#15
- Чому ви підтримуєте Протестантів? - випалила я.
- Як ти вже встигла помітити, я також маг. Одначе моя сила значно меньша, ніж була у мого батька, який став одним з перших, хто очолив Протестантський рух. Я приховувала свою силу з самого народження, адже серед знаті не могло бути чаклунів. Люди вірять, що магія зникла, і так має продовжуватись доти, поки ми не вчинемо повстання офіційно. Мій батько вірив, що у світі знову зможе існувати магія пліч-о-пліч з людьми, як заповідали наші предки. Він виявися занадто самонадіяним і перше повстання подавили ще до його початку, знищивши всіх магів, яких він переховував. Вижили одиниці, такі, як Тео наприклад, що вірою і правдою служив моєму батькові. Тоді я поклялась, що зможу відновити рух, але для цього мені було замало простого графського угіддя, тому я повинна була вийти заміж за принца Чарльза ІІ. Всі ці роки я збирала силу та готувала маштабне повстання. Але нам все ще не вистачає могутності. Моя донька Офелія прийшла не просто так в цей світ. Щодня я молила Богиню Арію допомогти втілити наш план в життя і вона подарувала мені наше чудо та надію на відродження магії. Одначе Чарльз забрав її! Він заховав мою доньку і відправився до предків одразу після зникнення, так і не відкривши мені таємницю...
- Навіщо ви розповідаєте мені всі подробиці? - здивувалась я такій відвертості.
- Мені більше немає сенсу приховувати від тебе правду, адже ти потрібна мені, щоб знайти мою доньку та почати повстання. А потім я обіцяю відпустити тебе у твій світ. Десятка вже зробила це одного разу, тому ми знайдемо спосіб зробити це знову. Я пропоную заключити договір на крові. - дістала вона маленький кинжал і злегка розрізала тендітну шкіру на долоні. Потім передала мені рукоятку, щоб я повторила. - Я, Королева Естель, клянусь допомогти чужачці з іншого світу Єлизаветі у поверненні додому, не залежно від результату пошуків та повстання. Давай дитя, в нашому світі це гарант справедливості та чесності.
Я знову поглянула на її криваву долоню, однак все ж вирішила погодитись на її умови. Злегка провела лезом та пожала руку жінки навпроти.
- Я, Єлизавета, попаданка з планети Земля, клянусь зробити все можливе у пошуках принцеси і не суперечити долі.
Коли я промовила останнє слово, шкіра там, де я торкалась руки королеви раптом заколола та почала мерехтіти. Все завершилось так же миттєво, як і почалось, а коли я поглянула на свою долоню, то від порізу там вже нічого не залишилось, окрім крові, яка тепер об'єднувала нас з королевою Естель, правительницею Аметистових земель.
- Так даються клятви у світі магії, дитя. Ось твій амулет. Якщо щось трапиться, ти можеш звернутись до Богині через нього і хто зна, можливо вона дасть тобі відповідь. - хитро посміхнулась королева і вручила мені ланцюжок. - Тепер відправляйся у свої покої. Ти не полонена, тому можеш ходити замком, але лише під охороною. Не хочу, щоб з тобою щось трапилось, поки ми намагаємось відшукати правду. Якщо ти щось дізнаєшся чи згадаєш, то сповісти мене. І пам'ятай, що ти дала клятву крові. За її невиконання слідує смерть в муках, тому ризикуємо ми однаково.
Від слів королеви у мене по спині пробігся табун мурашок, хоча я і хотіла віднайти правду не меньше їхнього, одначе лише налякано махнула головою у відповідь.
До кімнати я так і не дійшла, адже не терпілось трохи поблукати та оглянути території. Все-таки я вперше в житті опинилась в справжньому замку. На диво мені майже ніхто не зустрічався, окрім випадкових слуг та декількох синіх плащів, що стримано на мене поглядали. Я ж у свою чергу розглядала їх, не приховуючи інтерес.
