#20
- І як мені розуміти це? Я довірила тобі змусити її почати опановувати дар Осіліса, а ти мало того, що спровокував її, то ще й сам постраждав. - обурено прозвучав голос королеви, коли та дивилась на його синці та обпечену шкіру шиї. - Що мені тепер робити з нею!?
- Ваша Величність, пробачте мене, такого більше не повториться. - опустив голову Кай, схожий на дитину, що розбила улюблену вазу матері. Для нього королева була справді за матір, адже рідної він майже не знав, та померла в першій хвилі повстання.
- Вона сильніше, ніж ми уявляли і рано чи пізно її сила вирветься з-під контролю. - холодно озвучив Тео з іншого кута.
- Ви хоч розумієте, що накоїли?! Якщо вона не прийде в себе, то ми втратимо її і не знайдемо Офелію! Я наказувала тримати це дівчисько під постійним наглядом, щоб контролювати емоційні хвилі. Ви сьогодні такий сплеск магії вчинили, що Мисливці всього королівства почули її. Чи варто мені нагадувати, що наш захист не всесильний і ваші камені не зможуть повністю приховати енергію? Вам заборонено використовувати магію поза тренувальними залами! - перейшла вона на крик.
Перед очами Естель все ще стояла побачена картина в кімнаті Лізи. Невже вона і справді така сильна, що навіть Приборкувачу не вдалось її стримати? Магія Осіліса зовсім не досліджена, бо ніхто до цього не міг опанувати її, а тому великий ризик - тримати таке створіння у себе в замку. А якби це дівчисько зуміло вбити когось? Про це Естель не бажала думати. Такий скарб, і таке прокляття водночас! Її чекали важливіші проблеми: народ голодує, бо Десятка, прикриваючись прокляттями Арії, зруйнувала природній цикл, в лісах все більше нечисті, що навіть Мисливці не встигають її винищувати, а її армії потрібна могутність Офелії, щоб підняти нарешті повстання і заручитись підтримкою та благословінням Богині. Та ще й посли щодня приїжджають. До їх королівства занадто багато уваги останнім часом, сусідні правителі зацікавлені в тому, щоб підлизати зад Десятці, і нікому не потрібен Протестант на пристолі. Тільки й шукають нагоди, щоб скиеути Естель з трону, але вони ше всі впадуть на коліна!
Якщо Ліза не прийде в себе, то це додасть ще більше ризиків, а отже її доведеться знищити. Але навіть якщо прийде, то для чого берегти нестабільного мага, який у будь-який момент може вчинити різанину, ставши потворою? Ні, Ліза потрібна їм, адже їй відведена важлива роль, а тому необхідно навчити її опановувати власні емоції. Хто зна, можливо вона допоможе їм не лише у пошуках, а й у зміні влади на всій Террі. Коли нарешті знайдеться джерело вогняної енергії, у вигляді її доньки, вони завершать створення зброї проти того кубоа безсмертних і відправлять їх до Осіліса!
- Потрібно щось з цим робити! У нас не так багато часу, а ми вирачаємо його впусту щодня! Завтра у мене запланована важлива зустріч з послом із сусідніх земель, а тому вам довелеться самим виправляти те, що натворили. Не розчаруй мене, Приборкувач. - кинула на нього суворим поглядом Естель. - І лише спробуйте загинути чи погіршити ситуацію! Тео!
- Так, Ваша Високість! - вскочив жваво на ноги чоловік.
- Якщо Шторм ще раз використає свою магію в повній мірі, її чекає покарання. Мисливці можуть сповзтись до замку в будь-який момент. Будьте на сторожі! Навіть коли від цього буде залежати ваше життя, ні в якому разі не чаклуйте на повну за межами тренувальні, я зрозуміло пояснила!? Нагадати про це всім в таборі! Ми не маємо права ризикувати. Увечері я хочу бачити Алхіміка. - завершила вона та покинула залу переговорів, залишивши лише мертву тишу за собою.
- Чужачка чаклувала, то це вийвляється не проблема, а Шторм - одразу покарають! - збунтувався маг дерева - Аспек.
