#14
Не знаю, скільки часу проспала, одначе прокинулась, коли сонце вже було високо в небі. Нарешті я почувалась бадьорою та більш-меньш здоровою. Досі не вірилось, що я не ночувала десь в землянці чи на підлозі. На столі вже чекав сніданок, чи то можливо обід: сир, свіжий хліб, джем та сік. Невже це все насправді? Біля каміну обережно складена лляна сукня блакитного кольору з чарівною вишивкою нитками, що схожі на срібло. Доволі просто, одначе це саме те, що мені потрібно. Волосся нарешті виглядало мяким і пахло лавандою, рана майже не боліла, а шлунок знову ситий.
Після того, як я завершила трапезу, почала спостерігати у вікно за місцевими краєвидами. Моєму погляду відкрився задній двір з садом, де бігали діти, проходили широкими алеями слуги і дами в пишних сукнях. Життя кипіло і зі сторони мені здавалось, що ці люди щасливі та цілком задоволені своїм життям.
Неочікувано двері в кімнату відчинились і на порозі знову зявився чоловік у синьому, ім'я якого Тео.
- Ходімо зі мною, тільки нічого не викинь, бо пожалкуєш про це одразу! - пригрозив він мені.
Ми покинули моє укриття і направились довгим коридором вперед. Замок виглядав доволі старовинним. Камяні холодні стіни майже нічого не прикрашало, і якби не вітражні вікна, то можна було б легко уявити, що ми десь у підземеллі.
Через декілька довгих хвилин блукань, ми нарешті увійшли у велику залу, через яку простягався овальний дубовий стіл. Судячи з офіційності дизайну, я зробила висновок, що це щось типу залу засідань. В центрі столу сиділа королева, а поруч з неї ще декілька чоловіків у формі щось емоційно обговорювали. Королева звернула на нас увагу, а тому махнула рукою в знак того, що розмова припинена. Вона підійшла до мене і тепло посміхнулась:
- Я знала, що тобі ця сукня підійде. Твою стару довелось спалити, надіюсь ти не сильно засмутилась через це. - ще ніжніше прозвучав її голос, а ніж минулого разу.
- Дякую за цю сукню, і взагалі за всі ці умови, які ви мені надали. Я справді ціную вашу доброту. - чесно зізналась я.
Королева лише загадково посміхнулась. У мене не було жодних міркувань на цей рахунок, тому я вирішила проігнурувати її реакцію. Далі вони провели мене удвох до кінця залу і всадили за стіл.
- Впустіть Жасмин та Приборкувача! - крикнула королева охороні.
В зал в цей же момент зайшла та юна леді, з розкішним кучерявим волоссям, та високий незнайомець зі світлим русявим волоссям та ямочками на щоках. Тіло хлопця виглядало доволі худощаво у вільній сорочці та темних штанах. Від його присутності мені стало не по собі, мурахи пробіглись шкірою, а шлунок зжався. Я вже знала, що це ім'я йому не просто так дали, тому очікувала найгіршого.
- Сподіваюсь ти обдумала нашу вчорашню розмову і не будеш чинити опір. Ми просто повинні запевнитись у тому, що ти саме та, хто нам потрібен. Приборкувач, ти знаєш, що робити. - перевела вона на нього суворий погляд.
Від слів королеви мене раптом охопив такий страх. Ще один маг, який збирався копатись у мене в голові? Чому всі навколо кажуть, що магія вимерла, а тут я вкотре наштовхуюсь на когось з суперсилами! Його очі засяяли дивним світлом, направлені просто на мене. Я швидко закрила власні, затамувавши подих. Декілька секунд нічого не відбувалось, а потім я відчула вологий дотик чужих губ на своїй щоці, але найбільше мене вибив з колії мерзенний ЯЗИК! Він облизав мене, наче пес! Від таких відчуттів я мимоволі розплющила очі і зустрілась поглядом з темними зеленими очима, а далі вже побачила ближче самовдоволене обличчя Приборкувача. На вигляд він був не старший за мене, хоча якщо враховувати їхню продовжуваність життя, я приблизно вдвічі молодша. Приємні риси обличчя та доволі мужня статура надавали йому природньої привабливості, тому я навіть трохи зніяковіла від такої близкості.
