Розалія

Минуло два тижні...

Артема посадили у в'язницю і наче все мало б бути добре, але... сьогодні той день, коли Перскотт має повертатися до Америки і з самого ранку я почуваюся спустошеною. Немов вже ввечері частина мене, а саме моє серце від'єднають від мене. Адже Перскотт - частина мене і без нього я не я... Щойно я прокинулася одразу почала плакати. Вночі мені снилися жахливі сни, де ми з хлопцем більше не пара. А ще й його відліт засмутив мене остаточно.

- Доню, ти чого? - до мене у кімнату зайшов до тато і сів на ліжко поруч.

Я плакала і не могла стриматися. Не підводила погляд на батька, аби ще більше не розплакатися, адже він теж скоро має повертатися, бо там його робота. Чому всі мене залишають і їдуть кудись? Чому так сумно стає і самотньо?

- Сьогодні він їде... - тихо промовила я, але батько почув мене і пригоргув до себе.

Я поклала голову на батькове плече і сльози потекли знову.

- Але ж це не кінець. Ви просто пізнаєте себе по-новому. Дізнаєтеся чи зможете довіряти один одному, чи зможуть протриматися ваші стосунки, адже у житті буває по-різному. - говорив тато, заспокоюючи мене. Це допомогало, бо я розуміла, що він мав рацію.

- Ти правий. - кивнула та відсторонилася. - Не варто плакати. Потрібно показати, що я довіряю йому.

Батько з гордістю поглянув на мене та посміхнувся.

- А тепер приводь себе в порядок і йти снідати.

Я вдячно посміхнулася та встала з ліжка. Тата пішов на кухню. Одразу взяла телефон, нове повідомлення від Перскотта, де він бажає мені доброго ранку. Широко посміхаюся. Як же мені цього буде не вистачати...Так, досить уже плакати! Набридли! Постійно тільки й плачу. Я швидко сходила в ванну, де привела себе в порядок і пройшла на кухню. Там поснідала і отримала повідомлення від свого хлопця, де він на цей раз просив через двадцять хвилин вийти на вулицю. Для чого це? Нахмурила брови. Літак аж о дев'ятій вечора, а зараз десята ранку. Але якщо потрібно, я вийду, щоб знову побачити свого коханого і провести з ним більше часу. Тому я почала дуже швидко збиратися і подумки вже придумала те, як накричу на Скотта, що раніше не написав, аби я мала більше часу зібратися. Коли я вийшла на вулицю, Перскотт стояв спершись на своє авто, його волосся розтріпав вітерець і виглядав він ну дуже привабливо. Я підійшла до нього, поклавши руки на плечі і поцілувала.

- Невже, так скучила? - з посмішкою запитав він.

- Ще й як. - поцілувала його в щічку та не могла відвести погляду від таких прекрасних очей, які ніжно дивилися на мене. - Навіщо ти так рано приїхав? - поцікавилася.

- А не варто було? - вигнув брову Скотт та поклав руки мені на талію.

- Я рада, але ти ж не просто так приїхав, чи не так?

- Яка розумничка. Я хочу провести залишок дня з тобою і насолодитися ним.

Я не могла припинити посміхатися цілу дорогу. Перскотт кудись віз нас, але мені було байдуже куди, адже поруч з ним я готова їхати хоч на край світу. Хлопець час від часу кидав на мене ніжні погляди та посміхався. Все це здавалося мені таким нереальним, але прекрасним водночас. Я підспівувала Дженіфер Лопес, пісня якої грали а авто, а Скотт лише щиро сміявся.

Коли ми під'їхали, я здивовано глянула хлопця та вигнула брову.

- Ювелірний магазин? Знову будемо виробляти прикраси? - запитала.

Перскотт лише похитав головою з хитрою усмішкою, а потім вийшов з авто і допоміг мені. Хлопець тримав мене за руку, поки ми йшли і я перебирала всі можливі варіанти. А раптом він хоче зробити мені пропозицію вийти заміж? Але я ще не готова до такого розвитку подій! Ми зайшли всередину і адміністратор привітно посміхнулася нам.

- Добрий день! Раді вітати вас у нашому магазині. Проходьте та обирайте собі прикраси, які вдало прикрасять вас. - говорила дівчина, ми з Перскоттом лише кивали з посмішкою.

Хлопець повів мене до стелажів з кольє, намистами та підвісками. Я не розуміла, що відбувається.

- Що ти задумав? - пошепки запитала у хлопця.

- Поглянь ось сюди. - сказав він та показав пальцем на підвіску з трояндою.