- Саме через заборону Естель ми не змогли приборкати попаданку, і якби не Шторм, нас би всім добряче дісталось. Він прийде за нею, він вже почув запах її сили. - заключив Тео, - Кай, ти займешся чужачкою, прямо зараз йди туди та спробуй її повернути в норму. Будемо сподіватись, що ти достукаєшся до її сутності, не постраждавши. Візьми з собою Аспека, а ми з Шторм будемо на поготові очікувати за дверима.
* * * * * * * * *
Мої руки та ноги - міцно приковані до стільця, який я, здавалось, могла б розламати навпіл лише однією думкою, але тепер мої сили зійшлись на нівець. Сукня ледь трималась, оголюючи плечі та частково груди. Я все ще відчувала темряву, домінуючу, киплячу, змішану з моєю кров'ю. Злість переповнювала думки, проте резерви магії ніби закоркували.
В приміщення залу тренувань увійшло двоє - Кай та Маг дерева, котрого я нещодавно бачила. Вони з Приборкувачем були майже однакового росту, але у Дерев'яного волосся горіло полум'яно-рудим, а весь ніс вкривало ластовиння, від чого він здавався набагато молодшим. Його яскраві блакитні очі нагадали мені небо рідного дому, яке я так до нестями любила. Все тіло зжалось від лютої ненависті, захотілось причинити їм таку ж біль, яку я відчувала щодня, коли в мою плоть врізались кігті потвори в найсташнішу ніч, коли вони маніпулювали мною, грались і використовували. Це їхня вина, що я потрапила у цей світ, всі вони винні і поплатяться за це.
- Ти вже прокинулась, Фіалочка? - звернувся до мене Приборкувач.
- Я зараз вас на шматки розірву, якщо не відпустите мене! - злобно викрикнула я.
- Не вийде, дорогенька. Тео вже блокує твою магію. - промовив рудий та задоволено посміхнувся.
Тео. Значить ось яка у нього особливість. Блокує на відстані, однак лише мої? Чи хлопці токож не можуть чаклувати у цьому радіусі?
- Чого вам треба? - вирішила я одразу перейти до справи.
- Подави темряву в середині й поверни звичну добру та усміхнену Лізу!
- Ні за що! Це ж те, що ти мені пропонував, хіба ні? Я можу себе захищати та з легкістю нападати, а ще мені більше не потрібна нічия допомога, тому що я планую знищити всіх на шляху додому! Я впиваюсь цим солодким відчуттям, коли всі навколо страждають! - щиро засміялась я, згадуючи смак чужих страждань.
- Твоя магія небезпечна і поволі може перетворити тебе на нечисть! Як ти не розумієш цього?!
- Моя магія - прекрасна, а ще тепер вона всеціло підкоряється мені! Думаєш я стану тебе слухати?
"Покажи свою силу, моє краще творіння! Вбий їх, розірви на шматки і знайди Мисливця!" - пролунав чоловічий голос в голові, котрий я вже чула не вперше. Хто це може бути? Хто намагається зв'язатись зі мною? Невже це сам Осіліс?
- Що тобі потрібно? - запитала я в нікуди.
"Він прийде за тобою, він вже знає, де шукати."
- Хто знає? Скажи, що тобі потрібно! - перейшла я на істеричний сміх.
"Ти все робиш правильно."
Я зрозуміла, що відповіді не отримаю, адже той, хто спілкується зі мною не чує, або не бажає мене чути. Коли нарешті мені дозволять просто жити, не виконуючи нічиїх бажань, наказів чи передбачень?! Я безсило опустила голову і просто закрила очі. Хлопці ймовірно уявлення не мали, що сталось за ці декілька секунд, тому продовжували спостерігати за моєю реакцією.
- Послухай мене, Ліза. Твоя ненависть - це не вихід. А тимпаче буде самогубством вбити когось, адже тут пів замку магів. Але це не важливо, тому що твої сили можуть нашкодити тобі самій, можуть призвести до змін, якій вже не можа буде виправити. Ти не відчуваєш болі, тобі приємно від чужих страждань, але це все нечисть, а не ти. Повернись, благаю.... Ми разом розгадаємо загадку книги, знайдемо принцесу і повернемо тебе додому. - набоизився та ніжно взяв мене за руку Кай.
Його слова дарували надію, але чи можу я їм вірити? Невже у мене тепер справді буде підтримка? Чи це все лише для того, щоб я відмовилась від власної могутності? Я перша, хто підкорив темряву, а отже всі тепер елементарно заздрять. Я небезпечна для них, бо я сильна! Йому страшно, я це відчуваю на молекулярному рівні.