- Ну ось ти і потрапила у пастку, чужачка! - почула я радісний голос у себе в голові. - Ти доволі передбачувана. Не сподобався мій сюрприз? У тебе зараз є вибір: або ти добровільно даєш Жасмин прочитати твоє минуле, або я змушую тебе підкоритись їй. Що ти обереш?
- Ти думаєш я так просто здамся і дозволю тобі це зробити? - відповіла я вголос.
- Ох, знаєш скільки таких історій я чув? Мені ще ніхто не зміг відмовити! - насмішливо прозвучала його фраза, - Для чого ти чиниш опір? Це ж просто перевірка. А раптом ти принцеса, і навіть про це не знаєш? А своїми діями ти викликаєш лише підозри, шпигунка.
Його слова змусили мене сумніватись у правильності своїх рішень. Невже це погано, що вони поглянуть, ким я була в минулому? Я ж всього лиш звичайна дівчина, яку випадково привели у цей світ. Одначе чому змій підказує цього не дозволяти і всілякими силами захищає мене?
- Гаразд! Я згодна добровільно. Але навіть якби ти постарався, у тебе не було шансів, зеленоокий. - врешті здалась я.
- Проти мене нікому не встояти, навіть тій, хто опанував темряву! - промовив він і нарешті вшився з моєї голови.
-Жасмин, можеш починати. - звернувся від до чаклунки.
Дівчина лише кивнула у відповідь і зайняла місце хлопця, що був прямо перед моїм обличчям секунду тому. Вона знову поклала руку мені на плече і почала пробиратись крізь захист. Я намагалась стримувати змія, щоб він не заважав їй проходити, але було доволі важко витерпіти неприємне відчуття того, як хтось фізично лізе тобі у підсвідомість.
Нарешті Жасмин покинула мою голову і одразу промовила:
- Це не вона. Я не знайшла у неї жодних спогадів про королівство, чи хоча б натяків про це. Я дійшла до свідомого віку, але там також все чисто. Лише чужий світ. Але у мене є одна здогадка, хоча я все ж не впевнена.
- Говори, Жасмин, що ти думаєш? - нетерпляче промовила королева.
- Батько розповідав, що наша память, вона наче глина, з якої можна за бажанням щось виліпити. Колись він чув про одного мага, який був спроможний змінювати спогади. Однак він приймав лише заможних людей, тому що це був дуже важкий та болісний процес. Я думаю, що ми могли б переглянути частину спогадів, адже маг міг залишити слід. На якомусь етапі я можу відчути зміни і тоді буде точно зрозуміло, що в її свідомості змінили спогади. Але для цього потрібен час. Їй необхідго періодично відпочивати від вторгнень, тому що вона просто збожеволіє. Це лише теорія, але ми повинні запевнитись.
- Дякую, за твої старання Жасмин, передай будь ласка батьку вітання. Приборкувач, ти також можеш бути вільний. Тео, почекай за дверима, мені потрібно поговорити з нашою гостею наодинці. - швидко розпорядилась жінка.
- Слухаємось, ваша Високість. - відповили вони та залишили нас на одинці.
Я спостерігала за тим, як вона наливає в чашечку чай, граційно і ніжно тримаючи чайничок. Потім вона присіла поруч, протягуючи мені запашний напій.
- Не люблю, коли слуги розливають мені чай. Знаєш, коли моя донька була тут, я рідко дозволяла нянькам за нею приглядати. Саме я відкрила магічні сили моєї маленької принцеси. Якби слуги не помітили, що вона від злості підпалила мою сукню, то можливо я б її не втратила. При моєму чоловікові тут кипіло життя. Але стіни в цьому замку досі мають вуха. - хитро блиснула вона очима та перевела погляд на маленькі двері.
Однією лише рукою королева махнула і відчинила їх, навіть не вставаючи з місця. У мене підборіддя ледь на підлогу не впало від такого неочікуваного повороту подій. Королева також чаклунка! У цьому світі взагалі є прості люди? Тим часом за прочиненими дверима виявився невисокий юнак, який певне підслуховував розмови. Лише коли я пригледілась, то зрозуміла, що це була далеко не людина: довгі вуха, дивакувато довгий ніс та завеликі очі на блідому обличчі. Він щось буркнув собі під носа і швиденько втік.
