- Скажи, що мені не привидилось і ти також її бачиш. - прошепотів над головою дівочий голосок. 

- Звичайно, дурненька, вона ж така величезна. - відповів вже юнацький. 

- Вітерець, чому вона виглядає наче лялька. Глянь на її одяг! А нігті які красиві, синього кольору. Навіть у королівськомх фрейлін такого немає.  - із неприхованим захватом сказало дівча. 

- Слухай, Сніжка, я уявлення не маю, чому вона так виглядає. На вельможу не схожа, та й на простолюдинку також. Думаю, варто перевірити, чи жива вона взагалі. - різковато відповів юнак. 

- Мені страшно... А давай її палкою тикнемо, або ще краще - кинемо в неї ропухую! Я навіть мертвою би злякалась. - далі почувся дзвінкий сміх дітей. 

- Та ви дівчиська всього боїтесь. Від вас користі ніякої! То вони косички плетуть, то ляльки мотають, то взагалі ледарюють. Бачила, що з лісом відбувається? А з полями? Вже рік осінь не закінчується, скоро з голоду помремо, а їм лиш би гуляти. Краще б частіше за грибами ходили!

- Ой-ой-ой, хто обізвався? Це ті, хто весь час у війну грають та б'ються через дрібниці? Дивись-но, прийдуть за тобою Мисливці, і отримаєш на горіхи. Батько сам он дрова рубає, скотину доглядає і за городиною дивиться, навіть допомогти нікому! - обурилась на таку зухвалість дівчинка. 

- Як прийдуть - так і підуть! Я їх не боюсь, псів клятої Десятки! - наче виплюнув він.- Ми з хлопцями швидко їм зад надеремо. Нехай тільки з'являться на порозі! Все це через них! Вони розізлили Богиню Арію, і тепер зле всім нам.

- Саме тому я хочу знайти принцесу і врятувати Світ! - сміливо промовила супутниця юнака. 

- Ти? Не сміши мої підкови! Ти не здатна суп нормально приготувати, не те, що знайти якусь невідому принцесу! - насміхався хлопець. 

Поява цих дітей одразу привела мене до тями. Почула я їх ще здалеку, адже сваряться вони весь час, наскільки я зрозуміла. Мою присутність в ямі вони також помітили миттєво, певно щось шукали неподалік. Мені стало цікаво, про що вони говорять, тому я не спішила подавати ознаки життя. Все, що я встигла зрозуміти, що у них між собою якась гра, наче той челендж про пошук Покемонів, лишень у них своя принцеса. Я не надавала їхнім словам великого значення, мені подобалось те, як вони між собою вели діалог, як сперечались після кожної репліки, наче кішка з собакою. 

Під страхом бути закиданою мерзенними жабами, я вирішила все-таки відкрити карти і зробила вигляд, наче приходжу до тями. Вони - моє спасіння і ключ на свободу. Безперечно я була близькою до окраїни, якщо тут дозволяють ходити дітям без нагляду, втім варто перестрахуватись.

Спочатку я обережно виповзла зі схованки, і все ж піднявши очі, здивовано завмерла та почала розглядати двох рудоволосих підлітків, що так само з цікавістю спостерігали за моїми діями. Колись я читала одну статтю про те, що в Америці існують общини, які живуть за правилами середньовіччя, відмовляючись приймати будь-які здобутки сучасності.  Діти виглядали саме так, як на фото з тих общинах. Дівчинка років тринадцяти була одягнена в світло-коричневу сукню з цупкої тканини, сорочку, теплу в'язану накидку (мені б така зараз не завадила), обтягнута хутром та білий каптурик, а хлопчик, вищий на голову від супутниці та вочевить старший на декілька років - в сірі штани, сорочку, котра від часу пожовтіла, жилетку та піджак з тієї ж тканини, що і у дівчинки сукня та великоватий капелюх. Одяг у них був далеко не новий: у юної леді вся спідниця заляпана брудом, а хлопець носив старезні черевики, які наче війну з часом щодня проходять і бачили не одне покоління. Діти дійсно були схожі між собою, тому я зробила висновок, що вони однозначно родичі. 