- Кай, ти боїшся за власну шкірку, чи твій страх направлений на мене? Цей запах страху... Там ти боявся мене, мого кинджалу, а тут чого ти боїшся? Я ненавиджу вас всіх, ваш світ і те, що я повинна страждати через чужі інтереси. Вам ніколи мене не зрозуміти!
"Вони бояться лише за себе. Їхня ціль - це влада, а ти - лише зброя. Ти нікому не потрібна, ти просто лялька на ниточках, якою керують. Він не твій друг." - промовив голос в голові.
- Замовкни! Я сама вирішу, хто мені друг, а хто - ворог! - зі злістю промовила я.
- Ліза, я прошу тебе, поглянь мені у вічі. - взяв він моє обличчя до теплих рук. - Я допоможу тобі повернутись. Так, можливо мені не зрозуміти твоїх почуттів ніколи, але ии не одна на цьому полі бою. У тебе є друг. Я не покину тебе, обіцяю.
- Ти брешеш! Ти підеш, як пішла Блискавиця! ТИ БРЕХУН, Я ТОБІ НЕ ВІРЮ!
Зі всіх сторін я відчувала маніпуляцію. Королева, Мисливець, голос в голові, Тео - всі вони хочуть використати мене, навіть Приборкувач намагався тягнути за ниточки і використовувати у власних бажаннях. А тепер він боїться, проте чи боїться він за мене, чи все ж мене. Я поселила в серці надію, що все ж зможу йому довіряти. Хотіла вірити його словам, хотіла йти далі. Я заслуговую бути вільною, заслуговую на дружбу, любов і щастя. Але як змиритись з тим, що я можливо ніколи вже не повернусь?
Темрява в середині почала бунтувати, розростатись і шкребти своїми кігтями. Їй однозначно не подобався хід моїх думок. Смирення - значить покірність. Я зморщила обличчя, намагаючись втриматись, але могутність древньої сили воліла розірвати мене з середини. Я відчула, як шкіру на долонях різали мої власні нігті, котрі я міцно зжала в кулаки. Мені не впоратись, вона сильніша за мене... Не впораюсь. Не впораюсь. Не впораюсь. Не впораюсь.
"Звернись до Богині, і хто зна, можливо вона тобі відповість. " - сказала мені королева, коли подарувала амулет.
- Арія, якщо ти мене чуєш, я молю тебе, допоможи мені побороти темряву Осіліса. Я благаю, дай мені сили, щоб протистояти йому! - зашепотіла я крізь сльози, відчуваючи, як темрява хоче знищити мене, як змій стягує шию, щоб я втратила волю, щоб забула щойно знайдену надію. - Будь ласка, почуй мене!
В зал увірвався Тео із здивованими, широко розплющеними очима, адже його сила більше мене не стримувала. Навколо роїлись хмари темряви, огортаючи в кокон так, щоб я більше не бачила світла, яке щойно пробивалось крізь широкі вікна.
- Що нам робити, Сер? - звернувся до нього рудий.
- Твій страх - твій ворог, попаданка. - впевнено звернувся до мене чоловік. - Якщо ти слабачка, то просто здайся і ми покінчимо з цим. Якщо ж ні, то борись!
В цей момент вогник в середині, що здавалось майже згас, розгорівся з подвійною силою. Арія почула мене, відкликнулась, розливаючись тягучим теплом по всьому тілу до самих кінчиків пальців. Це було моє тепло, те, яке я берегла в собі і не давала йому згаснути весь цей час. Моя магія, моя віра, котру подарувала мені Арія, коли я потрапила у цей світ. А можливо він був зі мною завжди, однак я не дозволяла йому горіти - вогнику, що зараз світив яскравіше сонця, навіки мій вогник. Заплющивши очі, уявила, як полум'я захоплює темряву, як воно зливається з нею, утворюючи єдине ціле. Змій і вогник більше не будуть різними частинами мене - відтепер вони єдині, нерозривні. Магія Осіліса та Арії тепер разом. Невже це справді відбувається зі мною? Коли я відкрила очі, то навколо нічого не змінилось: небо все таке ж сіре, зал такий же пустий, лише Кай стривожено дивився, очікуючи. Богиня існує, і сьогодні вона вперше показала мені, що я під її захистом, я почута. Тепер в мені є частинка її душі.
