Мадам Рішар повернулася до свого розкішного будинку. Цілий день на ногах, постійні нерви нарешті дали результат. Показ пройшов вдало, від неї ніхто не відвернувся, а навпаки жінка отримала багато пропозицій до співпраці.

− Розалін, приготуй мені, будь ласка, ванну, − звернулася Валері до покоївки.

Іноді мадам Рішар користувалася послугами Розалін, щоб підтримувати будинок в чистоті та комфорті, тому що такі апартаменти потребували додаткових рук та зусиль.

Покоївка привіталася з нею та пішла виконувати її прохання. Валері перевдягнулася і вже в домашньому халаті вирішила поділитися новинами з Адріаном.

Мадам Рішар постукала у двері, але син не подав голос. Піднесений настрій зник, коли мати відкрила двері і зайшла в спальну до Адріана. В кімнаті було пусто і прохолодно. Ліжко було застелене ще вранці, а свіжі квіти вирвані з домашнього саду стояли на столі у вазі.

Світло у ванній було вимкнене, тому Валері зрозуміла, що там теж немає нікого. Жінка прикрила обличчя руками, намагаючись втамувати відчай.

− Андріан, ти де? – істеричним тоном прокричала Валері, побачивши покинутий інвалідний візок.

Жінка ледве не втратила свідомість від побаченої картини: її нічний кошмар ожив. Слова запліталися в роті і жінка нарешті змогла позвати Розалін на допомогу:

− Принеси, будь ласка, мої таблетки.

Валері хапалась за писемний стіл, як за рятувальний круг. Покоївка намагалася посадити жінку та привести до ладу. Розалін реагувала швидко і принесла потрібні таблетки.

− Вам треба викликати швидку: ви вся бліда та знесилена, − з турботою в голосі відказала Розалін. Вона була налякана не менше, ніж мадам Рішар і досі не розуміла, що сталося.

− Треба знайти мого хлопчика. Візок, візок…− задихаючись Валері трималася за грудну клітку.

Розалін ніколи ще не бачила хазяйку в такому стані. І тут її осінило: в кімнаті не було Адріана, а візок журливо стояв серед кімнати. Син Валері кудись пішов, але як він міг встати на ноги і вийти непомітно для всіх.

− Знайдемо, але я не можу покинути вас і обійти весь будинок і подвір’я. Треба викликати спеціалістів, щоб вам допомогли, бо не дай Боже щось із вами станеться, − засмучено промовила покоївка.

Валері мовчала і не давала своє «добро» на виклик швидкої. Таблетки почали діяти і вона трохи прийшла в порядок. Жінці треба було триматися, щоб не отримати серцевий напад, бо хто ж тоді займеться пошуками її сина.

− Ні. Я маю шукати свого сина. Він безпорадний і, напевно, десь валяється на холодній землі і кличе на допомогу. Як ти могла не помітити його? – Валері почала переносити свої злість на Розалін, яка втупилася в неї й не знала що відповісти.

− Нумо шукати разом.

Жінки обійшли весь дім, а потім вийшли на подвір’я, заглянули в гараж, у винний погріб, але ніде вони не чули зітхань і криків про допомогу. Валері переконалася, що її сина не було в радіусі будинку.

− Його викрали прямо у тебе перед носом, Розалін. Це все мої конкуренти: спочатку моделі, а тепер мій єдиний син у них. Я негайно дзвоню комісару Вальтеру, а ти молися, щоб його знайшли живим та неушкодженим, − грізно блиснула очима мадам Рішар і побігла в будинок за мобільним телефоном.

***

Телефон Вальтера не вщухав. Збентежені голоси звучали в трубці. Спочатку подзвонив юнак, який повідомив, що Евелін Дюбуа зникла з модельної агенції, а через годину Валері Рішар заявила, що її син Адріан пропав із власного будинку і вона підозрює, що все-таки це її конкуренти добралися до неї, вкравши в неї найцінніше.

− Я прошу вас знайдіть його, він інвалід, не може ходити. Не дай Боже вони щось з ним зроблять. Я не переживу цього, − Валері схлипувала, намагаючись заглушити біль.

У комісара розривалася голова: юнак і засновниця «Vogue» квапили його і він не міг розгадати ребус, який випав на його діяльність.

− У нас великі проблеми, − Вальтер скликав всіх до відділку та почав уводити в курс справи.

− Ви думаєте, що найманий вбивця, яким управляють конкуренти Валері, вирішив убити модель і викрасти сина Валері Рішар. Вам не здається, що це дуже важка і закручена операція? – помічник комісара сам був здивований, що невідомі вирішили вчинити так і якось це виглядало нелогічно.

− Ми знайшли сумочку дівчини на дорозі. Як думаєш: вона просто так її там залишила. Очевидно ми будемо патрулювати і проглядати всі камери спостереження на дорозі, але це займе не одну годину.

