Розалія

- Це твій хлопець? - пошепки запитав Джозеф.

- Так. - відповіла коротко я та вже приготувалася до наступу.

Перскотт став поруч та уважно подивився на Джозефа, а той лише посміхався йому.

- То це ти той хлопець, який зміг зачарувати Розалію? - почав перший розмову блондин.

- Я. - кивнув Перскотт. - А ти хто?

- Джозеф Кінгстон.

- Перскотт Лонг.

Хлопці потиснули один одному руки. Я теж встала поруч з ними.

- Хочу попередити, Кінгстон, що Розалія має хлопця. Не варто забувати про це. - почав мій хлопець та взяв мене за руку.

Джозеф коротко глянув на це, але швидко відвів погляд, продовжуючи посміхатися. Мені було трохи незручно перед ним через поведінку Перскотта, але також приємно. Адже мій хлопець ревнує, а це з одного боку означає, що не хоче втратити мене. Звісно, якщо ця ревність не перевищує межі дозволеного.

- Я й не збирався нічого робити. - знизив плечима блондин. - Тим паче, ще при першій зустрічі я знав, що в неї є хлопець, тому припинив думки про стосунки.

- А вони були? - вирвалося в мене, Перскотт стиснув мою долоню.

- Ще й як. - підморгув Джозеф.

Неочікувано.

- Гаразд, ходімо в будинок, бо щось вже починає крапати дощ. - сказав американець і справді почав йти дощ.

Ми швидко зайшли в будинок. Джозеф пішов до якихось хлопців, а ми з Перскоттом сіли на вільний диван. Дивно, що він був вільним. Я вже приготувалася до до-овгої розмови.

- Розо... - почав Перскотт, але я його перебила:

- Я вже говорила тобі, що мені ніхто окрім тебе не потрібен. Джозеф - друг, не більше. - говорила я. Мій хлопець уважно слухав мене. - І те, що ми з ним говоримо нічого не означає. Я можу говорити, просто говорити, з іншими хлопцями.

Перскотт нічого не відповів. Просто обійняв мене. Ох...Як же приємно. Я вдихнула зараз його парфумів і не могла вдосталь насолодитися ним.

- Добре, я зрозумів. - врешті-решт промовив він. - Не хочу втратити тебе.

- Я теж. - поцілувала його.

Та раптом хтось сильно врізався в мене. Добре, що Перскотт тримав мене за талію і в мить поштовху сильніше стиснув. Я роздратована глянула на якусь дівчину віком п'ятнадцяти років, яка несла комусь явно алкоголь. Я б сказала вино, якщо не помиляюся.

- Ти взагалі дивишся, куди летиш? - прокричала я, аби було чутно, адже лунала гучна музика.

Дівчина боязко опустила погляд. Я помітила, що вона ледь не плаче.

- Вибачте. Я...я...т-така незграбна! - почала мямлити вона.

- Як ти сюди потрапила? - підійнявши одну брову, запитала я.

Дівчина подивилася на мене своїми голубими очима, а потім коротко глянула кудись позаду мене. Я обернулася. Там сиділа компанія підлітків такого ж віку, як вона і всі випивали. Деякі вже були явно в стані алкогольного сп'яніння.

- У школі всі дізналися, що неподалік буде класна вечірка і поки ніхто не бачив ми зайшли сюди. - пояснила дівчина. Вона нервово заламувала пальці рук.

Я глянула на Перскотта, який лише знизив плечима. Потім очима показала відійти, він спочатку не розумів, але потім до нього дійшло і він попрямував до Кирила, який з кимось розмовляв.

- Отже, - я уважно подивилася на цю дівчину, яка взагалі не вписувалася в образ тієї, яка постійно ходить на вечірки. Джинси, футболка та низький хвіст - добре видно, що її змусили. - Ти маєш розуміти, що в твоєму віці алкоголь пити ще зарано...

- Мені вже шістнадцять! - перебила вона мене.

- Все одно. Алкоголь дозволено з вісімнадцяти. - суворо говорила я. Дівчина трохи попустилася та припинила перебивати мене. - Твоїх друзів зараз звідси виженуть, а ти підеш додому.

- Але ж вони зрозуміють, що це я їх здала! - знову сказала вона та опустила погляд.