- Я шалено зголодніла. Здається зараз слона з'їм! - звернулась я до нього хриплим голосом.
- Що таке слон? Не впевнений, що наш кухар таке готує. - посміхнувся він, показуючи ямочки. - Хочеш, можемо разом запитати.
- Це просто приказка з мого світу, не бери в голову.
Я настільки вибилась із сил, що лишень пів горнятка супу подужплв, та й одразу поплелась до ліжка. Тео влаштувавши допит з усіма пристрастями, також я виявила бажання повчитись самозахисту, але цього разу без магії. Я вирішила, що таємниця вогню залишиться зі мною, тому впевнено завіряла, що темрява всередині знову повернулась до сну, а отже я все та ж безсильна чужачка. Знаю, що можливо варто було б поділитись моїми відчуттями, але я втомилась бути лялькою, а тому не хотіла більше повторювати помилку і відкриватись. Краще скоріше дізнаюсь таємницю книги, знайду принцесу й повернусь додому. Без магії! Нехай мій чорний вогник горить та зігріває лише мене.
Через те, що я зруйнувала половину власної кімнати, мене переселили у іншу, більш простору, але все ще в окремому гостьовому крилі. Згадуючи все пережите, я поволі провалювалась в сон. Після години, що я проніжилась у ванній, моє тіло нило від втоми. Насправді, ця середньовічна епоха не здавалась такою вже й поганою, окрім звичайно відсутності унітазів, бо замість них тут використовують залізні горщики, відсутності електрики та хоча б якогось транспорту. В цілому, без цього всього реально обійтись, якщо не загострювати свою увагу на перевагах сучасності та жити в достатку. За межами замку життя здається небезпечним та кошмарним. Можливо, я буду навіть не проти злишитись біля королеви, якщо не вдасться повернутись назад. Чому ж я не інжинер чи науковець, в такому випадку я би принесла у цей світ щось корисне, була би їхнім Прометеєм. Влаштувала би справжній індустріальний переворот і стала багачкою. Жила б собі у власному замку, ні в чому не відмовляючи. Ну або мене би спалили на вогні, як колись робили зі всіма, хто не відповідав уявленням свого часу. Варіанти лише два.
З напів сонного стану мене вирвав скрип дверей - в кімнату хтось пробрався. Від страху серце забилось швидше, адже я нічогісінько не бачила. Дістала з-під подушки кульку Кая та освітила простір навколо. Переді мною з'явилась невисока фігура, точніше істота, що нагадувала хлопчика. Лір.
- Ти мене налякав! Не роби так більше! - крикнула я. - І як ти пробрався через охорону?
- Мррр, я чудовий шпигун. Вони навіть не помітили мррр. - замурчав він, наче кіт.
- Що ти тут робиш?
- Я прррриніс твої речі, мррр. - дістав він з сумки кинджал, книгу та поклав біля мене. Від здивування я навіть слова не була здатна промовити. Мені не хотілось і думати, що хтось з охорони конфіскував ці речі, а виявилось, насправді Лір їх викрав.
- Чому ти мені допомагаєш? Невже не боїшся? - запитала я спантеличено.
- Кай мене попррррросив, перед тим як ви зустрррілись, мррр. - розвів він тонкими долонями, на яких росли довгі заокруглені кігтики. Його шкіра була надто блідою, очі незвично великими та сяючими у темряві, а вуха загостреними і видовженими, наче у ельфів з наших казок.
- Тобто він все це спланував заздалегідь? Він знав, що постраждає, і всеодно напав на мене. Але для чого?! - глянула я на хлопчика навпроти.
- Кай сам тобі мрррросповість, чужачка. Ти крррасива, мррр. - протягнув він до мене зжатий кулак. Потім розкрив просто перед носом і випустив з долоні дивовижне марево - метелика, що світився яскравим рожевим мерехтінням. Комаха змахнула крильцями й приземлилась на сорочку. Далі неочікувано закам'яніла і залишилась там срібною брошкою з розсипом рожевих камінців. У мене буквально відняло мову, я затамувала подих й продовжувала здивовано оглядати прикрасу, яка буквально щойно літала та світилась.
- Як це ти? - із захватом запитала я.
