо. Ми швидко під'їхали до мого будинку, я подякувала і вийшла. Попрямувала до своєї квартири, де увійшовши, на мене одразу пригнув Паріс.

- Привітик, ти ще не спиш? - трохи здивовано запитала я і кинула погляд на годинник у прихожій.

Вже була десята вечору.

- Ходімо.

***

Наступний ранок почався зовсім не так, як усі минулі. Я прокинулася з думкою, що сьогодні не побачу свого хлопця. Сьогодні і три наступні місяці. Стало сумно. Дуже. Але я вирішила зібратися. Досить розводити паніку і плакати. Я - сильна.

Швидко зібралася до університету на пари, прихопивши яблуко, швидко вкинула його в сумку, аби перекусити. Поки йшла, помітила якесь повідомлення на телефоні. З ранку ще не брала його до рук, тому зараз відкрила це повідомлення і коли зрозуміла, що воно від Перскотта широко посміхнулася.

@perskottlong - «Привіт, моя троянда! Бажаю тобі гарного дня, адже у вас зараз ранок, а у мене вечір. Дуже сумую за тобою. Хочеться пригорнути тебе до себе і поцілувати. Але не варто сумувати! Сподіваюся у тебе все добре. Цілую!)))»

Це повідомлення було таким щирим, що в мене виступили сльози на очах, але я швидко змахнула їх. Почала швидко друкувати відповідь, обережно оминаючи людей, які йшли навпроти.

@rosalia.izotova - «Привіт!) Зараз йду на пари) Теж дуже сумую за тобою! Проте, не буду засмучуватися. Бажаю тобі солодких снів і нехай у снах ти будеш бачити мене))) Цілую!) ххх»*¹.

ххх*¹ - в Америці три англійські літери «х» означають поцілунок. Одна «х» обійми.

- Агов! - раптом крикнув хтось позаду. Спочатку я не звернула уваги, повністю занурена в свої думки. - Розо! - крикнув голосніше, тоді я обернулася.

До мене біг Макар з двома паперовими стаканчиками кави. Я зупинилася, хлопець швидко підбіг до мене і простягнув один стаканчик.

- Дякую. - посміхнулася і швидко обійняла друга, на скільки це було можливо з кавою у руках.

- Вирішив взяти тобі кави. - сказав друг.

- І ти вгадав! Те, що зараз потрібно. - кивнула я, відпивши трохи кави.

Мак задоволено кивнув та з певним сумлінням і співчуттям поглянув на мене.

- Як ти? Я знаю цей стан, який зараз у тебе. Сам пройшов через це.

Я понуро опустила голову, але швидко підняла її і впевнено поглянула на друга.

- Добре. Я змирилася. - знизила плечима.

Чомусь не хотілося розповідати, що мені важко і сумно. Напевно тому що я звикла бути сильною.

- Я знаю тебе не перший день, Розо. Якщо не хочеш казати правду, то просто скажи це, але не бреши. - Макар ображено подивився вперед, не звертаючи увагу на мої погляди.

Чорт, невже я думала, що найкращий друг, який знає мене краще за мене саму, не зможе розкусити мене?

- Вибач... - винувато кинула погляд на нього. Мак все ще не дивився на мене. - Мені важко говорити це, але я сумую за ним. Таке відчуття, немов мене відібрали частинку мого серця, але...я усвідомлюю, що все гаразд, ми разом, але поки на відстані. Це вбиває мене! Ця відстань.

Друг співчутливо глянув на мене, без тінь образи. Як же добре, що він не вміє довго ображатися! В крайньому випадку, саме на мене.

- Тобі варто просто пережити пару днів, а потім ти звикнеш і тобі не буде це здаватися катастрофою.

- Справді?

- Так.

- Гаразд. Тоді давай не будемо думати про це. - запропонувала я, а Мак швидко закивав головою.

Ми вже дійшли до університету і швидко зайшли всередину. Як завжди багато студентів стояли та щось обговорювали. Я з другом пішли одразу до аудиторії, де скоро мала початися перша пара. Зайнявши місця, я дістала телефон і увімкнула музику в навушниках. Це допомогає розслабитися. Та мене відволік викладач, який зайшов до аудиторії і голосно поклав свої книги на стіл. Він оглянув присутніх та невдоволено постукав декілька разів по столу, аби привернути увагу. Я закотила очі, але навушники зняла. Подивилася на Макара, але той лише знизив плечима теж не розуміючи, що відбувається.

