Розалія

Мені було страшно...Серце швидко билося і я могла лише просити вищих сил про допомогу.

Все сталося неочікувано. Мені написав Артем, аби я зустрілася з ним поговорити, але обов'язково, щоб нікому не говорила про нашу зустріч. Мене це ще тоді насторожило, але...я відчула себе сильною і пішла на зустріч. Він спочатку просто просив мене розповісти, що за компромат я маю на нього, але я вперто мовчала. Тоді це вивело його з себе. Він взяв мене за руку міцною хваткою і повів кудись. Як потім я зрозуміла, Артем віа мене до квартири. Я намагалася кричати, але він затулив рота рукою. Його ціль була одна - отримати компромат. Але якщо це станеться, то я не матиму чим захиститися від цього нелюда. Що ж робити? Як виплутатися з цієї ситуації? Кажуть, що вихід є завжди. Та чи є він у цій ситуації?

Артем грубо забрав мою сумку і швидко дістав ключі.

- Бісовий замок! - крикнув він, коли не зміг відчинити двері з першого разу.

Я вся трусилися від страху. Серце швидко билося, а сльози нещадно текли щоками через що, я погано бачила, що відбувалося. Вони були немов пелена, яка не давала змоги розгледіти щось і оцінити ситуацію. Все ж, колишній відчинив двері і грубо пихнув мене всередину.

- Де лежить цей твій «компромат»? - грубо запитав він зі звіриним поглядом.

Я бачу по його очах, що він здатен на все. Але задаватися - останнє, що я буду робити.

- Ти думаєш я тобі скажу?! - хмикнула. 

- Думаю так або тобі кінець! - крикнув він. - Впевнений, що у твоїй квартирі є ніж, чи не так? - з кривою посмішкою спитав хлопець.

Він же не збирається...? Я з острахом глянула на нього і не могла впізнати того Артема у якого була закохана раніше. Все ж кохання буває оманливим. Одразу згадала Перскотта. Яка ж я дурепа! Поводилася так зверхньо і гордо, а варто було все ж поговорити! Можливо тоді б цього всього не сталося. Але ж ні, мені потрібно було проявити свою туру гордість! Ненавиджу себе!

- То ти збираєшся говорити чи мені змусити тебе?! - кричав, немов навіжений Артем. - Де твоя кімната? - запитав він. Я кивнула швидкий погляд на двері своєї кімнати, але через це колишній одразу зрозумів усе і попрямував туди.

Перш ніж я встигла б подумати, чоловік взяв мене за руку міцно, так що вона одразу почервоніла, а потім посиніла від болі і повів мене за собою, прямісінько у мою кімнату.  Який тут вихід? Як впоратися з цією ситуацією і вижити? Схоже ніяк...Мені хочеться вірити, що вихід є, та чи є сенс вірити, коли реальність показує зворотнє?

- Що ти, чорт візьми, приховуєш?! - кричить Артем, паралельно шукаючи той об'єкт, який  я приховую.

- Ти ніколи не знайдеш його! - прошипіла я.

- Ми це ще побачимо. - широко та якось люто посміхнувся Артем, продовжуючи пошуки. 

Я відвела погляд та подивилася у вікно. Який є шанс втекти звідси? При тому, що він тримає мене...Вікно зачинена, тому, аби відчинити доведеться докласти зусиль і на це піде занадто багато часу. Не встигну...Сльози ще сильніше потекли, коли я усвідомила, що це все. Це справді все і більше немає виходу звідси.

- Все не те... - бурмотів собі під носом колишній, дістаючи всі речі з шафи і розкидаючи їх по кімнаті.

Я сумно посміхнулася. Так гарно їх склала, щоб тепер вони валялися по кімнаті, немов нікому не потрібні. Намагалася відволіктися думками на щось інше, а не лише думати про фінал, який на мене чекає. 

- Чорт, де він може бути?! - кричав несамовито хлопець.

