Дорога виявилась зовсім не близькою. Я все ще не відчувала свого тіла, була не в змозі навіть пальцем повурухнути. Вони зняли з мене мішок лише коли зробили невеликий привал, щоб напоїти водою. Я й забула, коли востаннє нормально їла. Мене взагалі дивував той факт, що я досі жива і функціоную.

Ми їхали до заходу сонця, а потім зробили привал на ночівлю поблизу лісу. Тіло все ще не слухалось, одначе я нарешті змогла повурухнути вказівним пальцем лівої руки. З мене знову зняли мішок і на цей раз напоїли гарячим супом. Шлунок задоволено замурчав від блаженства. Якби я могла, то посміхалась би зараз на всі тридцять два. І все ж я далі намагалась змусити свої пальці рухатись, адже це єдине заняття, на якому я зосередилась, щоб не впасти у відчай від свого положення. Багаття мирно потріскувало, а група вела спокійні розмови про службу.

- Скільки вона так буде лежати? - запитала одна з синіх.

- Повинна добу, принаймні так сказав Алхімік. - відповів їй інший.

За всю дорогу я встигла нарахувати п’ять голосів: Іскорка, Буря, Алмаз, Ураній та Золотоносець. Їхня тенденція давати один одному прізвиська не переставала мене дивувати. Вони не обговорювали нічого важливого, точили ляси на загальні теми, тому я так і не зрозуміла, хто вони такі і на чиєму боці. Я схильна думати про два можливі варіанти: або Протестанти, або люди королеви. Буде доволі кумедно дізнатись, якщо це якась незалежна когорта, котра також намагається заполучити принцесу. Коли вони вже зрозуміють, що я - не вона. Я просто дівчина з чужого світу, яку можливо випадково переплутали з кимось іншим. Але як пояснити колір очей я ще не знайшла відповідь.

Ближче до сутінок один з моїх викрадачів залишився на варті, а всі інші забулися солодким сном навколо багаття. Я в цей момент могла рухати вже обома великими пальцями на нозі і хаотично намагалась змусити підкорятись долоні. Через декілька годин старань я зуміла підняти коліно, а ще через годину вже й всю ногу цілком. Тепер залишилось дочекатись поки засне вартовий. Я спостерігала за ним з-під прикритих повік. Коли вже тліли останні вогники багаття, а на самій вершині неба виднівся ясний місяць, я крадькома піднялась та неспішно відійшла від табору синіх плащів ближче до коней. Тіло намагалось протистояти отруті, проте та все ще брала верх, тому керувати ногами було незвично важко. Зі сторони мої потуги напевно виглядали досить карикатурно, тому що вже говорити про те, щоб осідлати скакуна. Моєю першою ціллю стала зброя. Необхідно було знайти щось на кшталт кинджалу або клинка. Я встигла помітити, що один з них залишав більшість спорядження на коні, тому це зіграло мені лише на руку.

Тварини спокійно відпочивали, прив'язані до дерев. Я почала обшукувати їх і натрапила на невеликий ніж, скожий на той, який завжди носив Мисливець. Я сховала його під спідниці, закріпивши ремінець вище на нозі, щоб у випадку чого, його не знайшли так легко. Раптом позаду почула панічний викрик: "Вона втекла!". Моє серце з гуркотом впало в п'яти, однак мозок наказав рухатись в ліс, адже спочатку їм потрібно було б в темряві визначитись з напрямком, в якому я ймовірно могла б піти. Кожен крок давався мені не легко, тіло страшенно не бажало піддаватись власниці. Декілька разів я спотикалась, ноги заплітались, але я продовжувала рух вперед. У мене не було дороги назад, іншого варіанту чи захисту. Я проти всього світу. Мисливець, Десятка, Протестанти, Сині плащі, солдати королеви... А що далі? Інопланетяни?

Голоси чулись все ближче, а це значить, що я повинна заховатись. На мою невдачу навколо лише рівнина і навіть схилу ніякого не виднілось. Я розуміла, що все ще не можу бігти на повну силу, але невже у мене був вибір? Чому всі хочуть мене впіймати? Я навіть точно не знаю, чи маю якісь магічні вміння, окрім того спалаху темряви, який вірогідно був навіть не моїм вмінням. Ця темрява існує тут з давніх часів і ніяк мене не стосується. Ні, я не дозволю маніпулювати мною так, наче я іграшка якась. Я повинна повернутись додому!

