Розалія

Минуло шість днів...

Ось і все...вже сьогодні ми повертаємося до України. Настільки сумно, що в мене навіть сльози навертаються на очі, стоячи в аеропорту і чекаючи на літак, який має бути через півгодини. Не передати словами, як я не хочу повертатися. Тут я знайшла друзів, тут я відчула себе вільною і щасливою, тут ми з Перскоттом стали парою і це був найкращий момент. А в Україні на мене чекає університет, моделінг і дехто ще...Колишній. Звісно, якщо він не блефує щодо того, що чекає на мене. Мало віриться, адже навіщо йому саме я? Але зараз мені зовсім не хочеться забивати собі цим голову.

- Пообіцяй, що будеш писати. - сказала мені Лілія та витерла сльози, які покотилися по щоках.

В аеропорт нас прийшли проводжати Лілія і Джозеф. Нп віриться, що я змогла знайти таких чудових друзів.

- Обіцяю. - посміхнулася куточком губ я, стримуючи сльози. - Ти тільки не плач. - обійняла її.

Дівчина припинила плакати і кивнула. Вона пішла до Макара, а до мене тим часом підійшов Джозеф.

- Тільки познайомилися і вже прощаємося. - сумно посміхнувся він.

- На жаль. - опустила плечі я.

- Але ж ми не припинимо спілкуватися?

- Звісно ні!

- От і чудово. - кивнув він та обійняв мене.

Перскотт у цей момент пильніше придивився до нас і не відмовив погляду, аж поки блондин не відсторонився від мене. Раптом на весь аеропорт пролунало, що пасажирам, які летять в Україну, а саме до Києву, час йти на літак. Я сумно опустила погляд та взяла Перскотта за руку.

- Ми обов'язково повернемося ще! - сказала я та востаннє обійняла Лілію і Джозефа.

Все ж я не витримала і сльози потекли по щокам, але я намагалася не показувати це нікому. Чорт, відколи це я плачу при людях? Відколи це я стала такою слабкою і чутливою? Напевно відтоді як знайшла справжніх друзів і неймовірне кохання.

- Нам час... - прошепотів Кирило.

Я кивнула і помахала рукою друзям. Вони відповіли тим ж, а потім ми пішли в літак. Швидко сіли на свої місця. Я сумно подивився в віконце і опустила погляд.

- Ми ще зустрінемося з ними, не хвилюйся. - лагідно погладив мою руку Перскотт.

- Знаю. - кивнула я.

***

Сім годин польоту і ми вже в Україні!

Я люблю цю країну, адже вона моя Батьківщина, але...Америка мені сподобалася більше. Там я відчула себе щасливою, що є головним. А тут знову почнеться все заново...Добре, що тепер у мене є мій коханий хлопець. Я подивилася на нього, він серйозно говорив з адміністрацією і владновував якісь питання щодо багажу.

- Не віриться, що три тижні минули так швидко! - чесно зізналася я та подивилася на Макара.

- І не кажи. - кивнув він.

- Ти сумуєш за Лілією? - поцікавилася я.

Хлопець сумно опустив погляд і я зрозуміла, що ось кому насправді важко повертатися сюди. Адже, схоже, в низ є почуття один до одного. А кохання на відстані це не надто міцна річ.

- Дуже. - прошепотів так тихо Макар, що я ледве почула.

Вирішила нічого не говорить, а просто обійняла його. Мені дуже шкода стало свого найкращого друга. Якби ж я могла щось вдіяти...але наразі це неможливо.

- Все. З багажем все ок. - підійшов Перскотт.

- Добре. - кивнув Кирило.

Ми вийшли з аеропорту і розійшлись хто куди. Адже тут вже в нас є свої домівки, куди ми і підемо. Проте, Перскотт вирішив провести мене до дому і допомогти з багажем.

- Дякую, що пішов зі мною. - притулилася я до нього, коли ми їхали у таксі.

- А як інакше? - поцілував він мене у скроню.

Насправді я, звісно ж, хотіла, аби Перскотт поїхав до мене, аби більше часу провести ж ним, але була ще одна причина. І це мій колишній. Артем може чекати на мене у під'їзді і це мене лякає. Він може чатувати на мене будь-де!

