Відкривши очі, перша моя думка була такою: "Скоріше б вже цей день скінчився!". Кожен рік одне і те ж... Це всього лиш черговий день в календарі, і те, що я народилась двадцять п'ять років тому саме у цю дату (навіть не день тижня!), зовсім не дає мені права виділяти його серед інших. По крайній мірі в дитинстві я наділяла його якимись магічними властивостями і мені здавалось, що саме на моє День Народження має трапитись якесь диво, тому я з нетерпінням його очікувала. Але до цього часу єдині традиції, які збереглись - це дзвінок батьків і улюблений торт з вишнями.
У свої двадцять п’ять я відчуваю себе настільки божевільною, наскільки це можливо, бо завжди мене переслідує відчуття, що це все не правильно: все моє життя, всі дії і бажання, всі рішення, так, ніби мені немає місця у цьому світі. Єдине, що мене тішить сьогодні, так це те, що погода для березня на диво просто прекрасна, бо з самого ранку яскраве сонце прориваюється крізь цупку тканину штор і я навіть так відчуваю його тепло, наче прийшов час пробудитися після зимових холодів.
Працюю я, до речі, бухгалтером в досить успішній меблевій компанії "Ізумруд". Не сказати, що я задоволена своєю роботою, але діватись нікуди, бо рахувати - це єдине, що я вмію добре робити. Раніше я ще намагалась шукати себе у різних видах зайнятості, але ближче до завершення університету опустила руки і попливла за течією. В це місце мене запихнули батьки, адже директор цієї компанії - їхній боржник. Одного разу в свої часи тато врятував його від в’язниці і прийшов час скористатись послугами старого знайомого.
Що ж, за два роки роботи я довела, що не "по блату" потрапила на це місце, а насправді я хороший спеціаліст і претендую на кар’єрний ріст, хоча спочатку всі дивились на мене досить скептично.
Довелось через силу вставати з ліжка, тому що наперекір моєму бажання наїстись торту і подивитись серіал, мої друзі вважають, що мені вкрай необхідно відсвяткувати свій ювілей, а на мій протест про свободу дій і права людини вони лише махнули рукою. Моя мега п’ятірка (Тоня, Ліка, Настя, Андрій, Ігор) не бажає навіть чути, що я інтроверт і мені краще було б не влаштовувати гучних гулянок. Єдина, хто дійсно підтримала мене на рахунок вечора, так це Ліка, бо подруга знає мене трохи ближче за інших і в дитинстві завжди проводила цей день разом зі мною поруч.
Першими, як завжди, подзвонили батьки. Для мене вони - найдорожчі люди у всьому світі і я була безмежно рада почути теплий голос мами і скупі слова привітання від тата. Одного разу я випадково знайшла документ про те, що у мами більше не може бути дітей і саме тому вона кожного разу закривалась у ванній, коли я просила купити мені братика чи сестричку. Як виявилось пізніше, я також зовсім не легко була дана Богом моїм батькам, але в дитинстві я не розуміла, наскільки я цінна для них і часто потрапляла в неприємності. То руку зламала, коли ми бігали після школи на будівництві, то впала в яму і просиділа там пів дня, поки батьки не підняли всю поліцію району на вуха, то заблукала в лісі на шкільній екскурсії і ще купа інших способів, як довести маму до інфаркту, а тата змусити посивіти.
Ми проговорили майже дві години, згадували, якою я "слухняною" дівчинкою була, не обійшлось і без матусених сліз, але прощатись не хотілось зовсім. Ми домовились, що завтра я приїду з Лікою вгості і ми разом з’їмо мій улюблений торт. А ще хрещена мама Таня також хоче завітати і привітати особисто, і бабуся з дідусем приїхати хочуть, а отже мені, як виновниці торжества, необхідно бути присутньою. Я дійсно скучила за родиною, тому напевно правильно, що моє свято збере всіх нас знову разом.
Вони лише зиркнула на мене незадоволено, але все ж перестрибнула на стілець. Ми з нею дві сильні і незалежні жінки, що сильно споріднює наші характери, роблячи наше проживання в одній квартирі максимально комфортним.
Астрід - неймовірно чарівна кішка породи Єгипетська мау, що стала моєю супутницею три роки тому. Я досі пам’ятаю той день, як батьки принесли мені маленький пухнастий сірий клубочок на честь переїзду в нову квартиру. Вона, очевидно, аристократка, бо її поведінка нагадує мені манірних дівчат блакитної крові. Але що найбільше дивує, так це її гордість і власність, так наче це я у неї в гостях, а не вона у мене. Я читала, що це нормально для деяких котячих, тому просто навчилась з цим миритись.Зараз вона споглядала за моїми діями і показувала очевидне незадоволення моїм пізнім підйомом, адже пані досі не поснідала. Для неї я насипала в мисочку кролика у вершковому соусі (новий смак вологого корму), а собі тости з арахісовою пастою та ароматною кавою на кокосовому молоці.