- Скоро у вас сесії, а ви розслабляєтеся! - невдоволено говорив викладач. - Я хочу, аби ви успішно їх склали, адже вже зовсім скоро кінець цього навчального року і на вас чекатиме останній рік в університеті.  Але дивлячись на те, як ви слухаєте мене, надія зникає. Не розчаровуйте мене, будь ласка!

- Нехай іде до біса! - тихо промовив хтось позаду мене, деякі від цього засміялися.

- Вам смішно?! - голосно промовив викладач. - Василенко, ану підійшли сюди! З тебе і почнемо лекцію. - покликав він одну з моїх одногрупниць, яка сміялася.

Він задавав їй купу питань на які дівчина не могла відповісти. Мене це не дивувало, бо вона не сильно намагається вчитися.

- Не пощастило їй. - прошепотів мені Мак.

Я знизила плечима.

- Її проблеми.

- Ну теж вірно.

***

- Приві-і-іт! - радісно протягнула я, коли Перскотт нарешті прийняв виклик.

Ми домовилися зіздвонитися по скайпу сьогодні ввечері. Ну в мене це вечір, а в нього - ранок.

- Красуня моя. - посміхнуся хлопець.Я ніяково посміхнулася у відповідь. Скотт лежав на ліжку і його волосся неохайно спадало йому на очі. Хотілося торкнутися його та відчути цей електричний струм, який з'являється, коли торкаєшся його.

- Так не вистачає тебе. - зізналася я, опустивши погляд.

- Мені теж. Але я намагаюся думати про хороше.

- Вдається?

- Погано, але виходить.

Раптом Паріс забіг у кімнату і пригнув до мене. Він ледь не збив ноутбук, який лежав переді мною на дивані.

- О, Паріс, привіт! - сказав Перскотт.

- Гав! - відповів йому песик, а потім знову втік.

- Бачу тобі там не нудно.

- О так, він не дає мені нудьгувати. - кивнула.

- Як минув твій день? - поцікавився хлопець.

- Взагалі добре. Макар підтримував мене, але сьогодні всі викладачі немов сказилися. Говорили лише про сесії і про те, що це наш передостанній рік і варто напружитися і бла-бла-бла. - закотила очі. - Одне й те саме.

- А що ти хотіла? Їй вигідно, аби ви добре склали усі сесії та екзамени.

- А ти як? - запитала.

- Сьогодні директор допитував мене про все, що зі мною відбувалося. Я розповів йому, як у вас класно, як мені сподобалася практика і які в Україні хороші люди. - підморгнув мені Перскотт.

Ми говорили ще півгодини. Просто розповідали про день, жартували і намагалися насолоджуватися цим моментом. Я розуміла, як мені пощастило з хлопцем. Перскотт дуже хороший і я рада, що саме він прилетів тоді до нас і що саме мене директор обрав для того, аби провести йому екскурсію. Адже якби не та ситуація, то не впевнена, що ми б познайомитися. Лише випадково. Але як я вже помітила випадковості - не випадкові.

- Тоді я напишу тобі ще ввечері. Ну у вас це ранок. - сказав Скотт. - У мене через півгодини пара починається.

- А ти встигнеш?

- Звісно! Я ж на авто.

- А ну звісно. - згадала я. - Тоді чекатиму на твій дзвінок.

Неочікувано для себе я зрозуміла, що саме зараз час. Час для зізнання в почуттях. Чому так складно? Я так давно не говорила цих слів, що вже і забула, як вони вимовляються. Проте, коли я подивилася хлопцю в очі, всі сумління і переживання кудись зникли. Натомість слова «вийшли» дуже легко і від усього серця.

- Я люблю тебе, Перскотт Лонг. - промовила, не відриваючи погляду.

Хлопець широко посміхнувся, немов тільки і чекав цього моменту.

- А я тебе, трояндо. - та відправив мені повітряного поцілунку.

І навіть відстань не зможе завалити нам. Адже в нас є свої методи проти всього, що заважає нам, проти усіх перешкод. Це - кохання. Наше кохання.