- Дитя, швидко прокидайся, за тобою прийшли! - почула я встревожений голос, як тільки відкрила очі. На вулиці ще була темна ніч, а з просоння я не могла усвідомити, що з мене вимагають. 

Жінки метушились і нервово бігали з кутка в інший, збираючи все необхідне для мене. 

- Мисливці прийшли за тобою, худко вставай! - повторила Либідь. 

Тепер-то мене ніби холодною водою обдало, я вскочила з місця і вже стояла одягнута, напоготові для втечі. 

- Вони вже близько, я це відчуваю. - прошепотіла Вільна. - Де ж Блискавиця? - зтурбовано глянула вона у вікно. 

Двері зі скрипом відчинились, і в кімнату увійшла висока та міцно збита юна леді. Від несподіванки я відскочила у інший кут кімнати, однак згадались слова селян, що жінок-мислиців не буває і я помітно розслабилась. 

- Кінь стоїть позаду будинку. - суворим голосом проінформовала вона. 

Вільна щось їй нашептала, хлопнула по плечі та віддала їй мішечок, схожий на мій. Жінки кивнули мені, і ми без лишніх слів почали прокрадатись спочатку до виходу з двору, а потім і за будинок, де на нас вже чекав буланий. 

В селі чулись крики жінок та чоловіків, що означало лише одне - час тікати! 

- Вони обшукують кожен будинок, але звичайним людям не нашкодять, хіба що серед нас заховались маги. - підмигнула вона мені, коли ми застрибували на коня і брали напрямок назад до лісу. Сестри однозначно володіють якимись навичками, якщо вміють гадати та передбачувати майбутнє. Проте як вони зуміли приховати це від Десятки, це залишалось для мене загадкою. 

Я й не помітила, як почала мислити думками та канонами цих людей. Усі історії, які я почула за останні дні, досі здаються мені казковими і нагадують якийсь фентезі фільм з другосортними акторами.  Я не можу повірити у те, що навколо мене відбувається щось подібне. Вперше у своєму житті я осідлала коня, вперше мене переслідують смертельні вбивці, вперше я так боюсь за своє майбутнє і мчусь з якоюсь незнайомкою, від якої буквально залежить моє життя, у ліс, котрий ще вчора намагався мене вбити!  

Коли я кілька днів тому сиділа на кухні з моєю дорогою Астрід та жалілась їй на те, що мені немає місця у моєму ж світі, я не думала, що Всесвіт сприйме це так буквально і вирішить перекинути мене в паралельну реальність. Бійтесь своїх бажань!  

У лісі ми з'їхали з основного шляху, щоб заплутати слід. Блискавиця припускає, що за нами ймовірно вже ведеться погоня, якщо вони так швидко мене знайшли. На мої питання про те, чому я така легка мішень, вона лише промовчала. За пару годин їзди поруч, я зрозуміла, що дівчина не сильно говірка і взагалі надає перевагу мовчазним поїздкам. Ще через декілька годин я вже не могла стримувати благання зупинитись, тому що мої ноги і зад оніміли до такої степені, що я їх більше не відчувала. На свої прохання я отримувала лишень мовчання, що безумовно означало відмову. 

Лише коли почало світати, Блискавиця зупинила коня і запропонувала зробити двадцятихвилинну перерву. Ми розбили імпровізований табір неподалік річки, я намагалась розходити дерев'яні ноги, а дівчина снідала шматком сала та хрустким хлібом. Я змоглоа уважніше придивитись до супутниці. Риси її обличчя нагадували більше чоловічі, а суворий низький тембр ще більше надавали їй чоловічих ознак. Вона на голову вища та вдвічі ширша за мене за рахунок м'язів, з темно-каштановим волоссям, заплетеним в широку косу, та ластовинням по всьому обличчю. Але найбільше мене заворожували її нетипово ясні блакитні очі, від яких важко було відірвати погляд. Я вже й не мріяла знайти з нею спільну мову, як почула вперше за весь шлях питання в свою сторону:

- Як тебе звуть? 

Від подиву я й не знала, що відповісти. Згадалось прізвисько, яке дали мені діти. 

- Фіалка. - коротко відповіла я. 

- Тобі підходить. - без лишньої лесті промовила дівчина.

- Скільки тобі років, Блискавиця?  - поцікавилась я.

- Мені сорок п'ять, а тобі? 

- Скільки?! Сорок п'ять?! Але як таке можливо? Ти виглядаєш максимум на двадцять років! - шоковано викрикнула я.

- І ще чого! Я що тобі дитина якась? - обурилась супутниця. - Тобі он на вигляд також сорокет, а може вже й до п'ятидесяти котиться зоря. 

Значить роки у них тут йдуть зовсім по іншому. Або ж продовжуваність життя більша, ніж у нас, тому мої слова викликали таку хвилю обурення у неї.

- А скільки у вас в середньому живуть люди? - вирішила задати я резонне питання.

- Близько ста п'ятидесяти, буває і до ста вісімдесяти доходить. Старійшини попереджали, що ти чужачка, що ти з іншого світу прийшла. А я не повірила, думула, що вони вже того... Та й ти мені не сподобалась, надто багато уваги до твоєї персони, я таке не люблю! - чесно сказала вона.- Розкажеш, як там у вас все влаштовано? Я піду поки Буланчика напою і ми продовжимо нашу подорож. Я знаю коротку дорогу через ліс до основного тракту, якщо поїдемо нею, то відірвемось на добу від Мисливців. - промовила вона і зникла з поля мого зору. Значит за їхніми мірками мені справді близько п'ятидесяти. Абсурд!

