Не встигнув Карл вийти з подвір'я, як пролунав дзвінок.
— Привіт, це Джо,–почув він голос однокласника,– ти ще вдома?
— Не зовсім, щойно вийшов, – похмуро промовив хлопець.
— Тоді зачекай, я за тобою заїду.
— Добре, під'їжджай.
Очікуючи друга,  Карл задумався над тим як знайти Дмитра, як він пов'язаний з тим темним створіням, і що сталося з дідом.
За роздумами він і не помітив як до нього під'їхав автомобіль.
— Ти їдеш? – крикнув товариш.
— А, точно, вже біжу, – фальшиво посміхнувся Карл і рушив до авто. 
В дорозі Джо декілька разів намагався завести розмову та Карл був не в дусі. Його продовжували мучити питання про все те невідоме. Доїжджаючи до школи, Карл пригадав що Дмитро це колишній знайомий Ради, і можливо вона знає де його знайти.
Хлопець зайшов у клас, і рушив до Ради.
— Ти ще спілкуєшся з Дімою? – відразу розпочав Карл.
— Ну, ти пам'ятаєш ми розійшлися, – відповіла Рада, – а навіщо він тобі?
— Мені потрібно передати йому важливу інформацію, він якимось чином повязаний із комою Керрі, та тими жахіттями які переслідують мене і кожного четвертого мого товариша.
— А чому саме він? Звідки така інформація?
Щоб задовольнити потреби подруги, Карл переказав все що з ним відбувалося з того моменту як вони розійшлися.
— Я не впевнена, але варто спробувати, – мовила рада дістаючи телефон, – в мене десь була записана адреса його бабусі. Так, після уроків зайдемо.
— Ти розумієш що Моко за своє життя три рази хворів. – продовжив Карл, – і тут раптово після того як я розповів про свої сни, він потрапляє до лікарні, а перед цим просить передати: "Морок наближається."
— Так, дивна історія, – погодилася Рада.

Після закінчення уроків, Карл та Рада, як домовлялися, рушили в гості до бабусі Діми. На диво довго шукати не довилося, Рада ще не забула дороги. Постукавши у вікно, друзі терпляче чекали доки з'явиться господиня, їй було вже приблизно вісімдесят років, тож пересувалася вона дуже повільно.
— Добридень дітки мої, – люб'язно розпочала бабуся, – з якою метою ви завітали до мене?
— Ми хотіли запитати, чи не знаєте ви де зараз Діма? – запитав Карл.
— А чому ні? Звісно знаю, він в Черкасах, на навчанні.
— А коли він приїде? – запитала Рада.
— В мене є чудова ідея, – тихенько почала Ніна(бабуся), – ходімо в дім, пошукаємо, там десь здається його номер, зателефонуєте і все в нього дізнаєтеся.
Зайшовши в домівку, вони почали пошук там де вказала Ніна, яка тим часом поважно споглядала за діями які відбуваються у її будинку. Шукати довелося довго, бабуся була впевнена в тому, що номер десь там. Та всеж-таки номер знайшовся, він був за шафою. Записавши номер, друзі подякували і рушили до парку. Сівши на лаву, вони набрали номер та чекали відповіді.
— Це Діма? – запитав Карл.
— Так, а що? – відповів той.
— Ти нам потрібний, Моко передав що тільки ти зможеш врятувати нас, – довго не вичікуючи мовив Карл.
— Я все зрозумів, ще він щось казав?
— Так, але це таємно, тільки при зустрічі.
— Добре, завтра я до тебе завітаю, – мовив Дмитро на прощаня і поклав слухавку.