Я поклала руку їй на плече. Ох...підлітки...перехідний вік, складно. Зараз вони лише вчаться адаптуватися в суспільстві і не розуміють, що іноді варто "настучати" на когось, аби йому ж було краще. Адже алкоголь в такому ранньому віці занадто вже шкідливий.

- По-перше пізніше вони зрозуміють, що ти вчинила правильно. По-друге, якщо ти вже так хочеш, то повертайся до них і через хвилин п'ятнадцять, аби тебе не запідозрили, вас виженуть. Тільки ти мусиш обов'язково піти додому, ясно? - запитала, дівчина кивнула. - Добре, повертайся.

- Дуже дякую! - посмішка вперше з'явилася на її обличчі. Гарна ж дівчина.

Я помахала їй та пішла в сторону Лілії, яка стояла осторонь та щось дивилася у телефоні.

- Привіт ще раз. - посміхнулася легенько я, ставши поруч з нею.

Блондинка підняла погляд на мене і теж посміхнулася, сховавши телефон до кишені.

- Вечірка супер. Ти - молодець. - підморгнула я.

- Дуже дякую. - Лілія поправила волосся. - Я взагалі люблю вечірки, але бути їх організатором - не дуже.

- Але ти впоралася.

- Рада це чути.

- Проте є один нюанс. - почала я.

- Який? - нахмурила брови дівчина.

Я кивнула головою на компанію підлітків, яких звідси було погано видно, але все ж побачити можна було. Лілія поглянула туди та закотила очі.

- І як вони тут опинилися? Це що, алкоголь там? - я бачила, що Лілія починала злитися. Звісно, ніхто не був би радий не запрошеним гостям. Та ще й неповнолітнім.

- Алкоголь. - підтвердила я. - Вони пройшли поки ніхто не бачив. Почули в школі, що буде вечірка. - пояснила.

- Ну-то тепер ясно. - кивнула Лілія. - Треба їх розігнати.

- Згодна. - легенько всміхнулася я.

Лілія закотила очі та повернулася обличчям до мене.

- Коли ви їдете в Україну? - раптом запитала вона з дуже серйозним виразом обличчя.

Питання мене здивувало. А ще більше те, що це запитала саме вона.

- Через шість днів. - відповіла я.

- Шість...так мало... - дівчина сумно опустила погляд та подивилася у свій стаканчик. - Я встигла здружитися з усіма вами. Ви стали мені такими близькими, а тепер ви всі поїдете і я знову буде сама. - одна сльоза скотилася по її щокам.

Я швидко витерла цю сльозу та обійняла подругу.

- Не плач. - прошепотіла. - Ми всі дуже сумуватимемо за тобою. Але ти можеш приїхати до нас. - запропонувала я.

- Не можу. Тут моє життя, яке б воно не було. - заперечила блондинка та відсторонилася.

Я теж усвідомила, що дуже прив'язалася до неї. Не хочеться прощатися, та в нас ще є шість днів.

- Все буде добре, Лілю. Ми будемо зіздвонюватися, списуватися. - говорила я, аби заспокоїти її. - Колись ти можеш приїхати до нас або ми до тебе. - знизила плечима.

- Ти права. - кивнула подруга.

Але в глибині душі я розуміла, що зв'язок по телефону не зможе замінити живого спілкування. Та потрібно обмежуватися тим, що є.

- Так, все, припиняй сумувати. Ми на вечірці! - голосно сказала. - І треба розігнати тих підлітків, врешті-решт. - додала я, Лілія засміялася та кивнула.

Дівчина пішла до якогось хлопця, щось прошепотіла йому, а потім той пішов до тієї компанії підлітків. Я уважно спостерігала за ними і помітила, що ніхто не запідозрив ту дівчинку з якою я говорила. Коли вона виходила з будинку, обернулася на мене та помахала мені, я відповіла тим ж. Підлітки пішли, тому тепер можна продовжити розважатися.

- О, Розо! - почула позаду чийсь голос.

Обернулася та побачила Марину, яка підійшла до мене. Вона була трохи п'яна, але намагалася це не показувати.

- Розважаєшся? - запитала я.

- Типу того. - посміхнулася вона, тримаючи у руках якийсь стаканчик. - Ти раптом не знаєш, хто той красунчик? - запитала Марина, показуючи в правий бік.