− Ви хочете сказати, що дівчину вже нічого не врятує? – якось приречено промовив Шарль.

− Тільки диво.

Вальтеру повідомили, що перевірили камери біля будинку Валері і вияснили, що в той час, коли приблизно зник син Валері, незнайомець виїхав із гаражу мадам Рішар і помчався зі швидкістю світла. А так, як скоріш за все, покоївка спала чи відпочивала, то вона не чула дивних звуків і все склалося пречудово для незнайомця.

− Дивно, чому він був один, − промовив Шарль, проглядаючи запис.

Тут надійшли записи із камер, які стояли біля агенції Валері Рішар. І знову поліцейські побачили ту саму машину і зафіксували номер.

Незнайомець не дуже ховався від них, а поводив себе як звичайний громадянин. Це не було схоже на продуманий план.

***

Евелін розуміла, що сидить біля ненормального водія, який летить так, наче хоче розбитися. Вона старалася контролювати себе, але в неї виходило це дуже невдало. Їй захотілося відкрити вікно і прокричати всьому світу: «Рятуйте».

− В цій масці так жарко і я не можу повноцінно насолоджуватися дорогою, − промовив тепло незнайомець. Він покосився на Еві, яка тремтіла від поїздки.

− Я думаю, що треба зняти маску, все одно ти нікому вже нічого не скажеш, як і я.

Чоловік однією рукою тримав руль, а іншою намагався скинути частину свого гардероба. Мадемуазель Дюбуа затамувала подих: зараз вона побачить хто бажав зла агенції Валері Рішар та убивав невинних дівчат.

− Ну нарешті, аж дихати легше і спостерігати за такою красою, − юнак подивився в дзеркало і перевів погляд на Евелін.

− Адріан, − мадемуазель Дюбуа ледве не втратила свідомість. Вона пам’ятала сина Валері Рішар таким нещасливим та беззахисним в інвалідному візку, боялася сказати йому зайве слово, щоб не образити. А зараз він сидить біля неї і веде машину, але його погляд інший, неначе це його злий брат-близнюк.

− Добре, що ми знайомі. Як тобі подобається в агенції моєї матері? – буденним тоном запитав син Валері.

− Як це можливо? Як ти можеш вести машину?

Адріан насупився: він не почув відповідь на своє питання, а Еві трохи розслабилася, побачивши знайоме обличчя.

− Звісно, я також можу ходити, але коли я лягаю спати, то знову опиняюся в інвалідному візку. Якби ти знала, як я не люблю спати, тоді я бачу ваші обличчя, які дивляться на мене зверху і співчувають мені.

Мадемуазель Дюбуа задумалася над його словами. Він був інший, не схожий на того Адріана, якого вона зустріла в агенції.

− Ти заплутався, може краще подзвонити мадам Рішар. Вона, напевно, не знає, що ти вже ходиш, − зауважила Еві і пожалкувала про це. Юнак гнівно подивився на неї і дівчина згадала, що знаходиться поряд з небезпечним вбивцею, а не простим хлопцем.

− Досить базікати просто так. Мене дратує твоя поведінка.

Мадемуазель Дюбуа більше не проронила ні слова. Вона відвернулася до вікна. ЇЇ очі спостерігали за темрявою за вікном.

− Повернись до мене. Я хочу бачити твої очі в момент смерті і спостерігати за тим, що ти розумієш це, − наказав юнак.

Евелін зрозуміла, що більше в неї не буде шансів на виживання і дівчина відкрила дверцята автомобіля. Холодне осіннє повітря заповнило салон. Вона хотіла викинутися з машини, розраховуючи на удачу, але Адріан потягнув її за волосся.

− Тут я обираю, як ти загинеш, мила, − просичав юнак.

Якби Евелін була кваліфікованим лікарем, то зрозуміла, що травма голови, яку отримав Адріан під час аварії призвела його до психологічного розладу, надмірної агресії та тимчасової втрати пам’яті. І він дійсно був хворим і не контролював своє друге «я».

***

Вальтер тримався за чоло. Його кидало, то в жар, то в холод. Він відчував провину за те, що втратив пильність і посадив до камери жертв обставин, а не справжнього вбивцю, який собі спокійно викрав людей і десь катається по місту чи за містом.

− Досить накручувати себе, − звернувся Шарль, звертаючи увагу на стан в якому знаходився Вальтер після перегляду матеріалів.

− Шарль, їх смерть буде на моїх руках, − підвівся комісар. Він переживав за сина Валері Рішар та Евелін.

− Ми зробили все можливе. Тепер просто треба чекати на перехват.

Вальтер покрутив головою, не погоджуючись зі словами свого помічника. У глибині душі він знав, що справа програна, хоча він і зробив все можливе.