- Мррр, подарррунок. - відповів він і покрокував до виходу.
- Дякую... - відповіла я вже в тишу, адже Лір зник, знову тихо скрипнувши дверима.
- Ваша Величність, пробачте мене, такого більше не повториться. - опустив голову Кай, схожий на дитину, що розбила улюблену вазу матері. Для нього королева була справді за матір, адже рідної він майже не знав, та померла в першій хвилі повстання.
- Вона сильніше, ніж ми уявляли і рано чи пізно її сила вирветься з-під контролю. - холодно озвучив Тео з іншого кута.
- Ви хоч розумієте, що накоїли?! Якщо вона не прийде в себе, то ми втратимо її і не знайдемо Офелію! Я наказувала тримати це дівчисько під постійним наглядом, щоб контролювати емоційні хвилі. Ви сьогодні такий сплеск магії вчинили, що Мисливці всього королівства почули її. Чи варто мені нагадувати, що наш захист не всесильний і ваші камені не зможуть повністю приховати енергію? Вам заборонено використовувати магію поза тренувальними залами! - перейшла вона на крик.
Перед очами Естель все ще стояла побачена картина в кімнаті Лізи. Невже вона і справді така сильна, що навіть Приборкувачу не вдалось її стримати? Магія Осіліса зовсім не досліджена, бо ніхто до цього не міг опанувати її, а тому великий ризик - тримати таке створіння у себе в замку. А якби це дівчисько зуміло вбити когось? Про це Естель не бажала думати. Такий скарб, і таке прокляття водночас! Її чекали важливіші проблеми: народ голодує, бо Десятка, прикриваючись прокляттями Арії, зруйнувала природній цикл, в лісах все більше нечисті, що навіть Мисливці не встигають її винищувати, а її армії потрібна могутність Офелії, щоб підняти нарешті повстання і заручитись підтримкою та благословінням Богині. Та ще й посли щодня приїжджають. До їх королівства занадто багато уваги останнім часом, сусідні правителі зацікавлені в тому, щоб підлизати зад Десятці, і нікому не потрібен Протестант на пристолі. Тільки й шукають нагоди, щоб скиеути Естель з трону, але вони ше всі впадуть на коліна!
Якщо Ліза не прийде в себе, то це додасть ще більше ризиків, а отже її доведеться знищити. Але навіть якщо прийде, то для чого берегти нестабільного мага, який у будь-який момент може вчинити різанину, ставши потворою? Ні, Ліза потрібна їм, адже їй відведена важлива роль, а тому необхідно навчити її опановувати власні емоції. Хто зна, можливо вона допоможе їм не лише у пошуках, а й у зміні влади на всій Террі. Коли нарешті знайдеться джерело вогняної енергії, у вигляді її доньки, вони завершать створення зброї проти того кубоа безсмертних і відправлять їх до Осіліса!
- Потрібно щось з цим робити! У нас не так багато часу, а ми вирачаємо його впусту щодня! Завтра у мене запланована важлива зустріч з послом із сусідніх земель, а тому вам довелеться самим виправляти те, що натворили. Не розчаруй мене, Приборкувач. - кинула на нього суворим поглядом Естель. - І лише спробуйте загинути чи погіршити ситуацію! Тео!
- Так, Ваша Високість! - вскочив жваво на ноги чоловік.
- Якщо Шторм ще раз використає свою магію в повній мірі, її чекає покарання. Мисливці можуть сповзтись до замку в будь-який момент. Будьте на сторожі! Навіть коли від цього буде залежати ваше життя, ні в якому разі не чаклуйте на повну за межами тренувальні, я зрозуміло пояснила!? Нагадати про це всім в таборі! Ми не маємо права ризикувати. Увечері я хочу бачити Алхіміка. - завершила вона та покинула залу переговорів, залишивши лише мертву тишу за собою.
- Чужачка чаклувала, то це вийвляється не проблема, а Шторм - одразу покарають! - збунтувався маг дерева - Аспек.
- Саме через заборону Естель ми не змогли приборкати попаданку, і якби не Шторм, нас би всім добряче дісталось. Він прийде за нею, він вже почув запах її сили. - заключив Тео, - Кай, ти займешся чужачкою, прямо зараз йди туди та спробуй її повернути в норму. Будемо сподіватись, що ти достукаєшся до її сутності, не постраждавши. Візьми з собою Аспека, а ми з Шторм будемо на поготові очікувати за дверима.