— Ходімо до Жені, в нього сьогодні день народження, – запропонував Карл.
— Я не проти, всеодно робити нічого не хочеться, після всього цього, – встаючи з лави відповіла Рада.
— В такому випадку ходімо по подарунок, неввічливо якось буде, прийти з пустими руками.
— Згодна, але вибиратимеш ти. Ви краще спілкуєтеся, та й взагалі дружите з дитинства.
— Так, але ж це не заважає мені знати що подобається людям з якими я не так часто спілкуюся, як з тобою і Жекой.
— Ем...
— Ну, а я про що, – промовив Карл, після чого Рада незрозуміло чого розпочала сміятися.
Швидко обравши подарунок, друзі рушили до іменинника. Вони прийшли першими, віддали подарунок та привітали Женю. Після них підійшло ще троє. Карл їх впізнав, то були : Артем, Міра (близька подруга імениника, та колишня однокласниця Карла), та Ензо.
— Я пропоную для початку купити все що потрібно для мого п'ятнадцятиріччя, мені б хотілося щоб воно було не гірше чим твоє шістнадцатиріччя, яке було місяць тому. Не встигнув Карл вийти з подвір'я, як пролунав дзвінок.
— Привіт, це Джо,–почув він голос однокласника,– ти ще вдома?
— Не зовсім, щойно вийшов, – похмуро промовив хлопець.
— Тоді зачекай, я за тобою заїду.
— Добре, під'їжджай.
Очікуючи друга,  Карл задумався над тим як знайти Дмитра, як він пов'язаний з тим темним створіням, і що сталося з дідом.
За роздумами він і не помітив як до нього під'їхав автомобіль.
— Ти їдеш? – крикнув товариш.
— А, точно, вже біжу, – фальшиво посміхнувся Карл і рушив до авто. 
В дорозі Джо декілька разів намагався завести розмову та Карл був не в дусі. Його продовжували мучити питання про все те невідоме. Доїжджаючи до школи, Карл пригадав що Дмитро це колишній знайомий Ради, і можливо вона знає де його знайти.
Хлопець зайшов у клас, і рушив до Ради.
— Ти ще спілкуєшся з Дімою? – відразу розпочав Карл.
— Ну, ти пам'ятаєш ми розійшлися, – відповіла Рада, – а навіщо він тобі?
— Мені потрібно передати йому важливу інформацію, він якимось чином повязаний із комою Керрі, та тими жахіттями які переслідують мене і кожного четвертого мого товариша.
— А чому саме він? Звідки така інформація?
Щоб задовольнити потреби подруги, Карл переказав все що з ним відбувалося з того моменту як вони розійшлися.
— Я не впевнена, але варто спробувати, – мовила Рада дістаючи телефон, – в мене десь була записана адреса його бабусі. Так, після уроків зайдемо.
— Ти розумієш що Моко за своє життя три рази хворів. – продовжив Карл, – і тут раптово після того як я розповів про свої сни, він потрапляє до лікарні, а перед цим просить передати: "Морок наближається."
— Так, дивна історія, – погодилася Рада.

Після закінчення уроків, Карл та Рада, як домовлялися, рушили в гості до бабусі Діми. На диво довго шукати не довилося, Рада ще не забула дороги. Постукавши у вікно, друзі терпляче чекали доки з'явиться господиня, їй було вже приблизно вісімдесят років, тож пересувалася вона дуже повільно.
— Добридень дітки мої, – люб'язно розпочала бабуся, – з якою метою ви завітали до мене?
— Ми хотіли запитати, чи не знаєте ви де зараз Діма? – запитав Карл.
— А чому ні? Звісно знаю, він в Черкасах, на навчанні.
— А коли він приїде? – запитала Рада.
— В мене є чудова ідея, – тихенько почала Ніна(бабуся), – ходімо в дім, пошукаємо, там десь здається його номер, зателефонуєте і все в нього дізнаєтеся.
Зайшовши в домівку, вони почали пошук там де вказала Ніна, яка тим часом поважно споглядала за діями які відбуваються у її будинку. Шукати довелося довго, бабуся була впевнена в тому, що номер десь там. Та всеж-таки номер знайшовся, він був за шафою. Записавши номер, друзі подякували і рушили до парку. Сівши на лаву, вони набрали номер та чекали відповіді.
— Це Діма? – запитав Карл.
— Так, а що? – відповів той.
— Ти нам потрібний, Моко передав що тільки ти зможеш врятувати нас, – довго не вичікуючи мовив Карл.
— Я все зрозумів, ще він щось казав?
— Так, але це таємно, тільки при зустрічі.
— Добре, завтра я до тебе завітаю, – мовив Дмитро на прощаня і поклав слухавку.

— Ходімо до Жені, в нього сьогодні день народження, – запропонував Карл.
— Я не проти, всеодно робити нічого не хочеться, після всього цього, – встаючи з лави відповіла Рада.
— В такому випадку ходімо по подарунок, неввічливо якось буде, прийти з пустими руками.
— Згодна, але вибиратимеш ти. Ви краще спілкуєтеся, та й взагалі дружите з дитинства.
— Так, але ж це не заважає мені знати що подобається людям з якими я не так часто спілкуюся, як з тобою і Жекой.
— Ем...
— Ну, а я про що, – промовив Карл, після чого Рада незрозуміло чого розпочала сміятися.
Швидко обравши подарунок, друзі рушили до іменинника. Вони прийшли першими, віддали подарунок та привітали Женю. Після них підійшло ще троє. Карл їх впізнав, то були : Артем, Міра (близька подруга імениника, та колишня однокласниця Карла), та Ензо.
— Я пропоную для початку купити все що потрібно для мого п'ятнадцятиріччя, мені б хотілося щоб воно було не гірше чим твоє шістнадцатиріччя, яке було місяць тому.