Ми стояли перед невеликим дерев'яним будиночком з розмальованими віконницями, котрий нічим не виділявся серед інших у цьому селі. Під дахом сушились трави та гриби, нанизані на нитки, на порозі лежав старий дворовий пес, котрий навіть вухом не повів, почувши чужаків. Я ще раз перевірила телефон, проте змін не виявила. Діти підійшли до дверей і обережно постукали. Відчинила їм старенька жіночка, років сімдесяти на вигляд, з абсолютно сивим волоссям та зморщеним обличчям, схожим на родзинку. Не дарма її називали Старійшиною.
- Ми привели чужачку! - гордо промовив Вітерець.
Жінка перевела на мене погляд, і здавалось, зовсім не здивувалась моїй появі. Ні слова не скажавши, вони пропустила мене в середину, а дітям вказала на лавку біля порогу.
- Вам сюди не можна. - почула я за спиною, проходячи вперед.
Спочатку я потрапила у невеликий коридор, а потім вже й у простору кімнату, котра виконувала роль спальні, кухні та вітальні. В центрі кімнати стояв невеликий стіл, накритий на трьох, а за ним сиділа ще одна старенька бабуся. Усі стіни були завішані сушеними травами та розмальовані символами, схожими на тих, що я бачила в ніч свого Дня Народження. На вулиці було ще світло, одначе в дім освітлення ледве потрапляло через припалі багаторічним пилом шибки, тому жінки запалювали багато свічок. Віск був всюди - на підлозі, на печі, настолі та вікнах. Схоже, що їм зовсім непотрібне було світло дня.
Найбільше мене тішило, що тут було натоплено. Моє тіло миттєво відреагувало на тепло, захотілось закутатись в хутряне покривало, що було бережно складене на ліжку, забратись на припічок і там залишитись навіки.
Від запаху печені та спецій шлунок почало зводити судоргами, а голова ще більше запаморочилась. Від голоду перед очима застрибали вогники від свічок. Жінка, що впустила мене, обережно приклала руку до мого лоба, потім в тій же повній тиші підштовхнула мене до столу, а сама почала наливати в глиняні чашки ароматний чай. Я зі страхом косилась на господинь, а ще більше я боялась приймати від них їжу, очікуючи отрути або чергової порції наркотиків. Досвід навчив мене, що довіряти незнайомцям з символами не можна ні в якому разі.
- Моє ім'я Вільна, а це Либідь. Ми сестри і найстаріші жінки цього поселення. - почала розмову та, що сиділа за столом. - Ти можеш нам довіряти, ми не зробимо тобі зле. Ми хочемо допомогти.
Її теплота в голосі збивала мене спантелику, я намагалась мислити тверезо, але всі мої думки були зайняті горшочком у центрі стола, з якого пахло просто дивовижно смачно.
- Певно діти тобі вже всю голову продзижчали своїми запитаннями, але я впевнена, що у тебе самої їх купа. Після трапези ми тобі дещо покажемо і дамо відповідь на всі твої думки. А зараз обід! - винукнула Либідь, сідаючи поруч з сестрою.
Вони відкрили горщик і наповнили мою тарілку печенею з грибів, картоплі та м'яса. Потім поставили переді мною добрий окраєць хліба та чашку ароматного липового чаю. Я поклала перший шматок собі до рота лише тоді, коли жінки самі почали їсти. Соковите м'ясо одразу розтануло у роті, далі я жадно жувала шматок свіжого хрусткого хліба, запиваючи все чаєм. Цей обід здавався кращим в моєму житті, голод стрімко відступав, поступаючись місцем страшенній втомі та ломоті у тілі.
Сита і задоволена, я пригладила своє розтріпане волосся. Нарешті мене почало хвилювати, як я виглядаю. Одяг весь був бруднючий, піджак обірваний на передпліччі, коліна стесані. Я навіть не пам'ятала, де встигла так забруднитись та зіпсувати джинси.
- Говори дитя, що у тебе на душі? - лагідно запитала у мене Либідь.
Я навіть не знала з чого почати. В голові роїлись сотні питань, але найбільше мене хвилювали події вчорашнього вечора. Мені здавалось, що я починаю вірити в історії дітей, і взагалі у цю всю чортівню. А можливо я поволі божеволію.
- Як я тут опинилась? Де я взагалі? - прозвучав чужий голос, що зовсім не був схожий на мій дзвінкий та впевнений.
- Цього я не знаю, дитя, але відчуваю, що ти і сама розумієш, як ти сюди потрапила. Ти чужачка у цьому світі, і все ж не зовсім чужа. Зараз тобі здається, що це все видумки, але ти ще встигнеш сама у всьому переконатись. Єдине, що можу тобі порадити - тримайся подалі від Мисливців. Скоро за тобою прийдуть, вони вже знають, що ти тут.
Завдяки короткому екскурсу дітей, я вже здогадувалась, хто такі Мисливці і що мене чекає, якщо я раптом на них натраплю. В голову раніше повільно закрадалась думка, що реальність, в якій я опинилась, існує лишень у межах цього села, але люди змушували мимоволі вірити у їхні слова. Моя голова скоро взірветься від кількості інформації, яку я отримала за сьогодні.
- Для чого я їм портібна? - шепотом запитала я.
- Ми з сестрою думаємо, що ти не просто так прийшла на цю землю. Неможливо забрати людину в інший світ, якщо лише вона не належить до нього. Твої очі говорять самі за себе, їхній колір символізує дотик Богині Арії.
Що не так з моїми очима? Чому всі навколо про них говорять?