- Ти якась напружена, щось сталося? - вивів мене з думок голос мого хлопця.

Чорт, я не розповіла йому, що мені говорив колишній, бо не хочу втягувати його в це. Тоді він може вирішити, що я якась занадто проблемна і кинути мене. Або ж допомогти...

- Та ні, все добре. - відповіла я та для більшої впевненості посміхнулася. Він наче повірив мені.

Не хочу втягувати його в свої проблеми.

- Приїхали. - оголосив водій.

Ми вийшли з авто і Перскотт взяв важчі багажі, а я легше і ми понесли в квартиру. Як же я давно вже тут була! Немов минув рік! А пройшло лише три тижні. Ми дійшли до квартири і я відчинила її. Спогади одразу з'явилися. Все ж я сумувала за домівкою. Нічого не здатне замінити дому. Того місця, яке ти називатимеш «дім».

- Я ось тут поставлю, добре? - запитав мій хлопець.

- Звісно! Будеш чай чи каву? - запитала, знімаючи взуття.

- Чай.

Я пішла першою на кухню і поставила чайник. Провела рукою по столу, по меблям, відчуття ностальгії з'явилося. Не віриться, що я вже вдома.

- Сумувала за домом? - поцікавився Перскотт.

Я обернулася до нього. Хлопець сперся на стінку і з посмішкою дивився на мене. Я легенько відповіла усмішкою.

- Думала, що ні, але зайшовши сюди зрозуміла, що все ж так.

Я підійшов до вікна і подивилася на прекрасний захід сонця. Зараз була восьма година вечору і сонце починало заходити за обрій. Раптом мій погляд впав вниз, на хлопця, який стояв посеред вулиці, склавши руки у кишені джинсів і дивився просто на мене. По спині, тілу, рукам пробігся мороз і стало страшно. Хлопець стояв у тіні, тому обличчя було не видно, але щойно він побачиш, як я дивлюся на нього, вийшов з тіні на світло ліхтаря. Серце впало в п'ятки. Артем. Мій колишній. Це він. Спокійно стояв та з легкою посмішкою дивився на мене. В цю мить мені стало страшно. Я злякалася за себе.

- Розо, що сталося? - почула голос Перскотта, але не звертала уваги.

Я не могла відвести погляду від колишнього, який немов показував цим, що ось час наближається і має щось трапитися. Це мене лякало.

- Трояндо? - знову заговорив мій хлопець і на цей раз підійшов до мене.

Щойно американець подивився у вікно, слід від Артема зник, немов його тут і не було. Я опустила погляд і намагалася заспокоїтися, аби Перскотт на хвилювався, хоча мені було жах, як страшно в цей момент. Серце гупало як шалене від того, що мозок розумів те, що мій колишній тут не даремно.

- Все добре? На що ти так дивилася? - стурбовано запитав Перскотт.

Закипів чайник і я швидко пішла до нього, аби не бачити проникливого погляду свого хлопця на собі.

- Та нічого. Просто задивилася. - поспішно відповіла я та тремтячими руками почала наливати воду в чашки, аби зробити чай.

Краєм ока глянула на хлопця, по ньому було видно, що він не повірив мені. Але я не хочу тривожити його своїми проблемами. Поставила чашки з ароматним чаєм на стіл і ми з ним сіли за стільці.

- Точно все добре? - ще раз запитав мій хлопець. Приємно, що він так турбується про мене.

- Так, все чудово. - відповіла я та натягнуто посміхнулася, аби впевнити його.

Наче повірив.

- Завтра вже до університету, ти готова? - перевів тему Перскотт і я буда цьому дуже рада.

- О ні! Так не хочу. - щиро зізналася та відпила чай.

- Це буде перший день, коли ми прийдемо у якості пари. - сказав він.

Справді. Точно буде багато запитань. А також це буде перший день, коли прийду нова «я». Після того, як ми з Перскоттом стали парою я сильно змінилися. Стала не такою грубою, припинила палити...Все це багато коштує і я вдячна хлопцеві, що він так змінив мене.

- Так, але це нічого не змінює.

- Звісно. - посміхнувся Скотт, явно задоволений моєю відповіддю.

