#11 В пошуках зниклої принцеси

#11

Я намагалась виправдати його! Шукала аргументи, що можливо він це робив для блага всього суспільства, проте я не змогла змиритись з думкою, що весь цей час він маніпулював мною, змушуючу пробудити силу, про яку я навіть ніколи не здогадувалась! Злість охопила мене з середини, маленька змійка знову почала розростатись, однак я зуміла заспокоїтися і вибігти на вулицю. Почала жадібно хапати повітря, змушуючи своє серце битись повільніше. Мені хотілось зникнути, розчинитись у повітрі, щоб більше ніколи не переживати весь цей кошмар.

Я взялася бігти вперед, на головну дорогу, де раніше лежало тіло подруги. Все листя і трава навколо нагадували про поле бою, були вкриті запеченою на сонці кров'ю. Я прослідувала за кривавою стежкою, яка привела мене до могили на місцевому кладовищі. Звичайний насип та саджанець молодого деревця. Ніяких хрестів, гробів чи ще чогось, що б нагадувало літургію. Над кожною могилкою тут росли карликові деревця, десь вже зовсім старі, а над іншими - такі ж молоді. Від видовища у мене перехопило подих, адже тут знаходилось не меньше сотні нових саджанців. Я встала перед могилкою подруги на коліна та почала молити про прощення. Терпіти кошмари - нестерпно, одначе відчуття того, що я винна в її смерті - гірше будь-якої кари. Сльози непрохано виступили, але я все ж змогла себе опанувати, тому що позаду почулись важкі кроки.

- Її було не врятувати. Через укус вона приречена на страждання, а її душа потрапила би на віки у Підземний світ. Я випередив отруту і тепер вона з Богинею. Такий закон нашого світу. Смерть - це всього лиш новий етап, тому тобі не варто боятись за свою подругу. Їй випав шанс почати все з початку.

Від його слів мені зовсім не полегшало. Це не змінювало той факт, що вона була вкушена, захищаючи мене, слабачку з іншого світу, яку всі хочуть собі присвоїти. Я ніби потрапила в кола пекла, і з кожним новим мої страждання будуть лише погіршуватись.

- Для чого я тобі потрібна? Чому ти намагався пробудити мої сили? - втомленим голосом промовила я.

- Ти певне вже не раз про зниклу принцесу. Ходили чутки, що вона єдиний маг за тисячу років, хоча це далеко не так. Вона не єдина у своєму роді і про це я дізнався тоді, коли став Мисливцем. Їй просто не пощастило народитись у королівській сім'ї.

- Я вже достатньо наслухалась про вашу принцесу! Я тут до чого? Я просто хочу повернутись додому! - зірвалась я на крик.

- У тобі є щось набагато важливіше, адже колір твої очей говорить сам за себе. Тебе вважають зниклою Принцесою, хочеш ти цього чи ні. Щоденно народжуються маги, але все ж Десятка вправно це контролює за допомогою нас. Або просто вірить, що тримає під контролем це. Ми знищуємо магів, як тільки відчуваємо спалахи сили. Нас наче магнітом тягне туди і саме так я знайшов тебе. Мене привело відчуття. За допомогою служби я дізнався про Протестантів. Вони намагаються випередити Мисливців і приховують магів, формуючи армію для своїх цілей. Вони прагнуть знищити Десятку. Це лише питання часу, коли вони знайдуть тебе і нападуть на храм. Ти не уявляєш, як важко служити тому, кому ти поклявся власним життям проти власної волі! - злісно промовив він.

- В якому сенсі проти власної волі? - не зрозуміла я.

- Мисливцями не стають, ними народжуються. Ми не обираємо цей шлях, а лише слідуємо за покликом Богині. Коли юнаку виповнюється двадцять, він відчуває внутрішній поклик до храму. Бачиш ось це? - підняв він рукав сорочки і я побачила дивну відмітку у формі меча на руці, схожу на татуювання. - Ось це з'являється у всіх Мисливців у конкретному віці й означає, що ми повинні прийти до храму. Це наш особливий дар, який Богиня робить усім Мисливцям. Через нього мої рани швидше загоюються, я можу поглинати ману чарівників і є витривалішим за звичайну людину.

- Які твої мотиви? Ти збираєшся віддати мене Десятці?

- Я з самого початку не планував цього. - відверто відповів він. - Коли я дізнався, що саме мені доручили тебе перехопити, то я полегшено видихнув, адже вони самі спростили мені роботу. За тобою одночасно ведуть полювання Протестанти, Десятка, а тепер вже й Королівський двір, якщо вони дізнались, що ти знову в цьому світі.

- На чиїй ти стороні? Для чого мені це все розповідаєш? - з недовірою озвучила я свої думки.

- Я... Насправді є ще одна сторона, яка віддала наказ про твоє перехоплення.

Моє серце на секунду зупинилось. Я стривожено перевела погляд на чоловіка, котрий протягнув мені свою вже здорову долоню, яку охопив чорний туман. Страх миттєво охопив моє тіло, а думки сплутались. Темрява.

- Що це все...

Не встигла я договорити, як раптом ні звідки прилетіла стріла і влучила Мисливцю в плече. Від шоку я заніміла, але він стрімко витягнув меч з поясу і підготувався до захисту. Ще одна стріла врізалась в землю прямо перед моїми ногами. Моє тіло інтуїтивно зрушило з місця і кинулось в бік найближчого схову, як раптам між будинками показалось декілька фігур в синіх плащах з арбалетами. Неочікувано один з них кинув у мене якоюсь кольоровою кулькою. При падінні вона випустила дим, який заполонив все навколо. Я почала кашляти від їдкого запаху, а потім тієї ж миті відчула, як падаю на землю і більше не можу поворухнутись. Моє тіло паралізувало, і коли все розвіялось, я кинула благаючий погляд на Мисливця, що вже біжить у нашу сторону. Одначе йому загородили дорогу декілька інших нападників, націливши на нього зброю.

- Вони заряджені отрутою, виродок Осіліса! Крок вправо-вліво, і ми з тобою нарешті поквитаємось. Звичайно ж твій татко не дозволить, щоб ти так просто помер, проте доведеться трохи постраждати, щоб зализати ранки! - погрожуючи, розсміявся один із них.

- Скажи, як воно розуміти, що твоя дружина померла через твого ж батечка? - почула я низький жіночий голос.

- Тільки спробуйте її забрати, я вас на шматки розірву! - пригрозив Мисливець опонентам.

- Не вдасться, дорогенький, стріла вже заблокувала твої дешеві фокуси! - озвався ще хтось позаду.

У підтвердження цього Мисливець спробував зробити випад, проте нічого не відбулось. Тоді він стрімголов кинувся в атаку, одначе сині плащі кинули йому під ноги ще одну кульку, яка випустила червоний дим у повітря. А що було далі я вже не розгледіла, тому що моє тіло, наче мішок картоплі, закинули на плече і понесли до коней, що вже очікували на головній дорозі. На голову натягнули мішок, від якого я боялась ненароком задихнутись. А ще більше я була налякана від невідомого, що очікувало мене далі. Що сталось з Мисливцем? Я не чула ні звуків боротьби, ні крику. Невже його так само паралізувало? Він так легко дозволив, щоб мене забрала ця зграя синіх плащів! Як я втомилася від цієї постійної небезпеки.

#12

Коментарі