В лісі запанувала тиша. Собака зникла з поля зору і я залишилась абсолютно сама. Закрутившись клубочком на дні ями, я слухала заспокійливе щебетання птахів. Підмога забарилась, я встигла зголодніти і замерзнути. Знайшли мене ближче до середини ночі. Джена бігала неподалік лісу і саме вона підсказала односельчанам, місцевому дільничому та моїм переляканим батькам, де потрібно шукати пропажу. Після цього її ще довго почесно називали собакою-геройкою. А мені довелось лікувати запалення легенів і страх лісів.
З того часу запах сирої землі, перегною з листя та старої деревени супроводжував мене в більшості нічних жахів. І зараз відчуття здавались настільки реалістичними, ніби я повернулась у той день: над головою щебечуть птахи, під щокою - сира земля, пахне грибами і вологою деревиною. Навіть сонячне проміння падає на обличчя так само, як у той день.
Я миттєво відкрила очі і спробувала піднятись. Все тіло ломило від втоми, голова все ще паморочилась, а ноги зовсім не слухались. Першим ділом почала шукати телефон. Висипавши все з сумки, взялась за перебирання її вмісту: туш, помада, перцевий балончик, тампон, серветки і, дякувати Богу, улюблений фіолетовий чохол. Я бережно взяла телефон у долоні, побоюючись, що він враз може розсипатись. Увімкнувши на секунду екран, я одразу ж його вимкнула, бо зв’язок, очевидно для цієї глушини, був відсутній. А це означало, що потрібно приберегти заряд.
Оглянувши свій брудний одяг, я зрозуміла, що всі частини тіла на місці і я не поранена. Переповзла на невеликий камінь поруч, повністю покритий яскраво-зеленим мохом і озирнулась по сторонах. Навколо - непроглядний густий ліс, втім не одразу до мене дійшла вся дійсність. Спочатку я подумала, що одягнена зовсім не по погоді, бо якось прохолодно для... Листя на деревах переливається барвами осені! Що це все означає? Як таке можливо? Паніка скрутилась десь у шлунку і, не втримавшись, я почала блювати прямо собі під ноги. Мене страшенно нудило. Спочатку я дістала з сумки вологі серветки, а потім і м’ятного льодяника поклала під язик, щоб хоч якось перебити гіркоту у роті.
Зібравшись з думками, я двічі ущипнула себе, щоб запевнитись, що не сплю. До останнього я не могла повірити, що це не уява або галюцинації. Спробувала відтворити у пам’яті події вчорашнього вечора: День Народження, клуб, охоронець, бармен, коктейль, а потім - все як в тумані.
Наркотики. Цей виродок однозначно накачав мене чимось. А якщо... Навіть страшно було уявляти можливі сценарії того, чому я зараз одна у лісі, чому на дворі осінь, хоча вчора був ще березень, і чому я нічого не можу згадати. Я вдарила себе по щоці декілька раз, тремтячими руками торкнулась стовбура поруч, в надії, що він раптом зникне. Страшенне відчуття безвиході накрило мене. Я не знала, що робити далі, як я тут опинилась і навіть не уявляла, в яку сторону мені зараз потрібно йти.
Мій погляд зупинився на дивному перстні з красивим чорним каменем всередині. Я напружила всі свої сили, щоб згадати, звідки воно взялось у мене на пальці. Голову, наче стрілою пробила різка біль, тіло здригнулось. Я пригадала чарівні срібні нитки місячного сяйва і зелені очі. Спогади уривками вривались в мою свідомість, з кожним разом приносячи все більше нестерпного болю, так, ніби я їх крала, а не була власницею. Коли всі пазли склались в єдину картину, я раптом усвідомила, в яку ж безглузду ситуацію вляпалась. Неочікувано для себе, я залилась дзвінким сміхом, що плавно переріс в істеричний плач.
Ритуали, магія, чарівники - про все це я неодноразово читала в книгах, а тепер сама проти волі стала їх частиною. Яка ж я дурепа була, що довірилась якомусь невідомому чоловіку з вулиці. Виявляється, я просто мрія будь-якого злочинця! Вам не потрібно мене шукати, бо я із задоволенням сама до вас в лапи прийду!
Цілком ймовірно, що я з’їхала з глузду і зараз валяюсь в якійсь тухлій палаті, пускаючи слюну на подушку. А мій мозок просто видумав паралельну реальність, щоб продовжити функціонування моєї свідомості. Це пояснення подобалось мені більше, а ніж шалена теорія про те, що мене напоїв наркотиками маг, і чорту лише відомо, що планував зі мною зробити.