Може сусіди почують?... Але я більш, ніж впевнена, що вони не прийдуть на допомогу, адже зараз таке покоління, яке переймається лише за свої життя. Господи...За що мені це все? Я опустила погляд та подивилася на улюбленого плюшевого песика, якого Артем кинув на підлогу. Дякувати богу, що тут немає мого Паріса, адже якби Артем щось зробив з ним...Я за себе не ручалася б. Схоже тато пішов вигулювати мого песика і правильно зробив. Так буде краще...Аби не наражати їх на небезпеку.

-  Мені увірвався терпець! - раптом крикнув Артем і попрямував разом зі мною на кухню, міцно тримаючи мене за руку. Він почав шукати щось у полицях і знайшов...ніж... - О так, тепер ти все розкажеш! - злісно посміхнувся він та підійшов ближче до мене, ніж яскраво відблискував срібний кольором від променів сонця.

Я відчула, як мороз пробігла по тілу. Ось і настав той фінал. Страх скував мене і я не впевнена, що змогла б говорити, якби захотіла.

- Розказуй! - командував Артем і підставив ніж спочатку мені до ноги вище коліна.

- Н-ні. - затинаюячись, промовила я.

Відчула пекучу біль в нозі з якої почала кропати кров. Поглянула туди. Артем зробив невеликий, але глибокий поріз, який страшенно пік. Але це лише квіточки. Наступним його ходом була рука вище ліктя.

- Кажу ще раз: розказуй!

- Ні! - впевненіше крикнула я і знову відчула біль.

Але я не зважала, бо Артем швидко переставив ножа до горла і тепер я справді почала боятися. Не кажіть, що це все...

- Розказуй! - крикнув він.

Я мовчала. Мовчала і боялася. Невже він справді здатен на таке?

- Три. - почав відлік.

Ні...

- Два.

Я підійняла очі до стелі.

- Один!

Я вже приготувалася відчути біль або взагалі нічого не відчувати. Не знаю, як це буває, коли помирають та щось сталося. Я швидко перевалах погляд на Артема і побачила, що хтось вирвав ніж з його рук та повалив хлопця на підлогу. Вони критилися по всій підлозі наносячи один одному жахливих ударів. Як вже пізніше я зрозуміла, що моїм рятівником був Перскотт. Його обличчя було в синцях і крові, але обличчя Артема мало значно страшніший вигляд. І коли Артем опинився зверху та почав нещадно наносити удари один за одним, я зрозуміла, що маю щось зробити. Мозок почав працювати, попри біль, яка раптом чітко пульсувала у скронях. Я швидко дивилася по сторонам і побачила вазу на столі. Тихо і непомітно підкралася та взяла її до рук. А потім швидко і чітко вдарила по голові Артема нею. Спочатку хлопець завмер, а потім впав просто на Перскотта.

- Господи! - крикнув той і виліз з-під тіла колишнього.

- Перскотт, ти як? - одразу запитала я та кинулася до нього в обійми.

- Все добре. Тепер все добре. - посміхнувся хлопець. - Потрібно викликати швидку та поліцію.

- Так, зараз. - я пішла в кімнату і швидко викликала тих, кого потрібно.

Але раптом я усвідомила, що час для дії компромату настав. Адже, якщо я його не вручу поліції, то наступного разу Артем одразу вб'є мене. Швидко, поки ні Перскотт, ні Артем, ніхто не бачили, я відсунула шафу за якою в мене буда секретна поличка, де лежали певні документи. Коли поліція приїхала я простягнула ці документи їм. Вони спочатку не зрозуміли, що це, тому я пояснила:

- Це докази щодо незаконних махінацій мого колишнього. Я приховувала їх весь час, бо вважала, що вони мені не знадобляться, але коли він повернувся, зрозуміла, що все ж використаю їх, угоди буду вважати за потрібне. І ось, час настав!

Поліція сказала, що тут щонайменше на років двадцять посадять Артема у в'язницю, але через замах на вбивство додаткові десять років. У сумі тридцять, але я впевнена, що на нього можна знайти ще багато всього, аби посадити його на більший термін. 

- Як ти? - до мене підійшов Перскотт і накрив пледом мої плечі.