Йшли хвилини невтішного очікування. Думки, які крутилися в голові у Вальтера, змінювалися щосекунди і виснажували його. Повітря стало важким та удушливим. Він намагався тримати себе в руках і всім своїм видом показувати, що він впевнений у силі французької поліції.

У кабінет увірвався їх колега на ім’я Руан і задоволено промовив до комісара:

− Ми засікли машину на якій виїхав незнайомець. Ось адрес. Так що всі дороги вже перекриті і він далеко не заїде.

− Ви маєте пам’ятати що з ним можуть бути двоє людей, або в багажнику, або на задньому сидінні і злочинець може вдатися до шантажу, що втекти і зберегти собі життя, − попередив Вальтер, в душі благаючи, щоб юнак з дівчиною були живі. – Подавайте мені службовий автомобіль якнайшвидше. Шарль, будь напоготові.

Поліцейський кивнув і вдягнув верхній одяг. Вночі температура повітря знижувалася і на них чекала важка безсонна ніч.

Тим часом у приймальні сидів Патрік і очікував, коли його покличуть чи нададуть нову інформацію про Евелін. Юнак був пригнічений і нервував через те, що не вберіг Еві вперше за довгий час.

Комісар Вальтер вилетів із дверей, як сайгак, а за ним плентався Шарль. Саме поліцейський побачив, що Пат все ще очікує на них, тому жестом показав, що йому треба слідувати за ним.

− Юначе, ви маєте розуміти, що ми порушуємо зараз всі закони, беручи Вас із собою. Ви впевнені, що хочете поїхати з нами?

− Так, в неї немає близьких людей, крім мене. Я заберу її додому, − промовив Патрік, слідуючи за Шарлем.

Поліцейський непомітно закатав очі, тому що зрозумів, що юнак не має поняття, що буде після того, як вони врятують дівчину.

***

Евелін розуміла, що це кінець: Адріан не контролював себе і вже не дивився на дорогу. Машину почало заносити зі сторони в сторону. Мадемуазель Дюбуа прикрила обличчя руками, її серце колотилося, а демонічний сміх сина Валері Рішар заполонив салон. Він дістав із кишені шприц і покрутив перед Еві.

− Так, моя люба, зараз ти даси мені свою руку і я зроблю тобі невеличкий укол, а потім ти повезеш нас далі.

− Ні, краще давай без цього, прошу, − заплакала дівчина.

− Добре, я ж не лікар, − син Валері приховав шприц і мило подивився на Еві.

Мадемуазель Дюбуа згадала, як вперше прийшла до агенції Валері Рішар і познайомилася з сором’язливим Адріаном. Тепер її минуле здавалося вигадкою і приємним сном.

Дівчина побачила попереду перешкоду. Адріан хотів погубити їх, а не просто покінчити з нею. Позаду їхали машини, і Еві здалося, що вона чує поліцейські мигалки. Адріан натиснув на газ і автомобіль поїхав, як навіжений. Попереду виїхала поліцейська машина і перекрила їм шлях.

Еві до останнього сподівалася, що син Валері Рішар зупиниться і не поїде далі, але Адріан зробив вигляд, що він не бачить перешкоди. Секунда і їх автомобіль врізався на повній силі в поліцейську машину.

Патрік закричав біля комісара і почав благати, щоб вони зупинилися. Вальтер надав наказ зупинитися. Юнак вибіг з машини, як ненормальний і побіг до автомобіля, де знаходилася Еві. Він побачив, що водій непритомний, а з поліцейської машини ніхто не поспішає виходити. Його Еві сиділа на передньому сидінні і її голова була опущена до грудної клітки, а обличчя все було в крові.

В його очах потемніло: він відчув, що втрачає Евелін. Ще і від машини пішов димок. Шарль і Вальтер вже стояли біля нього і намагалася відчинити двері автомобіля. Шарль разом з Патріком обережно вийняли дівчину і опустили на землю трохи далі від машини. Слабкий пульс промацувався і Пат видихнув від полегшення.

Вальтер тим часом оглянув водія і був здивований, побачивши тільки сина Валері Рішар. Куди ж дівся їх загадковий водій із камер? І чому пасажирів було тільки двоє?

− Вони обоє живі. Їх треба передати лікарям, а коли їм стане краще, я опитаю дівчину, а потім юнака. Можливо, сталася помилка і ніякого викрадення не було, і ця парочка просто хотіла виїхати трохи далі, бо щось накоїла, але ж я пам’ятаю, що син Валері Рішар не міг ходити. Все це дуже дивно, − промовив Вальтер і наказав всім повертатися на свої місця. Операція по перехвату закінчилася і поліцейські були задоволені, що знайшли хлопця і дівчину живими.