Я прослідкувала за її поглядом і побачила, що вона показує на Джозефа.

- Це ж Джозеф. Мій знайомий. - відповіла я. - А що, сподобався?

- Непоганий. - кивнула брюнетка. - Піду познайомлюся з ним.

- Успіхів.

Марина пішла, а я лишилася на місці. Оглянула будинок, а потім подивилася на годинник. Вже було далеко за одинадцяту, тож я вирішила повертатися в готель. Потрібно лише знайти Перскотта, який кудись дівся. На першому поверсі я його не знайшла, тож пішла на другий. А там він стояв в кінці коридору і дивився у вікно. Обережно підійшла до нього, аби він мене не почув, а потім поклала руки йому на плечі та обійняла його ззаду. Спочатку хлопець напружився, але потім зрозумів хто це.

- Троянда... - прошепотів він.

- Це я.

- Що ти тут робиш? - спитав він, не обертаючись, а продовжуючи дивитися у вікно.

- Шукала тебе і ось знайшла. - пояснила я.

- Навіщо?

- Думаю, нам вже час іти. Година пізня.

Хлопець глянув на екран телефону і кивнув.

- Так, будемо йти. - він обернувся.

Спочатку просто завмер, дивлячись на мої губи, а потім поцілував мене. Я відповіла йому і не могла насолодитися його вустами. Мені хотілося, аби це не закінчилося. Метелики влаштували свій чарівний танець в моєму животі. Приємне тепло розлилося тілом.

- Поруч з тобою я відчуваю себе підлітком, який немов вперше закохався. - прошепотів американець між поцілунком.

Я посміхнулася, адже ці слова мені були дуже приємними. Я й сама відчувала ці ж почуття поруч з ним. Через певний час ми відсторонитися і спустилися на перший поверх. Повідомили Лілії, що ми вже йдемо. Вона обійняла нас по черзі і подякувала, що ми прийшли. Далі я з Перскоттом, не поспішаючи, пішли до готелю. Ми могли б викликати таксі, але вирішили прогулятися. Нічний Лос-Анджелес особливий, не такий як денний. Купа ліхтарів освітлює це місто, додаючи йому різних барв. Поодинокі пари прогулюються містом. Так тихо та спокійно.

- Ти коли-небудь закохувався? - поцікавилася я.

Це питання здивувало Скотта, але мені захотілося дізнатися про нього більше. Поринути в його історію.

- В тебе. - поцілував мене він у щічку.

Я посміхнулася.

- А ще?

Він задумався. Я бачила, як він стиснув щелепу, як стиснув мою руку, схоже там щось трапилося.

- Так, в мене були стосунки. І не одні. - почав говорити він, я уважно слухала та слідкувала за ним. - Перші двоє стосунків це були зустрічанння два тижні без почуттів. А от треті з почуттями. Я закохався в доньку директора школи. Наче нічого поганого, але під час наших із нею стосунків між нами постійно був її батько. Він немов привид ходив за нами повсюди. Ми не могли залишитися на одинці ні на секунду. Це дратувало. І одного разу я попросив її сказати батькові, щоб він дав нам спокій.  На що вона відповіла: «Мені й так добре. Якщо тобі щось не подобається, то я тебе не тримаю». Після цього я зрозумів, що вона не кохала мене. - я розуміла, що йому боляче про це говорити, тому зупинилася та обійняла його.

- Це в минулому. - прошепотіла. - Тепер у тебе є я. Та дівчина не була готова до такого хорошого хлопця. - відчула, як він посміхнувся.

- Дякую, що ти в мене є...моя троянда.

Всі метелики в моєму животі зробили шалене сальто, адже це були такі приємні слова. На них я відповіла поцілунком і намагалася вкласти у нього всі свої почуття, адже...він теж мені далеко не байдужий. Дуже далеко.

- Дякую, що розповів. - прошепотіла йому я.

Хлопець лише міцніше обійняв мене, немов цим показував, що не готовий відпустити мене, як інших дівчат. Після такого я розуміла, що й сама не зможу відпустити його. Він став для мене дуже дорогою людиною. Тим, втрату кого я не переживу ні морально, ні фізично.