Давно це було... Нахлинуло військо зі сходу превелике... Та була та орда злючою та непереможною. Місцевий люд, що потім став зватися російським, з переляку позабивався по кутках, хто ж був прудкішим, позабігав у болота. Деякі, найтупіші, поховалися у кронах дерев – гадали їх не угледять. І справді, ординці доверху не поглядали, бо треба було плюндрувати те, що під ногами. Тож нині подейкують, ніби в сибірських лісах завелися примати. Вченні припускають, що то втікачі із зоопарків. Але є й інші думки. Можливо, оті бідолашні древолази забоялися спускатися донизу, здичавіли, і таким чином явили світу нову популяцію мавпаків. Хай там що, справа сучасників дослідити людську історію. А ми попремо далі...

Тої пори Київську Русь розпирало. Ні, не від переїдання, від безпредєла. Стільки розплодилося можновладців, князьків та мажорів, що вже не було кому трудитися во благо. І тоді Великий Князь Київський добрячою і вправною долонею почав творити лад. Тобто став, так би мовити, щерстити. Та так лагодив стан, що аж Орда засохла з ревнощів. Словом, багато нечисті лягло в сиру земельку. Але одне падло, на ім'я Юрко Криворучко, зумів дриснути.

З великого переляку цей легінь забіг у самісінький центр безкрайого болота – як тільки не захлинувся баговинням, невідомо. Тамтешні мешканці, жаби й комарі, потривожені зайшлим, здійняли галас. Та такий, що чулося одне пищання та квакання. Місцеві напівдикі аборигени, угледівши, як зайшлий намагається відбитися від живності, замахали руками, мовляв, від Мос і Ква порятунку немає. Так і прилипла до цеї місцини назва Москва.

Пройшли століття. Орда вже перестала бути Золотою, бо з троглодитів не те щоб данину якусь стабільну брати, аналізів не дочекаєшся – харконули-плюнули та й подалися щипати не пощипане. Юрась з криворукого став Довгоруким. Бо дерева були високі, і доводилося сутужно, допоки знімав з верхівок дичину. Сутужно доводилося. Адже у побігушників вже й хвости почали відростати – атавізм, значить. Невдовзі верхолази підібгали хвости, опустили гриви, і скупчилися навколо очільника. Так з'явилася московська скріпа, тобто гибле місце.

Сяк-так гибіло нове гибле утворення. Треба було рятувати становище – виникла потреба в героях. Та не було місцевих взірців, щоб, так би мовити, надихали бидлоту на геройство. Річ у тім, що для подвигу мала бути протилежна сторона, супротивник, та такий, щоб апріорі був би переможний. А де його взяти? Москіти непереможні, жаби не всі вивідні, ординці можуть вернутися та намилити жопу. Нерозв’язна проблема. І ось Довгорукий (дарма, що криволапий, мізки не всі були вибиті) згадав свою вотчину, ну, ту цивілізацію, яка мало не згинула завдяки йому. Про Архімеда воно не знало, проте викрикнуло «еврика», коли втямило, що наріжним каменем має стати шняга. Такі собі вигадки, казочки та билини, які можна вбити в макітри тупорилим людцям.

Поскакали по москволупії уповноважені на вилов талановитих оповідачів. Та де їх знайти, якщо повсюдно ні бе, ні ме. Тож вирішено було запозичити усне творіння, перекрутити, переінакшити на свій лад і запустити в маси. Так появилися російські казки та билини.

Хоча московити й були довгорукими, але ті кінцівки росли в них не з того місця. От і вкрадене, спотворене набувало такої кривини, що комарі падали на льоту, а жаби захлиналися в болоті.

Ось так з'явилася казка про трьох начебто богатирів.

Довбиню Микитовича першого піднесли в ранг богатирський. Взагалі-то спочатку йому дали ім’я Добриня, тобто душа-хлопак, але оскільки у москвопердії не було свого алфавіту, переплутали букви. Тож Микитович із добряка став довбаком. Цей факт дуже повпливав психологічно. За маскою добропорядності, причаїлася падлючість.

