Минає день, минає ніч… На ранок в голові білий туман, в роті дружини зробилося чорно. Щоб ти вже залився нею, шипить. Чого його дарма рипіть, огризаюся, все ж пройшло нормально. А за ноги кого затягла до хати?! Скоро вперед ногами винесуть... Відмахнувся, та й пішов досипати.

На сімейному консиліумі, що складався із господині, собаки і кота, прийняли рішення. Винайняли спеціаліста з автомобілем. Везуть. Ти не хвилюйся, каже Іван, об’їзджаючи часті ритвини на дорозі, вона пару хвилин покрутила мені над головою яйцем, і як пошептало. Це до шептухи мене везуть. Якщо вже він півтора місяці не споживає, то я не проти.

За тридцять кілометрів виїхали на автобан. Обабіч траси ятки з торгашами. Піду, заправлюсь кавкою, забажав водій. Піду віділлю, проінформував супроводжаючу, щось сечовик придавив. Зачинив двері туалету, дивлюся, напроти стіна вивалена – дірка добряча. Проліз, опинився за спинами продавців. Ну як тут не поцікавитися, чим торгують і по чім.

Потреби продовжувати маршрут не було, так як товар виявився хоча й не дешевим, але добротним.

Якщо постійно вдовблювати щось в голову, переймешся вірою. Дав тверду обіцянку не тільки ногами цеглу не вибивати (так і не повірила, що отвір був до мене), а й взагалі по срачах не шастать. Цього разу на автобані не зупинялися, каву взяли з дому, висцявся у пластмасову пляшку і викинув через вікно. Цього разу пасажирів побільшало, сусідка Василенчиха конвоювала свого синка Ромку.

Приїхали на місце а потрібної вулиці в селі знайти не можемо. Іван тільки блима очима, не дуже вірилося, що остаточно позбавився залежності. Проходять якісь ранні люди, мабуть, доярки. Питаю через вікно, де мешкає та бабця, що синяків лікує. Зорієнтували. Всіх насмішило, як подав себе, наче не мене правлять, а я когось рятую. Відшукали потрібну хату, причалили. Одразу за нами підрулила ще одна машина з клієнтурою, зайняла чергу. Мамка посилає синка до господи в розвідку. Там дідок має вийти, каже Іван, але нехай розузнає, про всяк випадок. Відчинивши двері, виходжу на перекур. Із іншого авто теж виходить жіночка, мабуть, освідомиться, що про що. Теж від цієї штуки приїхали лікуватися, питаю, б’ючи кігтем себе по кадику. Жіночка стушувалася, почервоніла. Ага – брата! А я он, показую на Василенчиху в машині, свою привіз, так уже, гадюка, упилася, так надокучило її п’яне швендяння, що сил більше немає. Жіночка широкими зіницями оглядає мою сусідку, а та, не розуміючи суті, либениться, помахуючи рукою з салону. Бачте, додаю, до чого горілка доводить.

Нема ні Романа, ні діда. Нікого… Надька перекинула ногу через струхлу огорожу попростувала господою. Через хвильку зчинилася якась перепалка. Точніше зачувся лише пронизливий жіночий вереск. Жіночка журно похитала головою, мовляв, не слід було її випускати одну. Першим із-за повітки вибіг Роман, за ним хазяїн, процесію замикала Василенчиха з палюгою в руках. П’ють по чарці на задвірках, сволочі! Стало зрозумілим, процедури сьогодні буду приймати в гордій самоті.

Бабця діловито крутила курячими яйцями над моєю лисиною, щось нашіптувала. Щось відчуваєте, питає перегодя. Змовчав, бо окрім сушні в нутрощах нічого не турбувало. Розбила два бовтуни (пересижені тухлі, я ж бо селюк – знаю) в миску, вішає локшину на вуха, начебто відкачала пиятику, аж жовтки з білками протухли. Да-а, куди там Кашпировському з Чумаком! Заплатили бабло за зняття порчі та й чухнули в рідні краї.

Чи то воно справді допомогло, чи совість заїла (можливо надоїло вислухову-вати прокльони), але місяць тримався як партизан. Рівно тридцять…

Повернення у звичний світ було надно грандіозним, щоб детально описати. Ну, собаки в кюветі не облизували, та почивав до ранку на голій долівці. Рідна половина видивилася в інтернеті про реабілітацію алкоголіків, опір був зламаний за три доби, і я зі скрипом погодився. Цього разу вирішено не покладатися на народне знахарство, доправилися прямісінько до обласного наркодиспансеру. Інтимне лікування. Лікар провів профілактичну бесіду на кшалт згубних наслідків зловживання спиртним, штриконув укола в сідницю та й відпустив з богом. Не інакше, падло, галопередолом накачав, бо почав ненормально з’їзджати дах, швиряло в дрімоту. На якісь зупинці рейсового автобуса навіщось купив у торгашки маленького кактуса в горшочку. Всю дорогу куняв, випадав із пасажирського крісла, але вазона тримав міцно над головою. Мабуть, щоб випромінювання не зашкодило.

Три місяці як на світ народився. Знайомі не взнавали, питалися, що це з твоїм сталося. Раніше слова не вставити, а це мовчить, мов риба. Пішов поголос, ніби з’їхав з глузду. І справді, все видавалося не те, щоб не милим, якимсь нереальним, ніби на іншій планеті. Таке було відчуття, ніби всунули в скафандр і викинули в космічний простір. Першого дня осені ненароком потрапив в портал. Це в нас так прозвали забігайлівку-наливайку «Волошкове Поле». Поетична назва, але лірика приземлена, кошик, така собі огорожа із лози зі столом, гуде цілодобаво, як вулик. Пройшовши через імпровізований портал, приземлився. Можна сказати, «приштормився» чи «прицунамився». Пес два дні ночував за городом, кіт зійшов з подвір’я, кури пересувалися дворищем ривками. Вирішив засмикнутися. Остогиділо микатися по світах через різноманітні віртуальні шлюзи. Відбатував шмат мотузки, виліз на горище, прив’язав. Засунув голову в петлю, штурхонув з під ніг ослінчика. Гравітація притягнула до тверді. Обломана бантина шарахнула в довбню, будинком пішла вібрація від падіння. Як просвітліло! Потер набиту гулю, здер із шиї шнурка, зліз з гори та й узрів новий світ.

Намагаюся філософствувати до сих пір, що ж змусило зав’язати з пиятикою. Може, ота пиздюлина бантиною по голові? Братки, колишні колеги, зарядіть собі обаполами в довбешки – підтвердіть мою гіпотезу! Бо муки від необізнаності нестерпні.