* * * * * * * * *
Мої руки та ноги - міцно приковані до стільця, який я, здавалось, могла б розламати навпіл лише однією думкою, але тепер мої сили зійшлись на нівець. Сукня ледь трималась, оголюючи плечі та частково груди. Я все ще відчувала темряву, домінуючу, киплячу, змішану з моєю кров'ю. Злість переповнювала думки, проте резерви магії ніби закоркували.
В приміщення залу тренувань увійшло двоє - Кай та Маг дерева, котрого я нещодавно бачила. Вони з Приборкувачем були майже однакового росту, але у Дерев'яного волосся горіло полум'яно-рудим, а весь ніс вкривало ластовиння, від чого він здавався набагато молодшим. Його яскраві блакитні очі нагадали мені небо рідного дому, яке я так до нестями любила. Все тіло зжалось від лютої ненависті, захотілось причинити їм таку ж біль, яку я відчувала щодня, коли в мою плоть врізались кігті потвори в найсташнішу ніч, коли вони маніпулювали мною, грались і використовували. Це їхня вина, що я потрапила у цей світ, всі вони винні і поплатяться за це.
- Ти вже прокинулась, Фіалочка? - звернувся до мене Приборкувач.
- Я зараз вас на шматки розірву, якщо не відпустите мене! - злобно викрикнула я.
- Не вийде, дорогенька. Тео вже блокує твою магію. - промовив рудий та задоволено посміхнувся.
Тео. Значить ось яка у нього особливість. Блокує на відстані, однак лише мої? Чи хлопці токож не можуть чаклувати у цьому радіусі?
- Чого вам треба? - вирішила я одразу перейти до справи.
- Подави темряву в середині й поверни звичну добру та усміхнену Лізу!
- Ні за що! Це ж те, що ти мені пропонував, хіба ні? Я можу себе захищати та з легкістю нападати, а ще мені більше не потрібна нічия допомога, тому що я планую знищити всіх на шляху додому! Я впиваюсь цим солодким відчуттям, коли всі навколо страждають! - щиро засміялась я, згадуючи смак чужих страждань.
- Твоя магія небезпечна і поволі може перетворити тебе на нечисть! Як ти не розумієш цього?!
- Моя магія - прекрасна, а ще тепер вона всеціло підкоряється мені! Думаєш я стану тебе слухати?
"Покажи свою силу, моє краще творіння! Вбий їх, розірви на шматки і знайди Мисливця!" - пролунав чоловічий голос в голові, котрий я вже чула не вперше. Хто це може бути? Хто намагається зв'язатись зі мною? Невже це сам Осіліс?
- Що тобі потрібно? - запитала я в нікуди.
"Він прийде за тобою, він вже знає, де шукати."
- Хто знає? Скажи, що тобі потрібно! - перейшла я на істеричний сміх.
"Ти все робиш правильно."
Я зрозуміла, що відповіді не отримаю, адже той, хто спілкується зі мною не чує, або не бажає мене чути. Коли нарешті мені дозволять просто жити, не виконуючи нічиїх бажань, наказів чи передбачень?! Я безсило опустила голову і просто закрила очі. Хлопці ймовірно уявлення не мали, що сталось за ці декілька секунд, тому продовжували спостерігати за моєю реакцією.
- Послухай мене, Ліза. Твоя ненависть - це не вихід. А тимпаче буде самогубством вбити когось, адже тут пів замку магів. Але це не важливо, тому що твої сили можуть нашкодити тобі самій, можуть призвести до змін, якій вже не можа буде виправити. Ти не відчуваєш болі, тобі приємно від чужих страждань, але це все нечисть, а не ти. Повернись, благаю.... Ми разом розгадаємо загадку книги, знайдемо принцесу і повернемо тебе додому. - набоизився та ніжно взяв мене за руку Кай.
Його слова дарували надію, але чи можу я їм вірити? Невже у мене тепер справді буде підтримка? Чи це все лише для того, щоб я відмовилась від власної могутності? Я перша, хто підкорив темряву, а отже всі тепер елементарно заздрять. Я небезпечна для них, бо я сильна! Йому страшно, я це відчуваю на молекулярному рівні.