Чи ще посиділи годинку, а потім хлопець поїхав до себе додому. Я ж планувала розкласти речі, але була настільки втомленою, що просто сходила в душ і одразу завалилася на ліжко. Сон миттю підкрався до мене.
Зранку на мене чекав неприємний сюрприз. До першої пари лишалося півгодини, а я щойно прокинулася. Довелося швидко збиратися, навіть не поснідавши. Добре, що Перскотт обійняв заїхати по мене, аби відвести до університету. Поки я збиралася, побачила, що мені надійшла смс від чого хлопця, де він писав, що вже чекає. Тому я швидко кинула в рюкзак консилер, помаду і туш, аби нанести це все вже в авто. Закрила квартиру на ключ і спустила на вулицю.

- Привіт. - поцілувала свого хлопця, щойно сіла в авто.

- Привіт. - посміхнувся він.

- Вибач, я сьогодні проспала. - зізналася.

В авто було дзеркальце зверху спеціальне, його я й відчинила і почала наносити косметику. Перскотт дивно на це дивився, але нічого не казав. Ох, нехай звикає!

- Готова до першого дня після невеличкої перерви? - запитав він, уважно стежачи за дорогою.

- В принципі так, але це якщо не зважати на мою лінь. - відповіла я.

Вже через десять хвилин ми були на місці. Перскотт допоміг мені вийти з авто і ми тримаючись за руки, попрямували до університету. Я зовсім не боялася побачити осудливих поглядів чи навпаки заздрісних. Я щаслива, а це найголовніше.

- Ти зовсім не хвилюєшся? - трохи здивованим тоном спитав американець, глянувши на мене.

- А чого мені хвилюватися? - підняла одну брову. - Якщо я щаслива, то це найголовніше і мені не важливо, що подумають інші.

Скотт задоволено посміхнувся та поцілував мене. Я охопила його обличчя руками та відповіла на поцілунок. Краєм ока побачила Макара, який ішов до нас, тому відсторонилася.

- Ще не встигли дійти до університету, а вже тут цілуєтеся? - весело запитав він та обійняв нас по черзі.

- Типу того. - відповів йому Скотт.

- Як ти? - поцікавилася я.

- Непогано. - коротко сказав мій найкращий друг та опустив погляд.

Він сумує за Лілією, це ясно видно. Тому я вирішила більше нічого не розпитувати. Ми попрощалися з Перскоттом, бо його пара буда в іншій аудиторії, в самі пішли в нам необхідну. Не звично було йти коридорами цього закладу. Я вже звикла до шикарного офісу з власними автоматами для їжі, а тут все навпаки. 

***

Всі пари минули добре. Нам ще довелося йти до директора, бо йому було цікаво, як минула наша практика. Проте, я не сильно засмутилася, адже повертатися додому не дуже хотіла. Я боялася, що сьогодні до мене може дехто завітати.

Після пар Перскотт відвіз мене додому, я просила його лишитися, але він сказав, що в нього якісь справи з його батьком. А наполягати я не люблю, тому лише поцілувала його та підійнялася до себе в квартиру, яка зустріла мене тишею. Одразу згадала про свого Паріса, який зараз у моєї двоюрідної сестри. Вирішила подзвонити їй.

- Привіт, Валя. - привіталася я, сівши на диван у вітальні.

- Привіт. - відповіла вона буденним тоном.

- Як ти там? - з ввічливості поцікавилася.

- Та непогано, а ти вже повернулася в Україну?

- Так, ось вчора.

- А то ти дзвониш, аби я тобі привезла твоє маленьке чудо? - здогадалася дівчина.

- Прям у точку. - посміхнулася я.

- Тоді я можу тобі завтра ввечері привезти його.

- Супер! Чекатиму!

- До завтра.

Вона поклала слухавку, а я пішла на кухню, аби зробити собі вечерю. Та раптом почула, що хтось дзвонить у двері. Серце швидше забилося і стало страшно. Долоні одразу спітніли. Та можливо це просто хтось помилився квартирою чи взагалі Перскотт прийшов? Я на ватних ногах пішла до дверей. Глянула у вічко. Боже...це він. Артем. Колишній. Для чого він прийшов? Хлопець стояв та впевнено дивився через вічко мені прямо в очі.