Місто: невідоме

Колись ми всі опинимося на шляху, і доведеться обирати, куди йти - вперед у невідомість, чи назавжди лишитися на місці, піддавшись сумнівам і страху.

Шлях у сутінках вів у нікуди.

Дівчина з рудими кучериками стояла обабіч нерівної неасфальтованої дороги. Зліва і справа її оточувало поле. Шелестіло сухе листя кукурудзи - різко і надто гучно. На пожовклій траві лежали гарбузи - яскраві плями серед вицвілих осінніх барв. Важкі хмари затулили останні сонячні промені - надто холодні, щоб зігріти самотню постать. Дівчина здригнулася від пориву вітру, хоч і була у теплому пальті. Намагалася пригадати, хто вона і як тут опинилася. Марно. Вона ніби щойно вийшла з пітьми забуття. Без минулого і спогадів. Без імені. Без сім'ї та друзів. Одна посеред шляху в невідомість.

Їй стало лячно. Дівчина з рудими кучериками роззирнулася, відчуваючи тривогу. Що її чекає в кінці дороги? Чи варто кудись іти? Може, краще зачекати, поки її знайдуть? Її ж мають знайти...

Вона нерішуче тупцялася на місці, а вітер грався з коротким волоссям. Насувалася темрява - важка і незбагненна. Дівчина обмотала довкола шиї яскраво-зелений шарф. Чомусь була впевнена, що цей шарф - її улюблений. М'який і теплий, він зігрівав дівчину взимку, коли вона гуляла містом. Вона дуже любила гуляти...

Спогади поверталися маленькими розрізненими клаптями, шматочками великої головоломки, яку дівчина поки що не могла зібрати докупи. Вона оглянула себе. Довге чорне пальто. Масивні коричневі черевики на шнурівці, широкі джинси з ланцюжками, картата сорочка. Документів у неї не було. Телефона чи іншого ґаджета також. Дівчина була незнайомкою сама для себе.

Раптом позаду почула кроки і тихе мугикання. Дівчина розвернулась. У сріблястому тумані, що підіймався над землею, показався вогник. Висока постать повільно спростувала стежкою і неголосно наспівувала пісню. Рухалася впевнено, проте деталей через туман дівчина не розрізняла. Обличчя сховане за крислатим капелюхом.

Дівчина з рудими кучериками чекала. Спочатку все виразніше чула похмуру пісню, що її співав чоловік:

- У царстві мовчазнім
З дороги не звертай.
Іди за ліхтарем.
Хай він покаже шлях...

У руці незнайомець тримав ліхтар, що похитувався від поривів вітру. За закіптюженим склом горіла свічка. Її бліде світло, здавалося, от-от поглине пітьма. Обличчя ліхтарника дівчина досі не розгледіла. Лише руку з довгими кістлявими пальцями, поношене шкіряне пальто і комір темної сорочки - чи то чорної, чи то бордової.

Чоловік порівнявся з нею, проте дівчину ніби не помічав. Тож вона зважилася заговорити:

- Перепрошую, що це за місце?

Голос у дівчини був тихим, та чоловік спинився. Вдихнув холодне повітря на повні груди й випростався. Повернувся до дівчини.

- Це шлях, - просто відповів він, посвітивши ліхтарем на дівчину. В нього виявилося приємне, проте стомлене обличчя, поросле темною щетиною. Довге волосся зав'язане у хвіст, виглядало неохайним і нечесаним. Капелюх на голові виявився циліндром з широкими крисами. Такий дівчина колись бачила у чоловіків по телевізору. Усвідомила, що згадала ще одну деталь, проте спогади про посиденьки біля телевізора обірвалися так само раптово, як і з'явились.

- Але куди він веде? - спитала підозріло.

- Хтозна, - чоловік знизав плечима. - Ходімо й перевіримо.

- А це безпечно?

Чоловік тихо й незлобливо засміявся.

- Побачимо. То ти йдеш?

Дівчина з рудими кучериками озирнулася в надії побачити ще когось, хто був би не таким дивним.

- Тільки я ходжу цим шляхом, - чоловік простежив за поглядом дівчини. Тоді дістав з кишені круглий годинник і відкрив золоту кришку. - Треба квапитися. Ніч Самайна коротка.

Дівчина пішла за ним, хоч трималася на відстані. У неї не було вибору. Чоловік хоча б виведе її з цього поля. Можливо, до того часу вона згадає якісь деталі зі свого життя.

- Що за ніч Самайна? - спитала вона.

- Ви, люди, знаєте її як геловінську ніч, - пролунала відповідь.

Щось промайнуло у спогадах дівчини. Вона, сміючись, відмовляється їхати на вечірку. Навіть не звернула увагу на те, що чоловік не відносив себе до людей. Можливо, обмовився.

- Я не святкую Гелловін, - відказала дівчина, відгорнувши неслухняне волосся з чола. - Не вірю я у це все.

- І дарма, - чоловік протер скло ліхтаря, проте свічка давала так само мало світла. Темрява довкола тисла на плечі. Всюди почали ввижатися тіні істот, що стежили за мандрівниками. Дівчина з рудими кучериками боялася дивитися кудись, окрім як на спину провідника. Вона хотіла додому. - Богу Самайну байдуже, вірите ви в нього, чи ні. Головне, що він щороку в ніч мертвих приходить у світ людей. Він вірить, що хтось все ж ушанує його згідно з давніми традиціями.

Дівчина не знала, що сказати. Дивний чоловік був загадковим. Відстань до супутниці не скорочував, різких рухів не робив. Складалося враження, що єдиною його метою було пройти поле.

- Як вас звати? - порушила мовчанку дівчина.

- А тебе? - у свою чергу спитав чоловік.