- Кай, ти боїшся за власну шкірку, чи твій страх направлений на мене? Цей запах страху... Там ти боявся мене, мого кинджалу, а тут чого ти боїшся? Я ненавиджу вас всіх, ваш світ і те, що я повинна страждати через чужі інтереси. Вам ніколи мене не зрозуміти!
"Вони бояться лише за себе. Їхня ціль - це влада, а ти - лише зброя. Ти нікому не потрібна, ти просто лялька на ниточках, якою керують. Він не твій друг." - промовив голос в голові.
- Замовкни! Я сама вирішу, хто мені друг, а хто - ворог! - зі злістю промовила я.
- Ліза, я прошу тебе, поглянь мені у вічі. - взяв він моє обличчя до теплих рук. - Я допоможу тобі повернутись. Так, можливо мені не зрозуміти твоїх почуттів ніколи, але ии не одна на цьому полі бою. У тебе є друг. Я не покину тебе, обіцяю.
- Ти брешеш! Ти підеш, як пішла Блискавиця! ТИ БРЕХУН, Я ТОБІ НЕ ВІРЮ!
Зі всіх сторін я відчувала маніпуляцію. Королева, Мисливець, голос в голові, Тео - всі вони хочуть використати мене, навіть Приборкувач намагався тягнути за ниточки і використовувати у власних бажаннях. А тепер він боїться, проте чи боїться він за мене, чи все ж мене. Я поселила в серці надію, що все ж зможу йому довіряти. Хотіла вірити його словам, хотіла йти далі. Я заслуговую бути вільною, заслуговую на дружбу, любов і щастя. Але як змиритись з тим, що я можливо ніколи вже не повернусь?
Темрява в середині почала бунтувати, розростатись і шкребти своїми кігтями. Їй однозначно не подобався хід моїх думок. Смирення - значить покірність. Я зморщила обличчя, намагаючись втриматись, але могутність древньої сили воліла розірвати мене з середини. Я відчула, як шкіру на долонях різали мої власні нігті, котрі я міцно зжала в кулаки. Мені не впоратись, вона сильніша за мене... Не впораюсь. Не впораюсь. Не впораюсь. Не впораюсь.
"Звернись до Богині, і хто зна, можливо вона тобі відповість. " - сказала мені королева, коли подарувала амулет.
- Арія, якщо ти мене чуєш, я молю тебе, допоможи мені побороти темряву Осіліса. Я благаю, дай мені сили, щоб протистояти йому! - зашепотіла я крізь сльози, відчуваючи, як темрява хоче знищити мене, як змій стягує шию, щоб я втратила волю, щоб забула щойно знайдену надію. - Будь ласка, почуй мене!
В зал увірвався Тео із здивованими, широко розплющеними очима, адже його сила більше мене не стримувала. Навколо роїлись хмари темряви, огортаючи в кокон так, щоб я більше не бачила світла, яке щойно пробивалось крізь широкі вікна.
- Що нам робити, Сер? - звернувся до нього рудий.
- Твій страх - твій ворог, попаданка. - впевнено звернувся до мене чоловік. - Якщо ти слабачка, то просто здайся і ми покінчимо з цим. Якщо ж ні, то борись!
В цей момент вогник в середині, що здавалось майже згас, розгорівся з подвійною силою. Арія почула мене, відкликнулась, розливаючись тягучим теплом по всьому тілу до самих кінчиків пальців. Це було моє тепло, те, яке я берегла в собі і не давала йому згаснути весь цей час. Моя магія, моя віра, котру подарувала мені Арія, коли я потрапила у цей світ. А можливо він був зі мною завжди, однак я не дозволяла йому горіти - вогнику, що зараз світив яскравіше сонця, навіки мій вогник. Заплющивши очі, уявила, як полум'я захоплює темряву, як воно зливається з нею, утворюючи єдине ціле. Змій і вогник більше не будуть різними частинами мене - відтепер вони єдині, нерозривні. Магія Осіліса та Арії тепер разом. Невже це справді відбувається зі мною? Коли я відкрила очі, то навколо нічого не змінилось: небо все таке ж сіре, зал такий же пустий, лише Кай стривожено дивився, очікуючи. Богиня існує, і сьогодні вона вперше показала мені, що я під її захистом, я почута. Тепер в мені є частинка її душі.
- Я шалено зголодніла. Здається зараз слона з'їм! - звернулась я до нього хриплим голосом.
