Розалія

Зранку прокидаюся і спочатку не розумію, де я знаходжуся. Лише через хвилину згадую, що вчора трапилося і чому я тут. Встаю з ліжка та підходжу до вікна. Звідси відкривається гарний краєвид, а ще й сонечко, яке тільки прокидається, утворюючи схід сонця. Виглядає так гарно. Та потім я все ж переодягаюся у вчорашні речі і спускаюся вниз.

- Good morning, трояндо. - чую голос Перскотта. Обертаюся, хлопець сидить на кухні за столом та щось їсть. Підходжу до нього. - Як спалося?

Сідаю навпроти нього та спостерігаю за його діями.

- Чудово. Ще раз дякую, що дозволив лишитися. - спокійно кажу та переводжу погляд у віконце. Помічаю, що батько американця якраз іде.

Дивлюся на годинник. Чорт. Проспала першу пару. Йти на другу? Так і зроблю.

- Я буду йти, хочу хоч на другу пару встигнути. - звертаюся до хлопця та встаю. Беру свою сумку і прямую до виходу.

Гарний у них будинок. Такий просторий. Ніколи б не подумала, що у звичайного викладача в університеті може бути такий дім. Ще й авто нормально так коштує.

- Розо, я тебе підвезу!

Закочую очі, коли чую, як він до мене звертається. Я ж просила називати мене Розалія, а не скорочено. Хоча...Він мене врятував, тому сьогодні пробачаю. Зупиняюся і обертаюся до американця, який накидає легеньку клітину та взуває кросівки.

- Гаразд. - знизую плечима та прямую до автомобіля.

Настрою сперечатися немає, тому ліпше погоджуюся. Так і швидше буде.

- Сідай.

Роблю, як він каже. Всередині авто ще краще, ніж ззовні. Шкіряні сидіння так і манять сісти в авто та проїхатися по місту. Перскотт надягає ремінь безпеки і я роблю теж саме. Ми рушаємо.

- Твій батько знає, що я ночувала у вас? - цікавлюся, дивлячись у вікно.

Швидко пролітають будинки один за одним. Кудись поспішають люди. Звичайний ритм життя кожного ранку Києву.

- Так, я йому казав. - киває головою.

- А він що?

- Нічого. Мій батько зрозумів все і нічого не розпитував.

- Бачу в тебе хороші з ним стосунки. - переводжу погляд на молодшого Лонга та помічаю, який він зосереджений за кермом.

Ця його серйозність так приваблює...Руки напружені, хоч він і плавно веде автівку. Заворожує...

- Of course.

Іншу частину дороги ми мовчимо, Перскотт швидко завозить мене додому і я недовго обираю одяг. Переодягаюся та захвачую ще сумку з зошитами та всіма іншими речима. Цілую свого Паріса на прощання та швидко біжу до автівки.

- Ти швидко. - визнає хлопець і заводить двигун.

- Старалася. - киваю. - Не люблю змушувати когось чекати.

До університету ми доїджаємо так ж швидко і одразу йдемо на наші пари. Проте, я помічаю якусь вивіску на дошці оголошень.

- Перскотт! - він обертається і я машу рукою, аби він ішов сюди.

Хлопець, ясна річ, невдоволений, що я його кудись кличу, але йде до мене і читає це оголошення у якому сказано, аби всі студенти о десятій годині були в залі, тому що скажуть хто поїде на практику до Америки.

- А зараз котра? - цікавлюся.

- Дев'ять сорок. - відповідає американець. - Що ж, тоді ходімо до зали.

Поки прямуємо до зали, американець вже встиг, напевно, десяти людям сказати привіт у відповідь. Диви, як швидко набрав популярність тут! Але я впевнена, що це лише через зовнішність і його статус.

Заходимо в зал і я сідаю поруч з Макаром, який вже тут чекає дона мене. А Перскотт сідає попереду поруч з своїми однокурсниками.

- Привіт, як справи? - запитую.

- Привіт, у мене добре, а в тебе бачу ще краще. - друг грає бровами і показує очима на американця. - Ви ж разом прийшли. Зізнавайся, він вже встиг тебе зачарувати?

Закочую очі. Боже, іноді Мак такий придурок!

- Ми просто зустрілися твоя входу. - не хочу розповідати про те, що трапилося вчора, тому відповідаю так.

- Ти ж розуміє, що це доля. - широка посмішка так і не сходить з його обличчя.

- Макар! - суворіше кажу та дивлюся на друга, він підіймає руки, але продовжує посміхатися.

Раптом у залі стає тихо і я обертаю голову на сцену, туди вже вийшов директор і тримає у руках якусь папку.

- Доброго ранку, студенти! Сьогодні той день, коли ми дізнаємося хто ж переміг. Думаю, всі цього хочуть, так? - голосний крик «так» заполонив залу. - Добре, добре. Проте, перемогу отримають не всі, на жаль. Перший переможець, якого я одразу знав, що оберу - це...    Макар! - голосно промовляє директор та дивиться на мого друга, а я починаю аплодувати найголовніше.

- Я казала! Ти зміг! Молодець! - обіймаю Макара, який досі у шоці, але я бачу, що він радий.

- Клас. - все, що зміг промовити друг.

- Вітаю, Макаре! - повертається до нас Перскотт і з посмішкою промовляє.

Мак просто киває і продовжує слухати промову директора.

- Продовжимо. - всі студенти заспокоюються. - Наступними двома, хто пройшов будуть...Левицька Марина та Левицький Кирило! - оголошує директор.