- Ви можете відвести мене у бібліотеку? - запитала я двох солдат у залізних латах позаду. Ті одночасно махнули головою і почали напрявляти, вказуючи дорогу. На шляху до місця призначення, ми проходили неймовірної краси оранжирею, яку я пообіцяла собі відвідати найближчим часом.
В приміщенні з тисячами кних було досить легко заблукати. Десятки стілажів небесної висоти, для який очевидно необхідна була драбина. Бібліотека виглядала саме так, як я її собі уявляла.
- А тут є архіваріус, чи хтось на кшталт? - знову запитала я у своїх єдиних компаньйонів.
- Ні, Міледі, зала зазвичай зачинена і дозвіл отримати можна лише у королеви. - відповів один із них.
Цікаво, що ж тут можна знайти без допомоги? Охорона залишилась стояти на вході, а я побрела блукати рядами, оглядаючи всі мені доступні полиці. Витягала книгу за книгою, не розуміючи, що можна було вмістити в таку велику кількість паперу. Коли відкрила першу сторінку, то зрозуміла, що вона написана чужими дивакуватими символами, однак я чудово їх розумію. Вони відчувались так, ніби це моя рідна мова і я зовсім не відчувала дискомфорту при їх прочитанні.
- Що за... - озвучила я.
Потім дістала іншу, і ще. Що це все значить? Я почала читати їх вслух, але чула лише слова, які були мені знайомими. Невже я розуміла мову цього світу без перешкод і виявила це лише зараз? Але як це працює? Мені залишалось лише здогадуватись, тому що нутро підказувало, що ці знання з'явились таким же чином, як і фіолетові очі. Коли я прогортала чергову партію книг, перебуваючи там не меньше двох годин, то в очі мені кинулась золотиста обкладинка на верхній полиці. Я ледь перенесла туди драбину і почала карабкатись на верх. Виявилось, що я трохи не розрахувала відстань, тому довелось добряче постаратись, щоб дотягнутись до неї та не звалитись разом з цією драбиною. Операція пройшла успашно,, проте коли я вже почала злазити, то одна зі східок раптом затріщала і провалилась просто у мене під ногою. Від неочікуваності я не встигла втримати рівновагу і полетіла до низу, добряче забившись при падінні. Сказати, що я впала, наче мішок картоплі - це нічого не сказати. Гуркіт стояв такий, що певне лише глухий не почув би, тому на ці звуки прибігли мої охоронці і стривожено запитали, чи потрібна мені допомога. Я зуміла підняти жалібно руку, щоб мені допомогли піднятись і пошкандибала із клятою золотистою книжкою до виходу.
- Ведіть мене в оранжирею. Я хочу оплакувати свій забитий зад. - з гіркотою промовила я, чим викликала стримані смішки солдатів.
В оранжиреї прогулювались дівчата в кольорових легких сукнях, однак коли ті помітили мене, то одразу видалились. Ймовірно боялись, що я підслухаю їхні плітки... Я присіла за невеликий столик під пакриттям у центрі та почала з інтересом оглядати обкладинку книги. Позолота переливалась з фіолетовими каміньцями, що виблискували на світлі. Я повільно розкрила першу сторінку та прочитала назву - "Легендарій". На останній сторінці красивим почерком було виведено: "Моїй дорогій Офелії. Вір в кожного, але довіряй лише собі. Шукай відповіді не в рядках, а між ними і не забувай, що Богиня покаже тобі дорогу, навіть якщо здається, що ти заблукала. Ти - наш промінь світла. Твоя Агата."
- Хто така Агата? - запитала я в солдатів, що зараз уважно спостерігали за великим жуком неподалік.
- Нажаль нам не відомо, Міледі. Ми почали службу в замку не так давно і ще не встигли вивчити всі імена знаті. - невинно пожали вони плечима.
- Чому лише знать користується справжніми іменами, а всі інші приховують їх? - поцікавилась я. - Я чула, що це все байки, адже магії не існує.