Кішка лишень підняла на мене свій мудрий погляд, напевно сумніваючись в розумових можливостях своєї хазяйки, якщо вона очікує відповіді від тваринки. Напевно вона має рацію, порібно мені радіти тому, що я і так маю, бо люди і в гірших ситуаціях живуть. Дехто он все життя шукає себе, а я очікую подачі на тарілочці. Чому мені здається, що ця кішка розуміє мене краще, ніж я її?
- Шкода, що я не зможу взяти тебе з собою сьогодні. - погладила я свою улюбленицю.
Я домовилась з сусідкою, що вона пригляне за Астрід, бо після клубу я планувала залишитись наніч у Ліки. А завтра ми хочемо разом поїхати до моїх батьків, тому кішечку було б краще залишити в надійних руках.
До речі про сьогодні, пора б вже починати збиратись. Друзі приготували мені сюрприз в одному з нічних клубів нашого міста, щоб гучно відзначити цю "важливу" дату. Адреса здалась мені незнайомою, адже я не любитель нічного способу життя, тому через відсутність якогось значного досвіду мене це зовсім не збентежило, а навпаки зацікавило. Я завжди виділялась надмірною допитливістю.
Набравши гарячу ванну, я увімкнула улюблену групу і поринула у думки. Після водних процедур зайнялась масками для обличчя, волосся та масажами. По завершеню я пахла ваніллю та шоколадом - моїми найулюбленішими смаколиками. Паралельно зі зборами, я приймала дзвінки та повідомлення від родичів і знайомих, більшість з яких бажали мені вийти скоріше заміж, а головне - народити карапуза, бо вже, по прийнятих суспільством нормах, "давно пора". Я пропускала це все мимо вух і лишень дякувала за їхні "теплі" привітання. Я вважала це далеко не основним своїм призначенням, але доводити щось іншим настрою не було.
- Готово! Астрід, худко неси фотоапарат! Ти поглянь, яка красуня стоїть перед тобою. Це ж твоя Ліза, уявляєш? - покрутилась я перед дзеркалом.Мені дійсно подобалось те, як лежало моє накручене світле волосся до середини спини, як виділяються мої сірі очі, як природньо лягла помада на тонких вустах. На стрункі довгі ноги одягла чорні скіні-джинси, щоб підкреслити фігуру та того ж кольору замшеві черевики на середньому підборі. Зверху - чорна водолазка і для завершення образу накинула класичний піджак. Ніжні сережки, клатч і звичайно ж золотий кулон у формі сердечка з красивим каменем фіолетового кольору всередині (завжди забуваю його назву), який мені подарувала мама ще в дитинстві. Я носила його скільки себе пам’ятаю, не знімаючи. У неї також є схожий, тому мені здається, що він з’єднує нас незримою ниткою і вона завжди поруч.
З роздумів мене витягнув раптовий дзвінок Тоні:
- Привітик, Лізок, сподіваюсь ти вже викликаєш таксі, бо ми майже всі в зборі і направляємось в клуб! Не вистачає лише Ігора, збирається повільніше дівчини! До речі, я Пашу з собою взяла, хочу нарешті познайомити його з вами, а Андрій взяв Аню, тому нас сьогодні буде навіть більше, ніж очікувалось. Правда круто, що ми всі разом будемо? Наша компанія збільшується! - прокричала в трубку подруга, очевидно вже розбавивши цей вечір келихом вина. На фоні чулись голоси друзів, незадоволених очікуванням Ігора.
- Так, я вже виходжу. Скоро буду, не сумуйте. Люблю вас! - коротко відповіла я.
- І ми тебе! - водночас з голосом Тоні прозвучав голос Ліки і друзі відключились.
Я одразу занесла Астрід пані Олені, жінці літнього віку, що також не залишилась без солодкого подарунку на честь мого свята і подяки за послугу. Я не часто лишала там кішку, але зазвичай її реакція була досить спокійною. Проте сьогодні Астрід буквально волала, коли я переносила її. А ще вона поставила мені на руці болючу подряпину, і Богу лише відомо, як вона поводилась у сусідки вдома надалі. Закривши двері під’їзду, я вийшла на вулицю, вдихаючи свіже холодне повітря. Таксі вже очікувало, тому я, перепровіривши ще раз адрес, запригнула у автомобіль і поїхала до клубу. Всю дорогу я думала лише про реакцію Астрід і сильно переживала, чи заспокоїться кішечка, та чи не отримає ще більший стрес від моєї довгої відсутності. Цікаво, чому вона так розпереживалась?