Через декілька хвилин ми знову стрімко мчались вперед вище згаданою короткою дорогою. Взагалі, про дорогу це було надто перебільшено. Насправді ми просто петляли серед дерев, прямуючи вверх по річці. Через годину моїх страждань верхи, ми натрапили на невеликий місток, що дало мені змогу трохи перепочити від сідла, поки Блискавиця обережно переводила коня. Далі ми трохи збавили темп, і я змогла їй коротко розповісти, яке ж було у мене життя раніше. 

- А ще у нас є такі коробочки, з допомогою яких ти можеш надіслати листа у будь-яку точку світу за секунду, і навіть поговорити з людиною, і більше того - побачити. Я зараз тобі її покажу!

Я дістала з мішочка телефон - єдину ниточку, яка пов'язувала мене з домом, увімкнула його буквально на хвилину, очевино лише в особливих цілях, щоб зробити селфі з новою подругою. Можливо якщо я зможу повернутись, то у мене будуть докази, що я не збожеволіла і все це відбувалось насправді. Потім показала фото дівчині, на що та лише здивовано охнула. 

Розповідати про такі звичні для мене речі виявилось досить цікаво, адже для дівчини це все звучало як щось неможливе, і відчуваючи її захоплення, мені хотілось все більше нового відкрити для неї. Шкода, що вона ніколи не побаче на власні очі ні ванної кімнати, ні автомобіля, ні гаджетів, ні супермаркету. 

- А ось ці залізні птахи, вони скільки людей в себе вміщають? - все не вгамовувалась вона. 

-   Близько двохсот. - підсумувала я.

- Нічого собі! І невже люди не бояться в них літати? Це ж напевно так небезпечно! - емоційно відреагувала дівчина.

- Насправді, від автомобілів гинуть набагато частіше, а ніж від птахів. А ще у нас є голос, який розповідає тобі дорогу, і навіть показує. Якби ми зараз його використовували, то швидше би дістались до того королівства! 

- Ну цим мене не здивувати, я і сама можу кому завгодно показати і розказати дорогу. - усміхнулась супутниця.   

- Через пятсот метрів поверніть наліво! - голосом робота додала я і ми разом залились дзвінким сміхом.

Ще декілька годин їзди і моя спина вийшла з чату. Я вже встигла зголодніти, тому ми з Блискавицею знову зупинились  за пагорбом, щоб передихнути і перекусити. Дівчина запевняла, що ми вже близькі до головного тракту, тому залишилось не так вже й багато. 

Хоча я і не була любителем сала, проте голод не друг, тому довелось смакувати, що є. А вдома я зараз могла б обідати салатом зі свіжих овочів з морепродуктами та ароматними тостами з сиром. В горлі утворився згусток слюни, але я змогла опанувати себе. Лишень страшенно шкодувала, що бажала чогось іншого, не помічаючи при цьому, наскільки у мене було комфортне і щасливе життя. Цікаво, як там батьки, чи вже помітили моє зникнення? А друзі? Як вони відреагували на те, що я не прийшла на свято? Напевно подумали, що мені набридло їх шукати і я успішно втекла додому. А як там моя люба Астрід? Як їй живеться у сусідки? Скоріш за все, як завжди злиться на свою безвідповідальну господарку.

Я не могла більше стримувати емоцій, тому прикриваючись бажанням відвідати дамську кімнату, відійшла неподалік, щоб тихо пожаліти себе і втопитись в сльозах. Вирішила піднятись на пагорб, щоб трохи розходити ноги і заодно відтягнути повернення в незручне сідло. Наплакавшись вдосталь, я вже хотіла було повертатись, як боковим зором помітила рух вдалені між деревами. Серце одразу стрімко пустилось в скачки, а мозок хаотично намагався дати виправдання цій ситуації. Одначе скинути все на уяву не вдалось, тому що рух повторився, і зі свого укриття я побачила темну постать у плащі, що повільно рухалась верхи на вороному коні. Незнайомець виглядав грізно і моторошно, тому я безсумнівно зрозуміла, що його поява не передбачає нічого приємного.

Я кинулась бігти до Блискавиці, надіючись, що ми ще маємо час, щоб відірватись. Дівчина спокійно відпочивала під деревом, але побачивши мій переляканий вигляд, без лишніх питань заскочила на коня, попередньо допомагаючи мені. 

Ми підганяли Буланчика все швидше і швидше, періодично споглядаючи назад, чи не почалась погоня. Однак нам пощастило і Мисливець певно не здогадується, що ми також обрали цей шлях, тому що все було чисто.

- Це повинна була бути пастка, він ймовірно підчікуватиме нас на головному тракті, враховуючи, що ця дорога дозволяє відірватись майже на добу, в порівнянні з основною. Якщо встигнемо вийти на стежку до сутінок, то зможемо їхати всю ніч і однозначно доберемось до тракту швидше за нього. - проінформувала мене супутниця.  

Я розуміла, що віднині не маю права розслаблятись ні на секунду, адже якби я вчасно не помітила Мисливця, то могла привести його прямо до нас. Потрібно дослухатись до дівчини, адже вона однозначно досвідченіша і натренованіша, а ніж я. І саме від неї залежить моя безпека і успіх всієї подорожі. Я почала реально усвідомлювати, в якій небезпеці знаходжусь На мене полює найсильніша армія королівств, яка колись знищила чортову магію! А я наївно гадаю, що зможу просто втекти від них. А може це вони мене викрали з мого світу, і той охоронець був одним із них? Тоді це багато чого пояснює... У мене назбиралось стільки запитань, відповідь на які зможе дати хіба що їхня клята Богиня, ім'я якої я вже успішно забула.