- Це Лір, занадто допитливий і часто любить підслуховувати, тому будь обережна у висказуваннях, бо він має дуже чутливий слух, особливо до пліток. Ох, від нього стільки неприємностей. Колись на цих землях існували не лише маги чи люди, а й багато інших рас та створінь. Нажаль залишились лише відголоски тих днів, такі як Лір. Їхній народ тепер можна знайти лише в підручниках природи Терри.
Я мовчала, все ще перебуваючи в шоці від побаченого, не наважуючись промовити хоч слово. Від королеви віяло ворожістю та могутністю.
- Богиня ніколи не обирає когось просто так. Твоя сила ще не проявилась? Яка твоя особливість, окрім того, що ти зуміла приборкати темряву? - поцікавилась вона.
- Я не впевнена, що володію магією. Це все велике непорозуміння. Я потрапила сюди випадково, бо якийсь маг викрав мене просто з вечірки до Дня Народження, а потім я прокинулась у лісі. Далі мене викрав Мисливець, катував, намагаючись пробудити силу. І наостанок ваші люди... - перейшла я на істеричний сміх.
- Десятка вважає, що ти зникла принцеса. Але я відчуваю, що ти - не вона, не моя Офелія. Провидець сказав, що ти прийдеш з небес і допоможеш знайти її. Поки що ти відповідаєш всім критеріям, а тому я виконала свою частину пророцтва та витягнула тебе з лап Мисливця. І ти потрапила сюди не випадково. А чому Десятка викрала тебе з твого Світу ми зараз намагаємось дізнатись. Який він, твій Всесвіт? У вас також є магія?
- Мій Світ? Він стрімко розвивається, у нас є наука та технології, які вам навіть уявити не вдасться. Наша планета пережила ваш розвиток років чотириста тому. Я не можу назвати його ідеальним, бо людям в нашому світі ще є над чим працювати, але я вірю, що все може змінитись на краще. І хоча на моїх землях не існує магії, але і без неї люди творять чудеса, лікуючи смертельні хвороби, створюючи витвори мистецтва та дивовижні винаходи.
- В мене є для тебе подарунок, дитя. Мені лише потрібне твоє ім'я для завершення. - вказала вона на коробку поруч.
- Фіалка, мене назвали Фіалкою у цьому світі. - впевнено відповіла я.
- Так, Фіалка, звичайно. А твоє справжнє ім'я? Те, яке дали тобі батьки?
Я поглянула на неї з недовірою.
- Не бійся, ці байки про імена давно вже просто традиція. Мене звуть Естель і я ніколи не приховувала його. На мені є захисний амулет від зла. - вказала вона на камінець, що був прикріплений на ланцюжок. Схожий з моєї шиї зірвав чаклун в той роковий день.
- Як називається цей камінь? - раптом запитала я.
- Аметист. Цей камінь належить Богині. Вона принесла його у цей світ, а через те, що, вона осіла саме на землях нашого королівства, то і родовища є лише тут. А ось і мій подарунок. - дістала вона невелику подушечку, на якій лежав срібний ланцюжок з підвіскою у вигляді мендалевидного фіолетового каміньчика, який огортали витончені срібні переплетення. Він зовсім не був схожим на той, який колись носили ми з мамою, хіба що камінь залишився того ж кольору. "Моя донька підпалила мені сукню". Мама розповідала мені схожу казку, і ще тоді, коли я зустрілась з дітьми у лісі, то зустрічала відголоски маминих історій у цій реальності. Фіолетовий камінь Аметист, що мене змушували носити з дитинства. Для чого? Чому я не сперечалась і безумовно погодилась його ніколи не знімати? "Вони добре тебе заховали, але одного разу ти все ж зняла його і ми відчули твою магію" - сказав мені в той вечір маг. Але ж я не знімала амулет, тоді можливо мама зняла свій. А що, якщо їм потрібна була саме вона, але знайшли випадково мене. Що ти від мене приховала, мамо?
- Зараз ми і для тебе зробимо подібний захист. Але потрібно дізнатись твоє справжнє ім'я.
- Єлизавета, мене звуть Єлизавета. Але кличте мене Лізою. - відповіла я механічно і віддалено. Насправді всі мої думки були зараз далеко не тут. Я намагалась згадати всі рази, коли хотіла зняти ланцюжок, але не осмілювалась, тому що боялась покарання від мами. Навіть коли була вже дорослою, то боялась. Але чому? Що було такого особливого в тій дивакуватій прекрасі, що обпекла руку крадію в той вечір. Королева помітила зміни в моїй поведінці і промовила:
- Про що ти думаєш, Ліза? - обережно запитала вона та почала водити пальцями по амулету, нашіптуючи невідомі мені слова.