- А чому ти так дивно виглядаєш? - збила спантелику мене питанням дівчинка. Що їй відповісти? В якому сенсі я дивно виглядаю?

- А ви чому так дивно виглядаєте? - не придумала я нічого кращого, а ніж відповісти таким же запитанням.

- Ми нормально виглядаємо, як всі. А у тебе такий дивний одяг, я такого ніколи не бачила. - задумалась вона. Однак питання сипались далі.

- Як тебе звати? Я - Вітерець, а її Сніжка звуть. - сміливо промовив хлопець, хоча я бачила, що вони мене побоюються.

- Це у вас клички такі? Я - Ліза.

Мене дивувала їхня поведінка, хотілось зрозуміти, в чому тут справа. Їхній зовнішній вигляд, незвичний колір волосся, та ще й ці імена...

- Це вона нам зараз своє справжнє ім'я сказала? - з недовірливим тоном звернулась до хлопчини Сніжка.

- Вона точно з глузду з'їхала! - відповів їй хлопець.

Я до останнього не розуміла правила їхньої гри, тому вирішила підіграти:

- А що, хіба це заборонено? Ви що в свідотствах також так записані?

- Де записані? - не зрозуміла мого питання дівчинка.

- Ти якась дивна, звичайно не можна! Якщо ти скажеш комусь своє ім'я, то тебе можуть проклясти, або чого гірше, чаклуна на тебе натравити. Ім'я - це твій захист, не можна так просто його озвучувати. Наші імена знають тільки батьки. Я навіть Сніжкиного справжнього не знаю, як і вона мого. Як тебе називають вдома?

- Мене окрім Ліза ніяк не називали! - не хотіла я продовжувати цю гру.

Голова по-трохи починала розколюватись і хотілось скоріше вибратись з цього Богом забутого місця. Я страшенно замерзла, а ніч, проведена в землі, однозначно не зробила ситуацію кращою. Якщо я потрапила в подібну общину, то дістатись з неї до міста буде непросто. Надіюсь я не знайшла людоїдів чи сатанистів, які принесуть мене в жертву. Уява одразу почала малювати найгірші картини, проте у мене не було часу на чергову панічну атаку, тому я швидко переключилась на розмову дітей, які зараз сперечались про те, чи існують насправді чаклуни.

- Потрібно придумати тобі ім'я і негайно! Мене звуть Вітерець, тому що я швидший за вітер, а вона Сніжка, тому що народилась в хуртелицю. А ти з чим асоціюєш себе? - запитав він.

- Назвемо тебе Фіалкою! - викрикнула дівчинка. - У тебе такі ж красиві очі, прямо як ті квіточки весняні.

Я не зрозуміла, про що йдеться мова, адже мої сірі очі, які я успадкувала від мами, зовсім не були схожі на фіалки. Уява у них безумовно розвинена. І все ж мені сподобалась кличка, яку вони мені дали, адже я завжди любила більше всього весну за її квітучість.

- Дітки, а ви звідки? Можете мені дорогу показати до найближчої лікарні, чи поліцейського відділку? - вирішила перейти до справи я.

Діти обмінялись поглядами, очевидно не розуміючи, про що йде мова. Я черговий раз переконалась, що вони з якоїсь середньовічної общини.

- Пішли з нами, ми тебе в село проведемо! Нас попереджали, що ти з'явишся. Старійшини казали, що якщо побачимо якусь ненормальну у лісі, то одразу до них вести. А вони ніколи не помиляються! - весело відповів юнак. Напевно тішився, що саме він мене знайшов.

А мені стало зовсім не до сміху, бо якщо вони знали про мій прихід, то охоронець з ними заодно. Я дістала на хвильку телефон, одначе зв'язку все ще не було. Значить мої проблеми на цьому не закінчились, але діватись нікуди, бо ще раз на вчорашній туман я натрапити не хочу. По дорозі до пункту призначення обов'язково розпитаю у моїх новоспечених провідників про цю аномалію.