- Я не пам'ятаю. Не можу пригадати нічого зі свого життя.

Чоловік ніяк не прокоментував почуте, лиш похитав головою.

- Мене іноді звуть Семом, - промовив він. Кожна його відповідь спонукала задавати ще більше питань. Дівчина не знала, чи відповість він на всі. Але мовчати не могла. Шелест кукурудзи її лякав.

- Як я тут опинилась?

- Так само, як і всі. Заблукала.

Гарбузи на стежці почали світитися, розганяючи темряву, хоча дівчина готова була заприсягтися, що гарбузи цілі й усередині нема свічок.

- Де саме я могла заблукати? І чому нічого не пам'ятаю? - допитувалась вона. - Що зі мною сталося?

Чоловік спинився й повернувся. Дівчина мимоволі зробила крок назад, проте чоловік не наближався. Печально дивився на супутницю чорними очима. Стали помітні темні кола під очима. Певно, він давно не відпочивав.

- Шкода, що ти не згадала, - мовив він. - Доведеться відвести тебе в одне місце, інакше ти ніколи не вийдеш з цього поля.

Чоловік рушив уперед, а заціпеніла дівчина неохоче йшла позаду. В душі поселився страх. Вона сама не знала, що її так лякає. З кожним кроком страх посилювався, а бажання йти далі зникало. А коли чоловік з ліхтарем підійшов до кукурудзяних стебел і розгорнув, запрошуючи дівчину, вона завмерла. Знала - там, за стеблами, знаходяться відповіді, але боялась. Не могла й кроку ступити. Дихала важко й уривчасто, стиснувши побілілі долоні в кулаки. Чоловік терпляче чекав.

- Що я там побачу? - спромоглася спитати дівчина. Власний голос став неприродно тонким і тремтячим.

Чоловік мовчки знизав плечима. Звісно, він знав, та волів не казати.

Дівчина з рудими кучериками повільно підійшла до кукурудзи. Шелест сухого листя здався зловісним і огидним. Стебла на дотик були шершаві. Чомусь запахло карамеллю і грушевим пирогом, який так любила дівчина. Розгорнувши стебла, вона глянула на чоловіка. Він завмер поруч, відсторонено спостерігаючи за ліхтарем. Досі ні разу не поквапив дівчину. Ніби у них було багато часу.

Але ніч Самайна коротка.

Дівчина глибоко вдихнула і ступила в кукурудзу.

Та опинилася не в серед високих стебел, а на вузькій вулиці, освітленій ліхтарями. Десь удалині лунали музика і сміх. Обабіч охайних будинків лежали гарбузи з вирізаними пиками, що здалися дівчині особливо моторошними. Порожні очі спостерігали за дівчиною з кожного ґанку. Вона поквапилась піти. Аж тут помітила бордове авто, яке здалося знайомим.

З капоту машини йшов дим. Дівчина з рудими кучериками підійшла ближче й помітила, що авто врізалося в дерево зі страшною силою. Передня частина повністю розтрощена, осколки скла валялися серед брудно-жовтого листя. Дівчина з рудими кучериками з острахом наблизилась. Хотіла впевнитися, що з водієм все добре. Можливо, він вже пішов до найближчого будинку і викликав допомогу. А, можливо, він усе ще тут, непритомний, чекає на допомогу.

Дівчина зазирнула крізь вибите вікно. Мить здалася вічністю, коли вона усвідомила, що дивиться на власне понівечене обличчя. Скляні сірі очі широко розплющені, короткі кучері злиплися від крові, яскраво-зелений шарф став багряним.

Вона закричала й відскочила від машини. Паніка, нерозуміння й нестримний жах охопили її, коли дівчина дозволила собі усвідомити, що померла.

- Через те, що ти забула про свою смерть, ти заблукала між світами, - чоловік з ліхтарем стояв неподалік, криси циліндра повністю ховали його очі. - Я не хотів, щоб ти це бачила, та іншого шляху нема.

- Я мертва... - прошепотіла дівчина. Хотіла підійти до авто, та ноги не слухалися. Вона знесилено опустилась на холодний асфальт. - Чому? - звела погляд на чоловіка. - Куди ти мене вів?

- У царство Смерті, - відповів він. - І тобі вже час.

- Я не хочу, - вона не плакала. Усвідомила, що не може зронити й сльозу. Тільки шкодувала по все, чого не зробила чи боялася зробити. В неї вже не буде шансу змінити життя. Все скінчено. - Я... у мене є справи...

- Ти - безтілесна душа, яка не зможе взаємодіяти з людьми так, як раніше, - сказав чоловік. - Якщо залишишся - будеш шкодувати ще більше. Ти будеш бачити родину, котра з часом забуде тебе. Ти почнеш на них ображатися. Станеш озлобленим привидом, котрий заздритиме живим. І одного дня почнеш убивати.

- Ні, - слабко заперечила дівчина, вжахнувшись від думки, що може скривдити людей, яких любить.

- Я не буду змушувати тебе йти зі мною, - Сем подивився на ліхтар. Свічка майже догоріла. - Але потім не зможу допомогти.

Дівчина з рудими кучериками звелася на ноги. Підійшла до мертвого тіла і закрила очі. Здивувалася, коли їй це вдалося.

- Що на мене чекає у царстві Смерті? - спитала вона, глянувши на Самайна. Нарешті дівчина зрозуміла, хто цей чоловік з ліхтарем, що допомагав заблукалим душам.

- Спокій, - всміхнувшись, зронив Самайн.

І вона наважилась. Подумки попрощалася зі світом, у якому жила. Разом з Самайном вийшла на дорогу, яка пролягала через поле кукурудзи.

- Тоді я готова.