Я вагалась, чи варто відповідати. Мені все ще було страшно довіряти комусь, після всього, що я пережила, тому просто збрехала.
Після того, як я завершила трапезу, почала спостерігати у вікно за місцевими краєвидами. Моєму погляду відкрився задній двір з садом, де бігали діти, проходили широкими алеями слуги і дами в пишних сукнях. Життя кипіло і зі сторони мені здавалось, що ці люди щасливі та цілком задоволені своїм життям.
Неочікувано двері в кімнату відчинились і на порозі знову зявився чоловік у синьому, ім'я якого Тео.
- Ходімо зі мною, тільки нічого не викинь, бо пожалкуєш про це одразу! - пригрозив він мені.
Ми покинули моє укриття і направились довгим коридором вперед. Замок виглядав доволі старовинним. Камяні холодні стіни майже нічого не прикрашало, і якби не вітражні вікна, то можна було б легко уявити, що ми десь у підземеллі.
Через декілька довгих хвилин блукань, ми нарешті увійшли у велику залу, через яку простягався овальний дубовий стіл. Судячи з офіційності дизайну, я зробила висновок, що це щось типу залу засідань. В центрі столу сиділа королева, а поруч з неї ще декілька чоловіків у формі щось емоційно обговорювали. Королева звернула на нас увагу, а тому махнула рукою в знак того, що розмова припинена. Вона підійшла до мене і тепло посміхнулась:
- Я знала, що тобі ця сукня підійде. Твою стару довелось спалити, надіюсь ти не сильно засмутилась через це. - ще ніжніше прозвучав її голос, а ніж минулого разу.
- Дякую за цю сукню, і взагалі за всі ці умови, які ви мені надали. Я справді ціную вашу доброту. - чесно зізналась я.
Королева лише загадково посміхнулась. У мене не було жодних міркувань на цей рахунок, тому я вирішила проігнурувати її реакцію. Далі вони провели мене удвох до кінця залу і всадили за стіл.
- Впустіть Жасмин та Приборкувача! - крикнула королева охороні.
В зал в цей же момент зайшла та юна леді, з розкішним кучерявим волоссям, та високий незнайомець зі світлим русявим волоссям та ямочками на щоках. Тіло хлопця виглядало доволі худощаво у вільній сорочці та темних штанах. Від його присутності мені стало не по собі, мурахи пробіглись шкірою, а шлунок зжався. Я вже знала, що це ім'я йому не просто так дали, тому очікувала найгіршого.
- Сподіваюсь ти обдумала нашу вчорашню розмову і не будеш чинити опір. Ми просто повинні запевнитись у тому, що ти саме та, хто нам потрібен. Приборкувач, ти знаєш, що робити. - перевела вона на нього суворий погляд.
Від слів королеви мене раптом охопив такий страх. Ще один маг, який збирався копатись у мене в голові? Чому всі навколо кажуть, що магія вимерла, а тут я вкотре наштовхуюсь на когось з суперсилами! Його очі засяяли дивним світлом, направлені просто на мене. Я швидко закрила власні, затамувавши подих. Декілька секунд нічого не відбувалось, а потім я відчула вологий дотик чужих губ на своїй щоці, але найбільше мене вибив з колії мерзенний ЯЗИК! Він облизав мене, наче пес! Від таких відчуттів я мимоволі розплющила очі і зустрілась поглядом з темними зеленими очима, а далі вже побачила ближче самовдоволене обличчя Приборкувача. На вигляд він був не старший за мене, хоча якщо враховувати їхню продовжуваність життя, я приблизно вдвічі молодша. Приємні риси обличчя та доволі мужня статура надавали йому природньої привабливості, тому я навіть трохи зніяковіла від такої близкості.
- Ну ось ти і потрапила у пастку, чужачка! - почула я радісний голос у себе в голові. - Ти доволі передбачувана. Не сподобався мій сюрприз? У тебе зараз є вибір: або ти добровільно даєш Жасмин прочитати твоє минуле, або я змушую тебе підкоритись їй. Що ти обереш?
- Ти думаєш я так просто здамся і дозволю тобі це зробити? - відповіла я вголос.