- Все це - традиція. А ще амулети дають захист Богині, ну а прості люди собі не можуть цього дозволити. Якщо ви наступний раз приглянетесь, то у всіх вельмож, або наближених до королеви на шиї висять такі ж аметистові підвіски, як і у вас, Міледі. Люди вірять, що приховуючи найцінніше - свої імена - захищаються від темних сил. Раніше, коли існувала магія, за допомогою імені можна було запросто зачаклувати людину.
Дивний цей світ, такий незрозумілий для мене. Але здається я вже не так налякано все сприймаю, наче звикаю.
Отже, я відкрила першу легенду, а саме про Богиню Арію та її коханого Осіліса, які спустились до людей з неба та принесла магію і надію на світле майбутнє. Очі їх сяяли фіолетовим кольором, а на шиях висіло такого ж кольору каміння, що підсилювало їх, коли вони застосовували магію. Подібну історію я вже встигла почути, тому пробігла очима перші сторінки, не зупиняючись на деталях, які вже й так добре знала. Сидіти на холодній лаві виявилось не найприємнішим заняттям, тому я піднялась і вирішила дочитати історію вже у себе в покоях, куди й направилась.
- Чому тут не змінюються сезони? Мені розповідали, що Богиня так карає людей. Але на скільки я розумію, справа не тільки в цьому, так? - набридала я питаннями охоронцям.
- Осінь триває вже близько року, через що люди голодають і страждають. Але ходять чутки, що скоро наступить вічна зима, а це лише початок перед справжнім царством темряви. Насправді, говорять, що це Десятка злить Богиню тим, що винищує її творіння - магію. А якщо бути відвертими, то навіть кажуть, що Десятка перейшла на сторону Осіліса і давно не служить Арії. Але ніхто не наважується повстати, тому що сили, якими володіє те кубло, не підвладні простим людям. - шопотом промовив солдат.
Я зовсім заплуталась в усіх цих історіях. Розумно вважати, що я не в повній мірі дізналась всю правду, тому хотілось би скоріше прочитати книгу, яку я зараз пригортала до серця так, ніби це найдорожча річ у світі.
Ми вже виходили з оранжиреї, коли я задивилась на обкладинку і випадково зіштовхнулась з кимось на алеї.
- Ой, вибачте, я випадково. - одразу випалила я.
- А, це ти, Фіалочка. Бачу ти вже так швидко обжилась тут. - промовив він звичним насмішливим голосом.
Я лише пожала плечима у відповідь.
- Що це у тебе за книга? - з цікавістю поглянув він на мою золоту знахідку. - Де це ти її взяла, чужачка?
- Ти знаєш, хто така Агата? - вирішила я також завалити його запитаннями.
Хлопець на хвилину задумався.
- Не пригадую таких. А що, знайшла щось цікаве? - глянув він на мене поглядом "шукача пригод на свій зад".
- Не твоя справа, мені час. - відповіла я та вже хотіла було обійти його, як він схопив мене за руку і зиркнув своїми бездонними зеленими очима просто в душу.
- "Хочеш, щоб я змусив тебе сказати мені все, що побажаю, Фіалочка?"
- Який же ти козел. Йди з дороги, бо пожалкуєш! - промовила я й спробувала вирватись, проте його хватка була мертвою. Змій всередині помітно занервував і почав крутитись навколо вогника. Я поволі починала злитись, а тому змія було доволі важко стримувати.
- Я тобі вже казав, що ніхто не зможе чинити мені опір.
- Якщо ти хотів подружитись, то обрав не той шлях, Приборкувач. А тепер попрошу тебе відпустити мою руку, поки я не почала кликати на допомогу, бо мені все ж здається хтось намагається зробити боляче, і не думаю. що королеві Естель це сподобається.
"Зараз я тебе відпустю, але якщо ти щось приховуєш від корони, то тобі не зійде це з рук, Фіалочка. Ми виведемо тебе на чисту воду. Я спробую знайти твою Агату, а після ти розкажеш, для чого вона тобі потрібна і де ти взяла цю книгу, якої точно не могло бути в бабліотеці, адже позолочені книги лежать лише в скарбниці королеви." - нарешті відпустив він мене.
- Домовились. - відповіла я і направилась в свою кімнату, не забувши заблукати й знову просити допомоги в охорони.