Я вдячно посміхнулася та міцніше закуталася в плед, хлопець обійняв мене та подивився на людей, які прийшли погляну на шоу. Адже не кожен день сюди приїжджає швидка та поліція.

- В порядку. - ледь посміхнулася. - А ти? Він тебе сильно побив?

- Не дуже.

- Мені так соромно...Але дякую, що врятував. Якби не ти...

- Давай не думати про це. - суворо перебив мене Перскотт та взяв за руку, я поглянула в його темні очі в яких було помітно любов та турботу.

І як я могла подумати, що йому байдуже на мене? Після такого, після всього, що сталося сьогодні я просто не маю права так думати!

- Вибач. - опустила погляд на свою ноги. - Мені так соромно, що я поводила себе немов якась дурепа. Просто...ти так байдуже говорив про відстань, яка на нас чекає, що я подумала немов тобі все одно на мене, на нас...

- Розо, ти не винна. - турботливо поклав свою руку мені щоку хлопець та погладив її. Я поглянула на нього і посміхнулася. - Це я поводив себе наче дурень. Думав, що якщо буду проводитися байдуже, то і тобі, і мені буде легче сприйняти відстань. Але зробив лише гірше. Вибач...

- Я давно вибачила тобі. - потягнулася до нього та поцілувала.

Перскотт відповів мені. Він ніжно цілував мене, так як не вміє ніхто, окрім нього. Метелики танцювали переможний вальс у моєму животі.

- Я радий, що ми все вирішили. - щиро промовив мій хлопець.

- Я також. - кивнула.

Раптом до нас хтось підбіг і міцно обійняв мене, вириваючи з рук Скотта. Я здивовано глянула на Перскотта, який лише посміхнувся. Лише, коли цей незнайомець відсторонився я впізнала тата. І одразу почула щасливий гавкіт Паріса, який бігав довкола нас. Перскотт взяв його на руки та притулив до себе.

- Тату... - прошепотіла я і відчула сльози на очах.

- Доню, вибач! Я маю бути поруч, а не десь тинятися. - сумно промовив батько, я помітила на його очах сльози.

Це мене здивувало, бо я ніколи не бачила, як тато плаче. Кинула короткий погляд на Скотта, який одразу все зрозумів і відійшов, даючи нам змогу з матом спокійно поговорити.

- Ти не винний і насправді добре, що вас не було вдома. Адже тоді Артем міг завдати шкоди і вам, що було б найгіршим. - легенько посміхнулася, показуючи, що все добре.

- Але якби з тобою щось сталося... - тато закрив очі руками, а я обійняла його, даруючи всю любов.

- Все добре. - прошепотіла. - Перскотт врятував мене. - додала.

- Він дуже хороший. - легенько кивнув тато і припинив плакати. - Але...що сталося?

- Артем...

- Твій колишній?! - широко розплющив очі тато та коротко глянув на поліцейське авто.

- Так. - кивнула я. - Я сказала йому, що маю компромат на нього і сьогодні він шукав його. Але я не допомогала, тому він хотів вбити мене. І за секунду до цього мене врятував Скотт. - посміхнулася. - Він врятував мені життя.

- Він врятував нам життя. - виправив мене тато. - Якби з тобою сталося щось, я б не пережив цього. - сумно опустив голову.

- Але цього не сталося і зараз усе добре. Тепер усе добре.

Тато лише кивнув. Його покликав офіцер для дачі свідчень, а я попрямувала до Перскотта, який бавився з Парісом.

- Як минула розмова? - поцікавився Скот, щойно я підійшла.

- Добре. Тато сильно хвилювався, але я заспокоїла його. - пояснила та взяла до рук свого цуцика, він радісно загавкав, а я посміхнулася.

- Розо, що буде далі? - раптом запитав Перскотт, не дивлячись на мене.

- У якому сенсі? - нахмурившись, спитала я.

- Я  мушу полетіти назад до Америки. Що буде між нами?

Я опустила голову, бо сама не знала відповідь на це питання. Але я знала одне.

- Все, що буде не зможе подолати наше кохання. - впевнено промовила я. Перскотт посміхнувся та кивнув.

- Це правда.