- Ох, знаєш скільки таких історій я чув? Мені ще ніхто не зміг відмовити! - насмішливо прозвучала його фраза, - Для чого ти чиниш опір? Це ж просто перевірка. А раптом ти принцеса, і навіть про це не знаєш? А своїми діями ти викликаєш лише підозри, шпигунка.
Його слова змусили мене сумніватись у правильності своїх рішень. Невже це погано, що вони поглянуть, ким я була в минулому? Я ж всього лиш звичайна дівчина, яку випадково привели у цей світ. Одначе чому змій підказує цього не дозволяти і всілякими силами захищає мене?
- Гаразд! Я згодна добровільно. Але навіть якби ти постарався, у тебе не було шансів, зеленоокий. - врешті здалась я.
- Проти мене нікому не встояти, навіть тій, хто опанував темряву! - промовив він і нарешті вшився з моєї голови.
-Жасмин, можеш починати. - звернувся від до чаклунки.
Дівчина лише кивнула у відповідь і зайняла місце хлопця, що був прямо перед моїм обличчям секунду тому. Вона знову поклала руку мені на плече і почала пробиратись крізь захист. Я намагалась стримувати змія, щоб він не заважав їй проходити, але було доволі важко витерпіти неприємне відчуття того, як хтось фізично лізе тобі у підсвідомість.
Нарешті Жасмин покинула мою голову і одразу промовила:
- Це не вона. Я не знайшла у неї жодних спогадів про королівство, чи хоча б натяків про це. Я дійшла до свідомого віку, але там також все чисто. Лише чужий світ. Але у мене є одна здогадка, хоча я все ж не впевнена.
- Говори, Жасмин, що ти думаєш? - нетерпляче промовила королева.
- Батько розповідав, що наша память, вона наче глина, з якої можна за бажанням щось виліпити. Колись він чув про одного мага, який був спроможний змінювати спогади. Однак він приймав лише заможних людей, тому що це був дуже важкий та болісний процес. Я думаю, що ми могли б переглянути частину спогадів, адже маг міг залишити слід. На якомусь етапі я можу відчути зміни і тоді буде точно зрозуміло, що в її свідомості змінили спогади. Але для цього потрібен час. Їй необхідго періодично відпочивати від вторгнень, тому що вона просто збожеволіє. Це лише теорія, але ми повинні запевнитись.
- Дякую, за твої старання Жасмин, передай будь ласка батьку вітання. Приборкувач, ти також можеш бути вільний. Тео, почекай за дверима, мені потрібно поговорити з нашою гостею наодинці. - швидко розпорядилась жінка.
- Слухаємось, ваша Високість. - відповили вони та залишили нас на одинці.
Я спостерігала за тим, як вона наливає в чашечку чай, граційно і ніжно тримаючи чайничок. Потім вона присіла поруч, протягуючи мені запашний напій.
- Не люблю, коли слуги розливають мені чай. Знаєш, коли моя донька була тут, я рідко дозволяла нянькам за нею приглядати. Саме я відкрила магічні сили моєї маленької принцеси. Якби слуги не помітили, що вона від злості підпалила мою сукню, то можливо я б її не втратила. При моєму чоловікові тут кипіло життя. Але стіни в цьому замку досі мають вуха. - хитро блиснула вона очима та перевела погляд на маленькі двері.
Однією лише рукою королева махнула і відчинила їх, навіть не вставаючи з місця. У мене підборіддя ледь на підлогу не впало від такого неочікуваного повороту подій. Королева також чаклунка! У цьому світі взагалі є прості люди? Тим часом за прочиненими дверима виявився невисокий юнак, який певне підслуховував розмови. Лише коли я пригледілась, то зрозуміла, що це була далеко не людина: довгі вуха, дивакувато довгий ніс та завеликі очі на блідому обличчі. Він щось буркнув собі під носа і швиденько втік.
- Це Лір, занадто допитливий і часто любить підслуховувати, тому будь обережна у висказуваннях, бо він має дуже чутливий слух, особливо до пліток. Ох, від нього стільки неприємностей. Колись на цих землях існували не лише маги чи люди, а й багато інших рас та створінь. Нажаль залишились лише відголоски тих днів, такі як Лір. Їхній народ тепер можна знайти лише в підручниках природи Терри.
Я мовчала, все ще перебуваючи в шоці від побаченого, не наважуючись промовити хоч слово. Від королеви віяло ворожістю та могутністю.