- Як ти вже встигла помітити, я також маг. Одначе моя сила значно меньша, ніж була у мого батька, який став одним з перших, хто очолив Протестантський рух. Я приховувала свою силу з самого народження, адже серед знаті не могло бути чаклунів. Люди вірять, що магія зникла, і так має продовжуватись доти, поки ми не вчинемо повстання офіційно. Мій батько вірив, що у світі знову зможе існувати магія пліч-о-пліч з людьми, як заповідали наші предки. Він виявися занадто самонадіяним і перше повстання подавили ще до його початку, знищивши всіх магів, яких він переховував. Вижили одиниці, такі, як Тео наприклад, що вірою і правдою служив моєму батькові. Тоді я поклялась, що зможу відновити рух, але для цього мені було замало простого графського угіддя, тому я повинна була вийти заміж за принца Чарльза ІІ. Всі ці роки я збирала силу та готувала маштабне повстання. Але нам все ще не вистачає могутності. Моя донька Офелія прийшла не просто так в цей світ. Щодня я молила Богиню Арію допомогти втілити наш план в життя і вона подарувала мені наше чудо та надію на відродження магії. Одначе Чарльз забрав її! Він заховав мою доньку і відправився до предків одразу після зникнення, так і не відкривши мені таємницю...
- Навіщо ви розповідаєте мені всі подробиці? - здивувалась я такій відвертості.
- Мені більше немає сенсу приховувати від тебе правду, адже ти потрібна мені, щоб знайти мою доньку та почати повстання. А потім я обіцяю відпустити тебе у твій світ. Десятка вже зробила це одного разу, тому ми знайдемо спосіб зробити це знову. Я пропоную заключити договір на крові. - дістала вона маленький кинжал і злегка розрізала тендітну шкіру на долоні. Потім передала мені рукоятку, щоб я повторила. - Я, Королева Естель, клянусь допомогти чужачці з іншого світу Єлизаветі у поверненні додому, не залежно від результату пошуків та повстання. Давай дитя, в нашому світі це гарант справедливості та чесності.
Я знову поглянула на її криваву долоню, однак все ж вирішила погодитись на її умови. Злегка провела лезом та пожала руку жінки навпроти.
- Я, Єлизавета, попаданка з планети Земля, клянусь зробити все можливе у пошуках принцеси і не суперечити долі.
Коли я промовила останнє слово, шкіра там, де я торкалась руки королеви раптом заколола та почала мерехтіти. Все завершилось так же миттєво, як і почалось, а коли я поглянула на свою долоню, то від порізу там вже нічого не залишилось, окрім крові, яка тепер об'єднувала нас з королевою Естель, правительницею Аметистових земель.
- Так даються клятви у світі магії, дитя. Ось твій амулет. Якщо щось трапиться, ти можеш звернутись до Богині через нього і хто зна, можливо вона дасть тобі відповідь. - хитро посміхнулась королева і вручила мені ланцюжок. - Тепер відправляйся у свої покої. Ти не полонена, тому можеш ходити замком, але лише під охороною. Не хочу, щоб з тобою щось трапилось, поки ми намагаємось відшукати правду. Якщо ти щось дізнаєшся чи згадаєш, то сповісти мене. І пам'ятай, що ти дала клятву крові. За її невиконання слідує смерть в муках, тому ризикуємо ми однаково.
Від слів королеви у мене по спині пробігся табун мурашок, хоча я і хотіла віднайти правду не меньше їхнього, одначе лише налякано махнула головою у відповідь.
До кімнати я так і не дійшла, адже не терпілось трохи поблукати та оглянути території. Все-таки я вперше в житті опинилась в справжньому замку. На диво мені майже ніхто не зустрічався, окрім випадкових слуг та декількох синіх плащів, що стримано на мене поглядали. Я ж у свою чергу розглядала їх, не приховуючи інтерес.
- Ви можете відвести мене у бібліотеку? - запитала я двох солдат у залізних латах позаду. Ті одночасно махнули головою і почали напрявляти, вказуючи дорогу. На шляху до місця призначення, ми проходили неймовірної краси оранжирею, яку я пообіцяла собі відвідати найближчим часом.
