- Дитя, швидко прокидайся, за тобою прийшли! - почула я стривожений голос і миттєво відкрила очі. На вулиці ще була темна ніч.

Жінки метушились і нервово бігали з одного кута в інший, збираючи все необхідне для мене. 

- Мисливці прийшли за тобою, худко вставай! - повторила Либідь. 

Тепер-то мене ніби холодною водою облило, я вскочила з місця і вже стояла одягнута, напоготові для втечі. 

- Вони вже близько, я це відчуваю. - прошепотіла Вільна. - Де ж Блискавиця? -  глянула вона у вікно. 

Двері зі скрипом відчинились, і в кімнату увійшла висока та міцно збита юна леді. Від несподіванки я відскочила у інший кут кімнати, однак згадались слова селян, що жінок-мислиців не буває і я помітно розслабилась. 

- Кінь стоїть позаду будинку. - суворим голосом проінформовала вона. 

Вільна щось їй нашептала, погладила по плечі та віддала їй мішечок, схожий на мій. Жінки кивнули мені, і ми без лишніх слів почали прокрадатись спочатку до виходу з двору, а потім і за будинок, де на нас вже чекав буланий. 

В селі чулись крики жінок та чоловіків, що означало лише одне - час тікати! 

- Вони обшукують кожен будинок, але звичайним людям не нашкодять, хіба що серед нас заховались маги. - підмигнула вона мені, коли ми застрибували на коня і брали напрямок назад до лісу. Сестри однозначно володіють якимись навичками, якщо вміють гадати та передбачувати майбутнє. Проте як вони зуміли приховати це від Десятки, залишалось для мене загадкою. 

Я й не помітила, як почала мислити думками та канонами цих людей. Усі історії, які я почула за останні дні, досі здаються мені казковими і нагадують якийсь фентезі фільм.  Я не можу повірити у те, що навколо мене відбувається щось подібне. Вперше у своєму житті я осідлала коня, вперше мене переслідують смертельні вбивці, вперше я так боюсь за своє майбутнє і мчусь вперед із незнайомкою, від якої буквально залежить моє життя, у ліс, котрий ще вчора намагався мене вбити!  

Коли я кілька днів тому сиділа на кухні з моєю дорогою Астрід та жалілась їй на те, що мені немає місця у моєму ж світі, я не здогадувалась, що Всесвіт сприйме мої слова так буквально і вирішить перекинути мене в паралельну реальність. Бійтесь своїх бажань!  

У лісі ми з'їхали з головного шляху, щоб заплутати слід. Блискавиця припускає, що за нами ймовірно вже ведеться погоня, якщо вони так швидко мене знайшли. На мої питання про те, чому я така легка мішень, вона  промовчала. За пару годин їзди поруч, я зрозуміла, що дівчина не сильно говірка і взагалі надає перевагу мовчазним поїздкам. Ще через декілька годин я вже не могла стримувати благання зупинитись, тому що мої ноги і зад оніміли до такої степені, що я їх більше не відчувала. На свої прохання я отримувала лишень мовчання, що безумовно означало відмову. 

Лише коли почало світати, Блискавиця зупинила коня і запропонувала зробити двадцятихвилинну перерву. Ми розбили імпровізований табір неподалік річки. Я намагалась розходити дерев'яні ноги, а дівчина снідала шматком сала та хлібом. Мені вдалось уважніше придивитись до супутниці. Риси її обличчя нагадували більше чоловічі, а суворий низький тембр ще більше надавали їй чоловічих ознак. Вона на голову вища та вдвічі ширша за мене за рахунок м'язів, з темно-каштановим волоссям, заплетеним в широку косу, та ластовинням по всьому обличчю. Але найбільше мене заворожували її нетипово ясні блакитні очі, від яких важко було відірвати погляд. Я вже й не мріяла знайти з нею спільну мову, як почула вперше за весь шлях питання в свою сторону:

- Як тебе звуть? 