- Що таке слон? Не впевнений, що наш кухар таке готує. - посміхнувся він, показуючи ямочки. - Хочеш, можемо разом запитати.
- Це просто приказка з мого світу, не бери в голову.
Я настільки вибилась із сил, що лишень пів горнятка супу подужплв, та й одразу поплелась до ліжка. Тео влаштувавши допит з усіма пристрастями, також я виявила бажання повчитись самозахисту, але цього разу без магії. Я вирішила, що таємниця вогню залишиться зі мною, тому впевнено завіряла, що темрява всередині знову повернулась до сну, а отже я все та ж безсильна чужачка. Знаю, що можливо варто було б поділитись моїми відчуттями, але я втомилась бути лялькою, а тому не хотіла більше повторювати помилку і відкриватись. Краще скоріше дізнаюсь таємницю книги, знайду принцесу й повернусь додому. Без магії! Нехай мій чорний вогник горить та зігріває лише мене.
Через те, що я зруйнувала половину власної кімнати, мене переселили у іншу, більш простору, але все ще в окремому гостьовому крилі. Згадуючи все пережите, я поволі провалювалась в сон. Після години, що я проніжилась у ванній, моє тіло нило від втоми. Насправді, ця середньовічна епоха не здавалась такою вже й поганою, окрім звичайно відсутності унітазів, бо замість них тут використовують залізні горщики, відсутності електрики та хоча б якогось транспорту. В цілому, без цього всього реально обійтись, якщо не загострювати свою увагу на перевагах сучасності та жити в достатку. За межами замку життя здається небезпечним та кошмарним. Можливо, я буду навіть не проти злишитись біля королеви, якщо не вдасться повернутись назад. Чому ж я не інжинер чи науковець, в такому випадку я би принесла у цей світ щось корисне, була би їхнім Прометеєм. Влаштувала би справжній індустріальний переворот і стала багачкою. Жила б собі у власному замку, ні в чому не відмовляючи. Ну або мене би спалили на вогні, як колись робили зі всіма, хто не відповідав уявленням свого часу. Варіанти лише два.
З напів сонного стану мене вирвав скрип дверей - в кімнату хтось пробрався. Від страху серце забилось швидше, адже я нічогісінько не бачила. Дістала з-під подушки кульку Кая та освітила простір навколо. Переді мною з'явилась невисока фігура, точніше істота, що нагадувала хлопчика. Лір.
- Ти мене налякав! Не роби так більше! - крикнула я. - І як ти пробрався через охорону?
- Мррр, я чудовий шпигун. Вони навіть не помітили мррр. - замурчав він, наче кіт.
- Що ти тут робиш?
- Я прррриніс твої речі, мррр. - дістав він з сумки кинджал, книгу та поклав біля мене. Від здивування я навіть слова не була здатна промовити. Мені не хотілось і думати, що хтось з охорони конфіскував ці речі, а виявилось, насправді Лір їх викрав.
- Чому ти мені допомагаєш? Невже не боїшся? - запитала я спантеличено.
- Кай мене попррррросив, перед тим як ви зустрррілись, мррр. - розвів він тонкими долонями, на яких росли довгі заокруглені кігтики. Його шкіра була надто блідою, очі незвично великими та сяючими у темряві, а вуха загостреними і видовженими, наче у ельфів з наших казок.
- Тобто він все це спланував заздалегідь? Він знав, що постраждає, і всеодно напав на мене. Але для чого?! - глянула я на хлопчика навпроти.
- Кай сам тобі мрррросповість, чужачка. Ти крррасива, мррр. - протягнув він до мене зжатий кулак. Потім розкрив просто перед носом і випустив з долоні дивовижне марево - метелика, що світився яскравим рожевим мерехтінням. Комаха змахнула крильцями й приземлилась на сорочку. Далі неочікувано закам'яніла і залишилась там срібною брошкою з розсипом рожевих камінців. У мене буквально відняло мову, я затамувала подих й продовжувала здивовано оглядати прикрасу, яка буквально щойно літала та світилась.
- Як це ти? - із захватом запитала я.
- Мррр, подарррунок. - відповів він і покрокував до виходу.
- Дякую... - відповіла я вже в тишу, адже Лір зник, знову тихо скрипнувши дверима.
Коментарі