В приміщенні з тисячами кних було досить легко заблукати. Десятки стілажів небесної висоти, для який очевидно необхідна була драбина. Бібліотека виглядала саме так, як я її собі уявляла.
- А тут є архіваріус, чи хтось на кшталт? - знову запитала я у своїх єдиних компаньйонів.
- Ні, Міледі, зала зазвичай зачинена і дозвіл отримати можна лише у королеви. - відповів один із них.
Цікаво, що ж тут можна знайти без допомоги? Охорона залишилась стояти на вході, а я побрела блукати рядами, оглядаючи всі мені доступні полиці. Витягала книгу за книгою, не розуміючи, що можна було вмістити в таку велику кількість паперу. Коли відкрила першу сторінку, то зрозуміла, що вона написана чужими дивакуватими символами, однак я чудово їх розумію. Вони відчувались так, ніби це моя рідна мова і я зовсім не відчувала дискомфорту при їх прочитанні.
- Що за... - озвучила я.
Потім дістала іншу, і ще. Що це все значить? Я почала читати їх вслух, але чула лише слова, які були мені знайомими. Невже я розуміла мову цього світу без перешкод і виявила це лише зараз? Але як це працює? Мені залишалось лише здогадуватись, тому що нутро підказувало, що ці знання з'явились таким же чином, як і фіолетові очі. Коли я прогортала чергову партію книг, перебуваючи там не меньше двох годин, то в очі мені кинулась золотиста обкладинка на верхній полиці. Я ледь перенесла туди драбину і почала карабкатись на верх. Виявилось, що я трохи не розрахувала відстань, тому довелось добряче постаратись, щоб дотягнутись до неї та не звалитись разом з цією драбиною. Операція пройшла успашно,, проте коли я вже почала злазити, то одна зі східок раптом затріщала і провалилась просто у мене під ногою. Від неочікуваності я не встигла втримати рівновагу і полетіла до низу, добряче забившись при падінні. Сказати, що я впала, наче мішок картоплі - це нічого не сказати. Гуркіт стояв такий, що певне лише глухий не почув би, тому на ці звуки прибігли мої охоронці і стривожено запитали, чи потрібна мені допомога. Я зуміла підняти жалібно руку, щоб мені допомогли піднятись і пошкандибала із клятою золотистою книжкою до виходу.
- Ведіть мене в оранжирею. Я хочу оплакувати свій забитий зад. - з гіркотою промовила я, чим викликала стримані смішки солдатів.
В оранжиреї прогулювались дівчата в кольорових легких сукнях, однак коли ті помітили мене, то одразу видалились. Ймовірно боялись, що я підслухаю їхні плітки... Я присіла за невеликий столик під пакриттям у центрі та почала з інтересом оглядати обкладинку книги. Позолота переливалась з фіолетовими каміньцями, що виблискували на світлі. Я повільно розкрила першу сторінку та прочитала назву - "Легендарій". На останній сторінці красивим почерком було виведено: "Моїй дорогій Офелії. Вір в кожного, але довіряй лише собі. Шукай відповіді не в рядках, а між ними і не забувай, що Богиня покаже тобі дорогу, навіть якщо здається, що ти заблукала. Ти - наш промінь світла. Твоя Агата."
- Хто така Агата? - запитала я в солдатів, що зараз уважно спостерігали за великим жуком неподалік.
- Нажаль нам не відомо, Міледі. Ми почали службу в замку не так давно і ще не встигли вивчити всі імена знаті. - невинно пожали вони плечима.
- Чому лише знать користується справжніми іменами, а всі інші приховують їх? - поцікавилась я. - Я чула, що це все байки, адже магії не існує.
- Все це - традиція. А ще амулети дають захист Богині, ну а прості люди собі не можуть цього дозволити. Якщо ви наступний раз приглянетесь, то у всіх вельмож, або наближених до королеви на шиї висять такі ж аметистові підвіски, як і у вас, Міледі. Люди вірять, що приховуючи найцінніше - свої імена - захищаються від темних сил. Раніше, коли існувала магія, за допомогою імені можна було запросто зачаклувати людину.
