Це взагалі унікальний біоценоз. Митька Малька можна змалювати двома словами – метр у стрибку. На вигляд, наче із гімна зліплений. Про таких говорять: ні вкрасти, ні покараулить. Ледащо закінчене, все життя тільки те й робив, що нічого не робив. Зате плескати язиком мастак.
У танкових військах служив, встряє до розмови у мужицькому колі, якраз потрапив на навчання. Всі прекрасно знають, що цього гомункула забракували ще в дитсадку, але слухають – цікаво, яку свіжу байку видасть цього разу. «Премо на полігон, я кручу «бублика», хвацько перескакую канави...» – «У танку ж ричаги», - хтось зазначає. Малько не реагує, продовжує: «Дивлюся, магазин, доки купляв цигарки, відстав від колони. Не роздумуючи, по газах, і тут – бах! – гусінь злетіла. Хватаю молота, по-бистрячку міняю пошкоджений трак, і вперед – наздоганяти». – «Башмак танка важить чи не вісімдесят кеге, а тебе з гімном тридцять», - зауважує сусід. Митько не зважає: «І тут знову халепа – заглох мотор. Я туди, сюди, під днище заглядаю, а там товстюща проволока на кардан намоталася». Мужики регочуть, нап'ялюють брехунцю козирка кашкета на очі.
Іншого разу були свідки вухочосу біля під'їзду багатоповерхівки, де місцеві бабки-пенсіонерки гуртувалися для лускання соняшникових зернят та перемелювання кісточок знайомих і незнайомих. Звісно, цих агнців божих важко було здивувати чутками, побрехеньками чи архіфантасмагоричними історіями. Проте вони припинили обпльовувати округу, коли Малько бив себе в груди, запевняючи, ніби свого часу командував батареєю берегової артилерії. «Уявіть собі три газові балони, поставлені один на одного – отакий завбільшки снаряд до гармати». Пенсія припиняли харкати лушпинням, здивовано піджимали зморшкуваті губи. «Щоб снаряди у дулі не заклинювали, давали спеціальне мастило, так ми його пропивали у сусідньому селі». – «А як же...» - «А ми салом мастили. Що лишалося від закуски». – «??..» - «Щоправда собаки часто залазили до дула злизувати, бідолахи» - «Якось була раптова бойова тривога, я натис на гашетку, згідно інструкції» - «Ох лишенько! – плескали в долоні бабки. – А собачки?!» - «А що – собачки... Три кілометри ще чути гавкіт, а там...».
Воно таки інколи хочеться збрехати. Ну, скажімо, за свою зарплатню, чи пенсію, але ж не так безпардонно. За побутові побрехеньки ніхто за грудки брати не буде. Та міру треба знати.
Брешімо по-менше – я вас прошу!