Підвіска була золотою, а троянда червоного кольору. Кольори вдало імпонували між собою і ця підвіска мала такий ніжний та елегантний вигляд. Я з посмішкою поглянула на свого хлопця, бо почала здогадуватися, що він задумав.

- Хочу подарувати її тобі, бо ти - живе втілення цієї прекрасною, але водночас хитрою дівчини, яка має на перший погляд шипи та колючки, але дізнавшись більше модна зрозуміти, що ти - ніжна та тендітна Роза. Моя троянда. - хлопець ніжно поцілував мене в щічку, а потім покликав дівчину, аби вона дістала цю підвіску.

Я немов заворожена споглядала, як Перскотт одягав її мені на шию. Від його слів таке тепло пролилося, що я не могла припинити думати про його слова. Хіба можна ось так сильно покохати? Як виявилося, то можна. І я зрозуміла це на власному прикладі. Кохати і бути коханою - це безцінний скарб, який дається лиш раз на життя і я рада, що змогла знайти цей скарб.

- Вам дуже пасує. - посміхнулася щиро дівчина.

- Це точно. - кивнув Перскотт, а я вдячно посміхнулася їм.

- Справді? - я підійшла до невеличкого дзеркальця, аби поглянути на себе.

Підвіска гарно та так естетично виглядала, що я зрозуміла одне - Перскотт ідеально розбирається в прикрасах. Чи можливо це він ідеально розбираються в мені?

- Ми купуємо. - впевнено та чітко промовив Скотт, дивлячись на мене.

- Прекрасно! - дівчина підійшла до каси і дістала звідкись знизу червону бархатну коробочку. Я зняла підвіску і простягнула їй.

Далі вона назвала ціну від якої в мене ледь очі на лоб не вилізли. Проте, я намагалася вмовити Перскотта, аби хоч половину оплатила я, бо мені страх, як незручно. Але хлопець був непохитний.

- Я сам оплачу і це не обговорюється. - говорив він, аж поки справді не оплатив картою всю суму.

Я закотила очі, хоча мені було дуже приємно, що хтось так турбується про мене.

- Приходьте ще! Гарного дня! - побажала нам дівчина.

- Дякуємо, Вам теж. - відповіла я з щасливою посмішкою.

Ми з Перскоттом вийшли на вулицю і він одразу ж одягнув мені підвіску без слів. Просто одягнув та подивився на мене.

- Поки нас будуть розділяти тисячі кілометрів, я хочу, аби ця підвіска була завжди на тобі і нагадувала про нас та наше кохання. - промовив він, я притулилася до нього, відчуваючи сльози на очах.

- Я ніколи тебе не забуду. І відстань нічого не змінить. - впевнено сказала я.

Ми ще постояли деякий час, просто обіймаючись, а потім все ж сіли в авто і поїхали кудись ще. І знову ж таки, Перскотт не сказав куди. Лише пообіцяв, що це буде класно. Я на це закотила очі.

- Не кажи, що ми сюди. - з невеликим острахом промовила я, дивлячись на автодром, де з шаленою швидкістю їздили спорткари.

Авто їздили настільки швидко, що від однієї думки про те, що я можу опинитися всередині одного з них ноги ставали ватними, а серце швидко билося. Це ж надто швидко!

- Саме так. - посміхнувся Перскотт та взяв мене за руку. - Не забувай, що я з тобою. - підморгнув, але мені було аж ніяк не до веселощів. - Хочу провести цей день шалено та так, аби запам'ятати.

Я пішла за хлопцем, який тягнув мене до якогось приміщення, де люди оплачували цей шалений атракціон і брали шоломи та  всі інші речі. Перскотт занадто швидко заплатив і ось я вже одягала шолоп на голову. Це мені вдалося легко.

- Чи вмієте ви водити таке авто або ж вам потрібен водій? - запитав ввічливо хлопець молодого віку, який проводив нас до нашого авто.

- Ні, я вмію водити такі авто. - заперечив Перскотт та загадково підморгнув мені.

Ми швидко сіли в авто кар. Всередині він мав ще більш приголомшливий вигляд. Але я не сильно зважала на це, адже спостерігаючи за тим, як швидко повз нас пролітають інші авто, мені ставало страшно.

- Може все ж відмовимося? - з надією запитала я у свого хлопця.

- Е-е ні! Це буде весело!

Не впевнена...