Виходить це брат і сестра, якщо в них однакові прізвища. Обертаюся до них, знайти легко, адже вони підіймаються і починають обійматися та дякувати. З виду вони дуже схожі між собою. Дівчина має русяве волосся та дуже маленька за зростом, не вище метра шістдесяти, а її брат теж із русим волоссям, але вже вище.

- І двоє останніх. Я довго думав хто це буде, адже всі заслуговують на перемогу, проте...двома останніми переможцями стають...

- Це маєш бути ти! - шепоче мені на вухо Макара, а я лише знизую плечима.

Якесь хвилювання з'являється всередині і серце починає швидше битися. Це що таке? Мені ж байдуже переможу я чи ні.

- Стає... - продовжує інтригувати Антон Олександрович. - Ізотова Розалія та Перскотт Лонг!

Я вибалушую здивовано очі і одразу дивлюся на Скотта, який обертається до мене та посміхається такою чарівною посмішкою.

- Ми змогли. - каже. - Тепер я покажу тобі, ще я живу і впевнений, що ти закохаєшся у Америку.

- Вітаю, Розо! - Макар обіймає мене, але я продовжую дивитися у вічі американцю, немов він загіпнотизував мене своїми прекрасними очима, які при не дуже яскравому світлі здаються темніші.

Приходжу до тями і відводжу погляд. Це що було? Хитаю головою.

- Переможців прошу підійти до мене в кабінет для обговорення всіх питань, а інші не засмучуйтесь, у вас ще буде шанс. До побачення! - прощається директор.

Ми встаємо і прямуємо до його кабінету. Чомусь я дуже рада, що перемогла. Отже,  моя робота була справді хорошою, якщо їх прийняли. Посміхаюся. Цікаво, як все дуже відбуватися, там, у Америці? І у яке саме місто ми поїдемо? Нью-Йорк? Чи можливо Чікаго?

- Агов! - чую позаду та ми з Макаром і американцем  обертаємося.

Як виявилося це нас гукають брат і сестра, які теж перемогли.

- Ми також їдемо і хочемо познайомитися ближче. - каже хлопець. Підмічаю, що він доволі вродливий, тільки б прибрати його сережку в вусі та буде ще краще.

- Так, адже нам доведеться разом там жити, а отже і тусити, як же без цього? - додає дівчина і підморгує.

- Оце наша людина! - посміхаюся я і першою підходжу до них знайомитися. - Я Розалія.

- Кирило. - простягає мені руку, я роблю теж саме, але він розвертає її та цілує. Чую, як позаду голосно фиркає американець, опа, невже ревнує?

- Марина. - його сестра підходить до мене і тисне мою руку.

Приємні наче, але сподіваюся, що коли ми познайомимося ближче вони такими ж привітними і залишаться. Перскотт і Макар теж з ними знайомляться і ми прямує, вже разом, до кабінету директора. Там нічого прям от дуже цікавого нам не кажуть. Лише те, що ми поїдемо до Лос-Анджелесу на практику на три тижні. П'ять робочих днів у нас дуже практика, а вихідні - субота та неділя - повністю у нашому розпорядженні, що мене дуже порадувало. Після цього «зібрання» я поїхала додому, адже сьогодні в мене ще зйомки на яких доведеться взяти собі відпустка на три тижні починаючи з завтрашнього дня, хоча їдемо ми через три дні.

Приїжджаю на студію і одразу прямую до нашого менеджера Ольги.

- Добрий день. - стаю поруч і звертаю увагу на себе, при цьому привітно посміхаюся.

- Доброго, Розалія, рада бачити. - посміхається у відповідь вона.

- У мене до Вас є розмова. - починаю, жінка серйознішає і киває. - Я на три тижні лечу до Америки, аби отримати практику дизайнерства від свого університету, тому мені потрібно взяти відпустку. - розповіла.

Ольга явно була цьому не дуже рада, адже втрачати модель на цілих три тижні ризиково. А раптом нам завтра запропонують зробити фото для журналу «Channel»?

- Звісно, не дуже я цьому рада, якщо чесно, але сперечатися не буду.

- Дякую, я пішла переодягатися. - посміхаюся.

Фух. Все пройшло вдало. Та й сама фотосесія теж пройшла добре. Сьогодні у нас вона була в пляжному стилі у купальниках. Так захотілося полежати на берегу моря та насолодитися променями сонця. Але нічого, скоро це дуже, адже в ЛА (Лос-Анджелес) зараз сонячна та тепла погода. Сподіваюся, що так і буде весь наступний місяць. Коли фотосесія закінчилася, я швидко зібралася і поспішила додому, адже ще мала доробити ескіз проекту, який нам задали зробити. Сіла в таксі і ми поїхали додому. Дорогою я дивилася у вікно і вже думками була в Америці. Проте все це миттю зникло, коли ми зупинилися і я вийшла з авто. Біля під'їзду мене черев той, кого я ненавиджу. Кого хочу власноруч задушити. Серце одразу почало швидко битися, жахливі події пов'язані з ним в мить з'явилися в голові і прокручувалися один за одним, немов фільм. Долоні спітніли, а він лише стояв та посміхався мені своєю посмішкою, якою зачаровував. Я маю бути сильною! Особливо перед ним! Заспокоїлася і з гордо піднятою головою пішла до нього. Але серце продовжувало битися об ребра настільки сильно, я вже боялася, що воно не витримає. Йду і дивлюся в його чорні, як безодня очі. Ось ми і зустрілися знову...через декілька років він повернувся, як той привид минулого, який я хотіла забути понад усе.