Здалеку я побачила маленький спалах, схожий на світлячка, і не одразу зрозуміла, що це потенційна небезпека. Лише коли вогник розгорівся сотнями маленьких іскор я усвідомила, що мене викрили. Від неочікуваності я приземлилась на п'яту точку і спробувала відповзти назад, однак за світлом з'явилась його власниця і накинула на мене сітку, котра миттєво зафіксувалась міцною хваткою на моєму тілі. Я знову паралізована, але тепер мені вже не вибратись так просто. 

- Пошукова магія! - весело викрикнула дівчина років вісімнадцяти, очевидно насміхаючись.

Підмога прибула згодом. Але я не збиралась кричати і вириватись, тому що розуміла, що шансів на порятунок більше не буде. Сили потрібно приберегти для подальших подій.

- Іскорка, ти як завжди на висоті! - з гордістю промовив один з чоловіків і, наче Батько, поклав руку на світле волосся дівчинки. - Наш сонячний скарб!

Всі інші погодились і пібадьоруючи поаплодували дівчині. Від їхніх розмов мені ставало все бридкіше, я б хотіла радше взагалі нічого не чути, а ніж цей галас. Компанія Мисливця мені підходила куди краще... Коли ми повернулись до табору, мене виплутали з сітки, міцно зв'язавши при цьому руки та ноги, які одразу ж оніміли від нестачі крові. Рана на руці почала знову про себе нагадувати, адже шкіра сильно натягнулась у такій позиції. Тепер доведеться боротись не лише з болем від кайданів. Всю ніч я присиділа прив'язана до дерева мотузкою, обдумуючи свої подальші дії. Невідомість лякала і змушувала тремтіти. Чому я не могла, як всі нормальні попаданки, потрапити у руки до прекрасного принца і щасливо жити в багацтві та розкоші до кінця своїх днів?! 

Вранці ми знову вирушили в дорогу. Я - з мішком на голові. За всю ніч я так і не змогла поспати через нестерпне відчуття болю і тривоги, тому іноді відключалась на декілька хвилин. Ще раз ми зупинились, щоб напоїти коней, і я з червоними від сорому щоками сходила в кущі під пристальним поглядом однієї з синіх. Дякую, що хоча б з жінкою. Коли сонце котилось за горизонт, ми дістались міста. Я зрозуміла це по тому, що голосів навколо стало як у вулику. Спочатку ми пройшли через площу-ринок, де страшенно смерділо рибою та потом. Далі запахи змінились на більш приємні. Ми проїжджали запашну пекарню, від якої мій шлунок зробив сальто назад. Проїхали через ворота і знову почався гамір - ми прибули на місце призначення. Всі вітали п'ятірку з успішним полюванням, а особливо Іскорку з її дебютом.

Мене внесли в кімнату і грубо посадили на стілець. Мішок так і не зняли, залишивши на одинці, заковану та сліпу. Від важких думок хотілось кричати, а почуття самозбереження веліло сісти десь в безпечнішому кутку. В кімнату хтось зайшов. Я почула, як зачинились скрипучі двері, як невідомий зробив до мене близько дванадцяти важких кроків і нарешті зупинився. Їх було двоє. Я почула ще одну пару ніг, що топталась біля дверей. Нарешті з мене зняли мішок і я з неприкритим здивуванням розгледіла все навколо.

Це була пишно оздоблена, простора кімната, що нагадувала музейний експонат. Справа від мене знаходився камін, а зліва - велике м'яке ліжко білого кольору, в яке я буквально до смерті захотіла заритись і більше не вилазити з нього ніколи. Врешті довелось перевести погляд на незнайомців. Навпроти стояв чоловік, якого я впізнала одразу, адже він належав до п’ятірки, котра мене викрала. А позаду нього на мене направила уважний погляд статна, вбрана в позолочену сукню жінка, років п’ятидесяти. 

- Звільни дівчинку! - наказала вона суворо.

Чоловік швидко виконав її волю та зняв з мене кляті мотузки, від яких у мене шкіра встигла вкритись болючими багряними ранами. Я розім’яла онімівші зап’ястя і продовжила спостерігати за жінкою. Вона також уважно розглядала моє обличчя та не спішила відводити погляд. Її обличчя здалось мені знайомим, а потім я нарешті зрозуміла, що саме вона показалась мені у дзеркалі тоді, коли ми з Старійшинами шукали шлях. Невже це вона мене викрала?

- Вітаю вдома, дитя... - почула я тепер її ніжний голос.