Раптом ми почули свисток і наше авто рвонуло з місця. Я перевела погляд на значок зі швидкістю. Сто сорок. Чорт, так швидко! Але Перскотт вдало об'їжджав усі перепони. Я вчепилася в ручку поруч з сидінням і намагалася дихати спокійно. Стало занадто страшно. Сильний вітер дув в обличчя від чого волосся потрапляло до рота, тому доводилося прибирати його постійно.

- Чо-орт, як круто! - кричав Скотт. - Як тобі? - голосно запитав він, аби перекричати вітер.

- Страшно! - відповіла я, не дивлячись на нього.

Хлопець поводив себе занадто спокійно, як для такого місця. Він круто і різко викручував кермо на поворот, від чого мене хитало у різні сторону. Але коли ми нарешті дісталися до прямої дороги, то Скотт почав набирати все більшу швидкість.

- Ти впевнений?!

- Відчуй цей кайф, розслабся! - порадив мені Перскотт.

Я спочатку подумала, що він жартує. Як тут розслабитися? Але хлопець говорив цілком серйозно, тому я намагалася зробити те, що він порадив. Сіла рівніше і подивилася вперед. Швидкість сто п'ятдесят. Вітер дме в обличчя, але від цього є щось приємне. Адреналін зашкалював у моїй крові, а я посміхнулася. Не так вже і погано. Головне запах нікуди не врізатися. Я поглянула в бік, якесь авто хотіло обігнати нас. Водій за кермом підморгнув і набрав швидкості. Перскотта це розізлило і він теж додав. Сто сімдесят. Ох... Все ж ми приїхали перші. Це змусило мене пишатися своїм хлопцем.

- Ти дуже вправно водиш це авто. - визнала я та поцілувала його.

- Тобі сподобалося? - поцікавився Скотт, коли ми вже вийшли з автодрому і прямували до його власного авто.

Вже через п'ять годин літак, тому доведеться їхати до хлопця додому, аби він забрав речі, а потім поїдемо в аеропорт. Не віриться, що так швидко...

- Спочатку мені взагалі не подобалося. - зізналася я. - Але під кінець я відчула цей адреналін і визнаю, це було непогано.

- От бачиш! - широко посміхнувся Скотт.

Раптом хлопець зупинився та взяв мене за обидві руки, подивившись мені в очі.

- Я хочу дарувати тобі лише усмішку. Лише позитивні емоції. Аби поруч зі мною ти буда щаслива. - говорив він. Я дивилася йому в очі. - Адже поруч з тобою мені ніхто не треба. Тому, я хочу сказати, що навіть відстань нічого не зможе зруйнувати. Ми все витримаємо разом.

- Разом. - повторила я та поцілувала Перскотта.

Хлопець поклав руки мені на талію і впритятягнув мене ближче. Нам не хотілося розривати цю прекрасну мить між нами. Кожен наш поцілунок для мене лишався відбитком на серці і в пам'яті. Я хотіла заново переживати кожен момент.

- Треба їхати. - сумно промовив Скотт та тримаючи мене за руку, ми пішли до авто.

Через годину ми вже заходили в будинок у якому живе мій хлопець. Я оглядала цей дім знову, немов вперше, адже мені було важко повірити, що тут тепер знову житиме лише батько хлопця. Я сумно опустила погляд, але швидко підійняла його, аби Скотт не побачив цього. Адже якщо він бачитиме, як мені сумно і погано, йому буде важче прощатися зі мною, а я хочу підтримати його і на власному прикладі показати, що все буде добре та я довіряю йому. Я вірю своєму хлопцеві, тому не варто перейматися через такі дрібнички. Це лише певний етап у наших життях та стосункам. Варто просто пережити його, а потім все стане на свої місця.

- Я піду в свою кімнату та перенесу речі сюди. А ти поки можеш походити будинком або подивитися телевізор. - знизив плечима Скотт. Я кивнула і лише тоді хлопець пішов у свою кімнату, яка була розташована на другому поверсі.

Я пройшла в вітальню і сіла на білий диван, який був таким чистим, шт мимоволі я подумала, що варто бути обережнішою. Оглянула цю кімнату немов уперше. На стінах висіли гарні картини в білих тонах, які вдало вписувалися в інтер'єр будинку. На столику лежали якісь журнали. Я взяла один до рук. Журнал про футбол. Закотила очі. Логічно, що тут не буде журналів про моду, адже в будинку живе два чоловіка.

Раптом почули якийсь рух на сходах і попрямувала туди. Перскотт вже переніс всі свої речі на перший поверх і подивився на мене.

- Вже час їхати. - сумно сказав він.