Я різко піднялась, взяла з підлоги сумку, дістала дзеркальце і поглянула на своє втомлене обличчя. З того боку на мене дивилась зовсім інша я: загострені вилиці, синці під очима, бліда шкіра з подряпиною на щоці. Але була ще одна деталь, яка змусила мене здригнутись від жаху - фіолетові очі. Кольором вони нагадували той камінь, який був в моєму кулоні, котрий подарувала мені мама, і який з моєї шиї зірвала той охоронець. Що це все означає?
- Але вони були сірими! - викрикнула від жаху я.
Серце норовило вирватись з грудної клітини, стало боляче від гравітації, а в голові паморочилось. Мене накрила хвиля паніки, раптово почала задихатись від власних же емоцій, було схоже на сердечний приступ. Одна з жінок протягнула мені склянку з дивною темною речовиною і буквально силою залила до рота ту гіркоту. Від цих дій мені стало ще страшніше, адже це могло бути що завгодно. Однак паніка поступово почала відступати, розум прояснився, а серце перестало відбивати чичітку. Напевно це було заспокійливе, подумалось мені.
- Як мені повернутись додому? - з відчаєм запитала я.
- На тебе покладена важлива місія, Богиня просто так нічого не робить. Можливо після її виконання ти зможеш повернутись додому. - відповіла Вільна.
- Але що це за місія? Як мені дізнатись, що від мене хоче ця ваша Богиня?
В голові була справжня каша. Якщо той охоронець намагався мене викрасти з мого світу, можливо він знав, для чого я тут потрібна. А може його прислала за мною Богиня, або ж Десятка, щоб виконати якесь завдання. Він казав, що мене дуже вміло заховали, але хто ж заховав? Мої гвинтики почали напружено крутитись, скласти логічний ланцюг було не важко. Він зірвав кулон мами зі словами про надійний захист. Мої батьки могли щось знати. Але якщо довіряти словам мами, вона купила парні кулони на блошиному ринку ще до моєї появи. Тоді на місці мене повинна була бути їх справжня власниця. Або ймовірно ця історія була брехнею, і мама щось справді знала... Кому я можу довіряти? Якби я комусь зараз розповіла про свої пригоди, то гарантовано загреміла би в психлікарню.
- Я не знаю, дитя, якби знала, то допомогла б тобі. Ми з сестрою лише відчували, що ти з'явишся на нашому порозі одного дня. Колись ходили легенди, що люди могли подорожувати між світами, в часи, коли ще існувала магія. Але ми можемо запитати у дзеркал, саме вони нам підсказали, що ти прийдеш.
Жінка дістала невелике старовинне дзеркало, поставила його переді мною. Я знову зустрілась зі своїм втомленим відображенням. Позаду мене стала інша сестра, з точно таким же дзеркалом-близнюком. Моє відображення помножилось в десятки разів. Вони наказали мені підняти свічку зі столу і піднести до дзеркала. Дзеркала та свічка були оздоблені вже знайомими мені символами.
- Дивись уважно собі за спину, поки ми будемо читати заклинання. - пояснила Либідь.
Вони почали речетатив невідомою мені мовою, а я в свою чергу зосередилась на своїх відображеннях. Довгі декілька хвилин нічого не відбувалось, і коли я вже хотіла перервати жінок, позаду мене з'явилось обличчя якоїсь незнайомки. Вона уважно вдивлялась в моє відображення, а потім одягнула на голову золоту корону, повністю вкриту цінним камінням. Картинка зникла і я знову побачила саму себе. Я навіть не помітила, як жінки перестали читати заклинання і заворожено спостерігали за моїм поглядом.
- Я бачила... - здивовано видихнула я. - Але я не розумію, що це означає і хто та незнайомка? Вона одягала корону, у неї світле волосся і блакитні очі. Це все, що я помітила.
Сестри переглянулись і ніби телепатично погодились з думками одна одної.
- Тобі треба відпочити з дороги, набратись сил, а завтра ми відправимо тебе з нашою кращою ученицею в сусідні Аметистові землі. Тобі необхідно потрапити на аудієнцію до королеви Естель. Дзеркало не може помилятись...
- А ще потрібно змінити твій одяг, щоб злитись з оточенням. Мисливці тебе безперешкодно знайдуть з таким зовнішнім виглядом.
Вона підійшла до високої дерев'ної скрині біля вікна і дістала спочатку білу лляну сукню, потім до неї темно-синю спідницю з цупкої тканини, та нарешті мій образ завершив теплий хутряний плащ, який спочатку я прийняла за ковдру.
Після примірки Либідь винесла офіційний вердикт, що на мені цей одяг сидить краще, а ніж на ній в мої роки. По словах жінок, так "прибрано" раніше одягались лише до храму, а до господарства всеодно, в якому йти, бо свині тебе люблять не за зовнішній вигляд. Черевики вирішили залишити мої, бо взуття у них вважається великою розкішшю.
Почалась моя підготовка до завтрашнього дня: жінки підігріли мені таз з водою, відпарили, відмили смердючим милом і заплели в коси моє світле волосся, напоїли гарячим чаєм та відправили спати на піч. Зібрали мені мішечок з хлібом, травами, шматком сала та водою. Дорога нас чекала не близька, шлях в сусіднє королівство займав чотири дні верхи. В подарунок жінки вручили мені маленький кинжал, що кріпився шкіряним ремінцем до литки. Я була безмежно вдячна сестрам за їхню доброту та турботу. Сил на питання більше не було, тому я забулась солодким сном в теплі, про яке мріяла два дні.