Раптом я почула крик вмираючого звіра, та не одразу зрозуміла, що це мій власний шлунок молить про хоча б шматок хліба. Не час розводити вологу, потрібно брати себе в руки і йти шукати цивілізацію. Я до останнього сподівалась, що зараз вийду десь поблизу траси, впіймаю когось і поїду до свого безпечного додому. Забуду все, як страшний сон і більше ніколи не погодюсь святкувати свій день народження. Але як пояснити осінь в березні? Можливо тут стався якийсь хімічний викид і все листя стало рудим. Але звідки воно взялось на початку весни? На це відповіді я дати вже не змогла.
Настав час рухатись, але яку ж сторону обрати? Згадались шкільні уроки БЖД: "Так, діти, де тут мох чи мурахи?". Та вони всюди, щоб їх чорт побрав! Сонця не видно, тому навіть не зрозуміло, де тут схід чи захід. Потрібно скоріше звідси вибиратись, щоб не отримати переохолодження. Обрала навмання. Пішла просто прямо, леліючи крихітну надію на стежку чи, в кращому випадку, дорогу.
Крокувати вперед було не просто, адже земля, встелена багаторічним шаром листя та гілля, так і норовила підкосити мені ноги. Декілька разів я дійсно ледве не зарила носом, одначе вчасно встигала вхопитись за сусідні стовбури. В лісі здавалось не так вже й погано, бо м'який зелений мох на камінні, старезні міцні дерева, папороть та рідкісні промінці сонця, що пробивались через непроглядну гущавину, створювали атмосферу казковості. Якби я опинилась тут в інших, менш загадкових обставинах, то із задоволенням залишилась би подовше. Як наприклад тоді, коли втікала від бабусі, щоб поїсти лісових ягід, сплести вінок чи погуляти із псом. І саме зараз: брудна, голодна, та тримтячи від холоду, пробираюсь через хащі в черевиках на підборах. Чому не можна було залишити мене тут разом з пальто?
Дорога здавалась безкінечною. Я потроху вибивалась із сил, крокуючи все далі вперед. Знову присіла, щоб передихнути, і ослаблено схилила голову до колін. Руки опускались, хотілось їсти, а ще більше мучила спрага. Якщо я тут помру, то хоча б буду знати, що намагалась, тому змусила знову себе встати і піти далі. Раптом почувся дивний звук. Здавалось, що десь неподалік дзюрчить вода, тому я без єдиного сумніву попрямувала в тому напрямку. Якщо це справді річка, то я врятована! - промайнула радісна думка в голові.Здалеку стало видно, що поміж дерев протікає невеличка, але джерельно-чиста річечка. Я з останніх сил побігла до неї, та ледь не розплакалась від щастя, коли змогла вмитись і випити води.
Коли герої фільмів пили з невідомих водоймищ, я скептично дивилась на це видовище, і думала, що ніколи так нерозсудливо не буду чинити. Проте мене настільки замучила спрага, що я не змогла втриматись.
Річечка була невеликою, бо якщо розігнатись, то можна сміливо перескочити. Але мене це зовсім не розчарувало, адже вона ймовірно впадала в якусь більш маштабну річку, або озеро. А де є вода - там є люди! Такий висновок здається смішним, проте іншого вибору у мене всеодно немає. Я спускалась далі вниз за течією.
Відчуття безвоході по-трохи згасало, настрій піднімався і зароджувалась надія на спасіння. А думки про те, що в моєму місті зовсім немає річок, я вміло ігнорувала. Хто знає, куди ж мене занесло.
Як і очікувалось, маленька річечка дуже швидко переросла в більш стрімку та бурхливу, об'єднуючись з іншим притоком. На вулиці смеркало, повітря ставало все холоднішим, а кінця лісу так і не виднілось. На землю опускався туман і вже зовсім скоро не буде видно далі свого носу. Паніка поступово охоплювала мене своїми льодяними руками, здавлювала шию, заважала трезво мислити.
Раптом я відчула, як під ногами захрустіло листя. Не одразу усвідомивши, що відбувається, я пізно помітила, як покриваються інеєм мої власні ноги! Все навколо стрімко біліло, і навіть річка покривалась тонким шаром льоду. Від побаченого я на хвильку заніміла, а потім різко кинулась втікати. Думки хаотично плутались в голові, інстинкт самозбереження вів вперед, подалі від морозу. Але куди ж бігти? Легені горіли, не витримуючи тиску, пальці на ногах вже не відчувались, паніка захопила мій розум "вижити за будь-яку ціну".
На горизонті виднівся пагорб, я попрямувала до нього, і навіть не помітила, як натрапила на нору якоїсь тварини. Коли серце врешті перестало відбивати хаотичний ритм, а дихання, що приносило нестерпну біль, заспокоювалось, тіло все ще пробирало тремтіння. Дякувати Богу, вже не від холоду. В норі було тепло, волого і тихо. До останнього я не вірила, що врятувалась і навіть не помітила, як провалилась у важкий сон.