Наступним довбаком став Ілько Мурковець. Дуже вже мордаста особа. Іще б не бути битюгом, коли з печі не злазиш. Кажуть літописці, днювало і ночувало в горизонтальному положенні, одно жерло та пило. Щоб якось затушувати цей факт, придумали, нібито він був перебитий паралічем. Дивний якийсь параліч, що не зачепив пряму кишку. Історики болотні повідали, ніби Ілько раптово перейнявся патріотизмом, пересилив хворобу та й зліз з печі. Насправді цього ледаря вигнали з двору пристарілі батьки. Адже як би не любили своє чадо, утримувати цю жирову масу вже не було сил. Сповзло воно на твердь земну та й поплелося світ за очі. Заробляти на шмат хліба це ледащо не хотіло, тож взяло зброю та й подалося воювати. Воювати не було з ким, а от грабувати було кого. Словом, був слабаком – став довбаком.

Третю кандидатуру ледве відшукали по сусіках. Тут змальовувати можна одною фразою – було у батьків троє синів, послідній дурень. Олекса (по-руцькі, Альошка, тобто безмозкий) Попенко (тобто від сідельного місця) був фрукт ще той. Прізвища свого соромився, але промоутери ніяк не могли відшукати співзвучних аналогів, неологізму спорудити тями не було, тож назвали своїх шаманів попами. Щоб буцімто витязь був причетний до заможної крові. Чи стала в нього кров голубого кольору, невідомо. Та й досі ходять чутки, ніби воно було замішано в оргіях, де не тільки практикувалося скотолозтво, а й анальне скуплення. Треба вірити історичним фактам, що стверджують ніби прізвиська давалися відповідно натурі, поведінці та зовнішнім фізичним ознакам. Словом, блудний син Попович, в минулому Попенко, заробляв на прожиття тим місцем, звідки причепилося його прізвище. Жопа є жопа, тут нічого соромитися.

Спочатку ці горе-богатирі відточували свою майстерність, ганяючись за жабами та комарами. Тренувальний табір оперізував московитську столицю, тож незабаром округа позбавилася майже всієї живності. На що вже гнус, і той шугонув якомога далі від гріха.

Вечорами звитяжці розслаблялися на острівках дозвілля. Острівків вистачало, бо навіть болото стало потроху відступати. Звісно, не завдяки меліорації. Навіть протухла жижа не могла втримати свою природну фракцію під лапотними ступаками, потихеньку густішала, змішувалася з фекаліями, і зрештою, затвердівала.

Ресторацій, шинків, та інших забігайлівок тоді ще не існувало, але хмільне було доступне. Хміль у тій місцині не проростав, та для бродіння і не треба було. Адже болото виробляло вдосталь не тільки метану, а й етилу. Тож достатньо було подихати випарами у самому гиблому місці, щоб отримати добрячий прихід. Догнатися можна було, ковтнувши затхлого жабуриння. Тож звитяжці, не дивлячись на військову збрую, мали вигляд торчків.

Картина «Три богатирі» змальовує трьох бравих вершників. Чи браві, серед дворових спеціалістів-мистецтвознавців точаться запеклі дискусії. Ну, Альошка як альошка, зразу видко, що з бодуна. Видно, коняка голодна, бо, бідолаха, навіть у дозорі тягнеться до травички. Ілько Мурко колотить понти, приклавши долоню до лоба неначе бінокля, мовляв, щось привиділося, треба придивитися. Шлангує, гад, навіть із товаришами. Залило напередодні сліпи, а тепер дурня включає. Микитович взагалі очманілий після пиятики – ніяк меча з піхов не витягне. Словом, братва після застілля.

Тепер щодо коней. Ну, під Поповичем одразу видно доходягу. Мало того, що голодне животіє, ще й породи якоїсь карликової. Не інакше, поні. Ільковий жереб закусив вудила, таким чином показуючи протест проти знущання – попробуй таку тушу на горбу возити. Явно кінь щось задумав, не інакше – втекти. Від цеї думки навіть збадьорився, лихо заломив дугою гриву. Бідолашний, куди ти нафіг дінешся з цього, як кажуть нині, підводного човна.

Сучасні мистецтвознавці затіяли неабияку суперечку стосовно конячої статі. Дехто не на жарт заходився проклинати Васнецова, що не лишив якогось потаємного маркера. Ну як тепер визначити, де жеребець, а де кобила. Самі ярі та відбиті заглядали за тильну частину художнього шедевра, намагаючись дістатись істини. На жаль, там хвоста не задереш.

Невідомо досі, чи були здолані богатирями якісь зовнішні вороги болотної країни, але тепер вже стало перевіреним, всередині розвелося тьма нечисті, різних там чортів, кікімор та інших потвор.

Тож висновок один. Якщо в країні виникає потреба в героях, з піхви почнуть випадати гомункули.

Ось так, якось так.