Всі пам’ятають казку, як один липовий майстер спробував майструвати плуга, а вийшов пшик? Таких криворуких спеціалістів вистачало у всі часи. Вони виставляли себе на посмішище, і тому з давніх давен приноровилися напускати пилюки в очі, тобто вішати локшину і без того капловухим людцям. Особливо їхня діяльність розквітла у медицині, видумувалися різноманітні чародійні зілля, оздоровчі мазі, чудодійні пілюлі. Тобто приловчилися із гімна робити кулі. За що не бралися ці ділки, все виходило якесь недоладне, кривобоке, мало того, жахливо непрактичне. Треба було рятувати становище, і діляги запустили пургу про сучасні види мистецтва, і хто в цьому не шарить, більше того, критикує, є жлобами, недорозвинутими і жалюгідними потворами. Народ злякався, застидився, і потягнулися шлейфи черг до музеїв сучасного мистецтва, на популярні наукові шоу, до стадіонів, на виступи Кашпіровського. В Луврі витвори епохи відродження запихнули до запасників, натомість почепили на стінах мазню авангардистів та сосюрреалістів. Наступила епоха вухочосу… Маси нібельмес не розумілися на Ренесансі, тим паче, нічого не відали про сучасне мистецтво, але натужно шархали бахілами кафелем, створюючи шарудіння, схоже на видачу банкнот в банкоматі. Майже всі відвідувачі похапцем перебігали від стенду до стенду, крутили головами, і мали такий вигляд, наче недавно виписалися з палати №6. Інші – їх небагато – силилися кривити аристотельські умні гримаси, то підступали до картин ближче, то віддалялися, брали одною рукою за лікоть іншу, якою підпирали підборіддя. Звідусіль лунали захопливі відгуки, а хто мовчав, дивилися, як на імбецилів. До таких підходили найумніші: - «Невже ви не розумієте, що оцей мазок символізує космос, а оті два – безмежні страждання!» Дебіли страждальницьки вирячували баньки і щосили намагалися позбутися пришелепкуватого виразу обличчя. Зрештою погідливо хитали гривами та блаженно опускали повіки, що, напевно, мало означати космічний естетичний прихід від розуміння мистецького задуму.
Коли архімаги виступали по телебаченню, припиняли гудіти фабрично-заводські гудки, ревіти корабельні ревуни – населення припадало до екранів. Алан Чумак вправно махав над трилітровими банками руками, стиснувши губи, щось мичав, Кашпировський хвацько стукав в лоба черговому «хворому», той трупом падав на газон, напевне ж у знахаря в кулаці була затиснута свинчатка. Публіка навколо ящиків екзальновано мліла, наперебій повідомляла одне одному, ніби після випитої зарядженої води їм стало набагато ліпше. Одна тільки хронічна алкашня саркастично ухмилялася – вони були в курсі, він чого стає краще.
Добралися ці коновали майстерності та професіоналізму і до квітів. Виявляється мало подарувати пучок квітів коханій, чи встромити його в якийсь глечик, треба аранжувати, тобто надати лад. Дійсно, бажано, щоб букет мав пристойний вигляд, а то дивно було б, аби закоханий припер молодці вирваний поспіхом із клумби жмут рослинності, - одразу отримав би одкоша. І не треба займатися ікебаною: зрізав акуратно стебла, струсив можливу росу чи пилюку, повиймав зайву траву, і подарунок готовий. Ні, виявляється треба квіточки формувати із сходу на захід, підбирати відповідний колір – не приведи боже якійсь бабці всучиш червоне! – та ще й перезати мотуззям. Але букети, то таке – то святе, раз подібне підношення задовольняє всі сторони, чому б і не поморочитися…
Ікебана з японської, «допомогти квітам виявити себе». О як!!.. Уявляєте, квітка в букеті: «Ой, спасибочки, я оце ниділа одинокою билинкою серед поля – ніхто на мене уваги не звертав, а ви дали мені друге життя, тепер як на світ народилася». Ну чи не дурдом!.. Кажуть, це заняття придумали китайські ченці. Ну що ще можна придумати від безділля!.. Не бити ж лобом об землю двадцять чотири години на добу… Так от, вирощували богомольці квіточки, тасували їх туди-сюди, але ж природні кольори обмежені, тож почали додавати гілля дерев та кущів, словом, пхали до букетів, що під руку попаде. Хто висміював подібне заняття, піддавали остракізму. Згодом монастирським ледацюгам надокучило подібне хобі, але процес вже було запущено, відступати було запізно, адже рознісся поголос, ніби сам Буда бажає, щоб так було. Втім цю проблему можна було так-сяк рішити – в мізки простолюду можна втиснути будь-що, - турбувало інше. Монахи стали примічати, що постійне ковиряння в землі, возня з висушуванням квітів та інших ікебанських прибамбасів, висушує мізки. Тож вирішили передати всю цю трахамудію жіноцтву. Ті залюбки перейнялися проблемою, а оскільки жінки в своїй масі поголовно домогосподарки, тобто безробітні трутні, то букетна возня набула характеру епідемії.
Палеонтологи, ковиряючись у землі століттями, ніяк не могли второпати, як вирізнити серед викопних скелетів стать, кітки як кістки, та ж кількість ніг та рук, по зубах визначити проблематично, словом, біда-біда… І тут осінило!.. У жінок мають бути черепи меншими – о! Від радості мало не повсиралися. Аж згодом принишкли – потрібна доказова база. І тут пішло-поїхало… Почали організовуватися різноманітних рівнів наукові семінари, по інститутських моргах зачали трощити черепи покійників, вимірювати кубатуру та вагу, патріархи від науки строчили наукові труди тонами, та що там – вагонами. Сильна половина людства і так недолюблювала слабку стать, а тут трапилася нагода доказати її меншовартість, тож засукали рукава, і…
Академічна професура - ну, та, що за сало покупляла дипломи, разом із кафедрами, - за допомогою ножів, сокир та електронних вагів дійшла висновку, що у мужиків сірої речовини на двісті грамів більше. Опа-на, - оце аргументище!
Але дійсність розставляє усі крапки туди, де треба. Жіноцтво не робить і сотої частки всесвітніх дурниць, орудує кайлом, забиває костилі у шпали, літає у космос, словом, нічим не поступається в розумовому та фізичному плані. А те, що зменшилася черепна коробка, то не біда - ліпше зменшити кількість мозку від казкових ароматів квітів, ніж збільшити об’єм печінки від самогону чи засушити легені від тютюнового диму.
Піду, насмикаю дружині на межі ромашок, може, трохи лагіднішою стане.