- Богиня ніколи не обирає когось просто так. Твоя сила ще не проявилась? Яка твоя особливість, окрім того, що ти зуміла приборкати темряву? - поцікавилась вона.
- Я не впевнена, що володію магією. Це все велике непорозуміння. Я потрапила сюди випадково, бо якийсь маг викрав мене просто з вечірки до Дня Народження, а потім я прокинулась у лісі. Далі мене викрав Мисливець, катував, намагаючись пробудити силу. І наостанок ваші люди... - перейшла я на істеричний сміх.
- Десятка вважає, що ти зникла принцеса. Але я відчуваю, що ти - не вона, не моя Офелія. Провидець сказав, що ти прийдеш з небес і допоможеш знайти її. Поки що ти відповідаєш всім критеріям, а тому я виконала свою частину пророцтва та витягнула тебе з лап Мисливця. І ти потрапила сюди не випадково. А чому Десятка викрала тебе з твого Світу ми зараз намагаємось дізнатись. Який він, твій Всесвіт? У вас також є магія?
- Мій Світ? Він стрімко розвивається, у нас є наука та технології, які вам навіть уявити не вдасться. Наша планета пережила ваш розвиток років чотириста тому. Я не можу назвати його ідеальним, бо людям в нашому світі ще є над чим працювати, але я вірю, що все може змінитись на краще. І хоча на моїх землях не існує магії, але і без неї люди творять чудеса, лікуючи смертельні хвороби, створюючи витвори мистецтва та дивовижні винаходи.
- В мене є для тебе подарунок, дитя. Мені лише потрібне твоє ім'я для завершення. - вказала вона на коробку поруч.
- Фіалка, мене назвали Фіалкою у цьому світі. - впевнено відповіла я.
- Так, Фіалка, звичайно. А твоє справжнє ім'я? Те, яке дали тобі батьки?
Я поглянула на неї з недовірою.
- Не бійся, ці байки про імена давно вже просто традиція. Мене звуть Естель і я ніколи не приховувала його. На мені є захисний амулет від зла. - вказала вона на камінець, що був прикріплений на ланцюжок. Схожий з моєї шиї зірвав чаклун в той роковий день.
- Як називається цей камінь? - раптом запитала я.
- Аметист. Цей камінь належить Богині. Вона принесла його у цей світ, а через те, що, вона осіла саме на землях нашого королівства, то і родовища є лише тут. А ось і мій подарунок. - дістала вона невелику подушечку, на якій лежав срібний ланцюжок з підвіскою у вигляді мендалевидного фіолетового каміньчика, який огортали витончені срібні переплетення. Він зовсім не був схожим на той, який колись носили ми з мамою, хіба що камінь залишився того ж кольору. "Моя донька підпалила мені сукню". Мама розповідала мені схожу казку, і ще тоді, коли я зустрілась з дітьми у лісі, то зустрічала відголоски маминих історій у цій реальності. Фіолетовий камінь Аметист, що мене змушували носити з дитинства. Для чого? Чому я не сперечалась і безумовно погодилась його ніколи не знімати? "Вони добре тебе заховали, але одного разу ти все ж зняла його і ми відчули твою магію" - сказав мені в той вечір маг. Але ж я не знімала амулет, тоді можливо мама зняла свій. А що, якщо їм потрібна була саме вона, але знайшли випадково мене. Що ти від мене приховала, мамо?
- Зараз ми і для тебе зробимо подібний захист. Але потрібно дізнатись твоє справжнє ім'я.
- Єлизавета, мене звуть Єлизавета. Але кличте мене Лізою. - відповіла я механічно і віддалено. Насправді всі мої думки були зараз далеко не тут. Я намагалась згадати всі рази, коли хотіла зняти ланцюжок, але не осмілювалась, тому що боялась покарання від мами. Навіть коли була вже дорослою, то боялась. Але чому? Що було такого особливого в тій дивакуватій прекрасі, що обпекла руку крадію в той вечір. Королева помітила зміни в моїй поведінці і промовила:
- Про що ти думаєш, Ліза? - обережно запитала вона та почала водити пальцями по амулету, нашіптуючи невідомі мені слова.
Я вагалась, чи варто відповідати. Мені все ще було страшно довіряти комусь, після всього, що я пережила, тому просто збрехала.
Коментарі