Від подиву я й не знала, що відповісти. Згадалось прізвисько, яке дали мені діти. 

- Фіалка. - коротко відповіла я. 

- Тобі підходить. - без лишньої лесті промовила дівчина.

- Скільки тобі років, Блискавиця?  - поцікавилась я.

- Мені сорок п'ять, а тобі? 

- Скільки?! Сорок п'ять?! Але як таке можливо? Ти виглядаєш максимум на двадцять років! - шоковано викрикнула я.

- І ще чого! Я що тобі дитина якась? - обурилась супутниця. - Тобі он на вигляд також сорокет, а може вже й до п'ятидесяти котиться зоря. 

Значить роки у них тут йдуть зовсім по іншому. Або ж продовжуваність життя більша, ніж у нас. Ймовірно тому мої слова викликали таку хвилю обурення у неї.

- А скільки у вас в середньому живуть люди? - вирішила задати я резонне питання.

- Близько ста п'ятидесяти, буває і до ста вісімдесяти доходить. Старійшини попереджали, що ти чужачка, що ти з іншого світу прийшла. А я не повірила, думула, що вони вже того... Та й ти мені не сподобалась, надто багато уваги до твоєї персони, я таке не люблю! - чесно сказала вона.- Розкажеш, як там у вас все влаштовано? Я піду поки Буланчика напою і ми продовжимо нашу подорож. Я знаю коротку дорогу через ліс до основного тракту, якщо поїдемо нею, то відірвемось на добу від Мисливців. - промовила вона і зникла з поля мого зору. Значит за їхніми мірками мені справді близько п'ятидесяти. Абсурд!

Через декілька хвилин ми знову стрімко мчались вперед вище згаданою короткою дорогою. Взагалі, про дорогу це було надто перебільшено. Насправді ми просто петляли серед дерев, прямуючи вверх по річці. Через годину моїх страждань верхи, ми натрапили на невеликий місток, що дало мені змогу трохи перепочити від сідла, поки Блискавиця обережно переводила коня. Далі ми трохи збавили темп, і я змогла їй коротко розповісти, яке ж було у мене життя раніше. 

- А ще у нас є такі коробочки, з допомогою яких ти можеш надіслати листа у будь-яку точку світу за секунду, і навіть поговорити з людиною, і більше того - побачити. Я зараз тобі її покажу!

Я дістала з мішочка телефон - єдину ниточку, яка пов'язувала мене з домом, увімкнула його буквально на хвилину, щоб зробити селфі з новою подругою. Можливо якщо я зможу повернутись, то у мене будуть докази, що я не збожеволіла і все це відбувалось насправді. Потім показала фото дівчині, на що та лише здивовано охнула. 

Розповідати про такі звичні для мене речі виявилось досить цікаво, адже для неї це все звучало, як щось неможливе, і відчуваючи її захоплення, мені хотілось все більше нового відкрити для неї. Шкода, що вона ніколи не побаче на власні очі ні ванної кімнати, ні автомобіля, ні комп'ютерів, ні супермаркету. 

- А ось ці залізні птахи, вони скільки людей в себе вміщають? - все не вгамовувалась вона. 

-   Близько двохсот. - підсумувала я.

- Нічого собі! І невже люди не бояться в них літати? Це ж напевно так небезпечно! - емоційно відреагувала дівчина.

- Насправді, від автомобілів гинуть набагато частіше, а ніж від птахів. А ще у нас є голос, який розповідає тобі дорогу, і навіть показує. Якби ми зараз його використовували, то швидше би дістались до того королівства! 

- Ну цим мене не здивувати, я і сама можу кому завгодно показати і розказати дорогу. - усміхнулась супутниця.   

- Через пятсот метрів поверніть наліво! - голосом робота додала я і ми разом залились дзвінким сміхом.

Кинулась бігти до Блискавиці, надіючись, що ми ще маємо час, щоб відірватись. Дівчина спокійно відпочивала під деревом, але побачивши мій переляканий вигляд, без лишніх питань заскочила на коня.