Є тут у мене сусідка, панночка нівроку. Чоловік, зробивши дитинку, кудись дременув, так би мовити, врятувався втечею. Тютюн смалю на ганку, перекури досить часті, тож вулиця майже цілодобово навидноті. Так ось, цій дамочці властива хода тюп-тюп-тюп. Кроки коротесенькі, ніжки ніби виточені на токарному верстаті, груди в межах просторої достатності. А лице!.. Матір божа!!.. Рябе, у виснушках, і так далі… Як кажуть, із гімна зліплена.
Ходе повз рік, ходе наступні, а я мимоволі зиркаю – мужик має приглядатися до всього, що повзає. Минає певний відрізок часу, пригадую, і в мене в роду є рижі. Сам веснянкуватий у дитинстві був, племінниця до сих пір з ряботинням. Придивляюся до сусідки, вже не з позиції самця, а з позиції естета.
Ходе неквапно. Ноги в колінах пружкі, ніби автомобільні ресори, спина витончено вигнута, так що округлі сіднички нагадують дюни, шия, як у Нефертіті, бюст – о бюст!.. За цю принаду ліпше промовчу – куди там братися навіяним вітром купам піску! Словом, прогавив, переймаючись перекурами та дебільними претензіями до еталонів, справжню жіночу красу.
Мужики, частіше протирайте очі, бо кисляки зачасту спотворюють бачення!