Дивний цей світ, такий незрозумілий для мене. Але здається я вже не так налякано все сприймаю, наче звикаю.
Отже, я відкрила першу легенду, а саме про Богиню Арію та її коханого Осіліса, які спустились до людей з неба та принесла магію і надію на світле майбутнє. Очі їх сяяли фіолетовим кольором, а на шиях висіло такого ж кольору каміння, що підсилювало їх, коли вони застосовували магію. Подібну історію я вже встигла почути, тому пробігла очима перші сторінки, не зупиняючись на деталях, які вже й так добре знала. Сидіти на холодній лаві виявилось не найприємнішим заняттям, тому я піднялась і вирішила дочитати історію вже у себе в покоях, куди й направилась.
- Чому тут не змінюються сезони? Мені розповідали, що Богиня так карає людей. Але на скільки я розумію, справа не тільки в цьому, так? - набридала я питаннями охоронцям.
- Осінь триває вже близько року, через що люди голодають і страждають. Але ходять чутки, що скоро наступить вічна зима, а це лише початок перед справжнім царством темряви. Насправді, говорять, що це Десятка злить Богиню тим, що винищує її творіння - магію. А якщо бути відвертими, то навіть кажуть, що Десятка перейшла на сторону Осіліса і давно не служить Арії. Але ніхто не наважується повстати, тому що сили, якими володіє те кубло, не підвладні простим людям. - шопотом промовив солдат.
Я зовсім заплуталась в усіх цих історіях. Розумно вважати, що я не в повній мірі дізналась всю правду, тому хотілось би скоріше прочитати книгу, яку я зараз пригортала до серця так, ніби це найдорожча річ у світі.
Ми вже виходили з оранжиреї, коли я задивилась на обкладинку і випадково зіштовхнулась з кимось на алеї.
- Ой, вибачте, я випадково. - одразу випалила я.
- А, це ти, Фіалочка. Бачу ти вже так швидко обжилась тут. - промовив він звичним насмішливим голосом.
Я лише пожала плечима у відповідь.
- Що це у тебе за книга? - з цікавістю поглянув він на мою золоту знахідку. - Де це ти її взяла, чужачка?
- Ти знаєш, хто така Агата? - вирішила я також завалити його запитаннями.
Хлопець на хвилину задумався.
- Не пригадую таких. А що, знайшла щось цікаве? - глянув він на мене поглядом "шукача пригод на свій зад".
- Не твоя справа, мені час. - відповіла я та вже хотіла було обійти його, як він схопив мене за руку і зиркнув своїми бездонними зеленими очима просто в душу.
- "Хочеш, щоб я змусив тебе сказати мені все, що побажаю, Фіалочка?"
- Який же ти козел. Йди з дороги, бо пожалкуєш! - промовила я й спробувала вирватись, проте його хватка була мертвою. Змій всередині помітно занервував і почав крутитись навколо вогника. Я поволі починала злитись, а тому змія було доволі важко стримувати.
- Я тобі вже казав, що ніхто не зможе чинити мені опір.
- Якщо ти хотів подружитись, то обрав не той шлях, Приборкувач. А тепер попрошу тебе відпустити мою руку, поки я не почала кликати на допомогу, бо мені все ж здається хтось намагається зробити боляче, і не думаю. що королеві Естель це сподобається.
"Зараз я тебе відпустю, але якщо ти щось приховуєш від корони, то тобі не зійде це з рук, Фіалочка. Ми виведемо тебе на чисту воду. Я спробую знайти твою Агату, а після ти розкажеш, для чого вона тобі потрібна і де ти взяла цю книгу, якої точно не могло бути в бабліотеці, адже позолочені книги лежать лише в скарбниці королеви." - нарешті відпустив він мене.
- Домовились. - відповіла я і направилась в свою кімнату, не забувши заблукати й знову просити допомоги в охорони.
Коментарі