Недавно це було. Спостерігаю, як на вулиці бродяча собака отримує добрячого копняка під зад. Поглянув на свого Біма, що виляв хвостом біля моїх ніг, і з жахом зрозумів, за нього в афекті міг би вбити. Це неабияк приголомшило, навіть довелося трусонути бошкою, аби прогнати підступні пориви. Усвідомлення того, що ти раптом можеш – навіть в пориві гніву – перейти червоні лінії, які окреслюють людяність, дещо злякало, навіть спричинило паніку. І тут пригадалося оповідання Тургенєва «Муму».
Навряд чи доля маленької собачки залишала байдужими дитячі душі. Навіть дорослі, читаючи, зроняли набіглу сльозу, жаліючи і безпомічну маленьку істоту, і істоту побільше. І не замислювалися, до кого емоції сильніші. Звісно, жалко песика, та треба зрозуміти і Герасима. Адже доля його незавидно тяжка, позбавлена розумової обдарованості – потрібно підкорятися.
Жалко створіння, що пустило бульки, жалко мужика, що пускає соплі, а ще жалкіше нас, з вами, що споглядаємо дійсність та мовчки переварюємо її в своєму нутрі
Тож не будьмо герасимами – захищаймо свої близьких!
