На хвильку я зупинилась і затамувала подих, адже високо в небі сяє величезний повний місяць, зорі майже не видно, але я впевнена, що з нашої кімнати буде відкриватись дивовижний вид. Я люблю такі ночі, в них є своя загадка та інтимність.

Клуб носив назву "Спів Сирен", тому поки я стояла у ВІП-черзі, був час подумати, чому саме так міфічно вирішили назвати настільки примітивне місце, де прямо зараз лунала звичайна поп-музика. Я би назвала його "Помийна яма", або щось накшталт "Кров з вух", бо по іншому охарактеризувати такі місця у мене язик не повертався. Хоча черга для особливих гостей не була досить великою, як тільки я вирішила сповістити друзів про приїзд, до мене підійшов один з охоронців. Чоловік років сорока здавався значних розмірів, порівняно зі мною. Високий, широкоплечий, темне коротке волосся і тижнева щетина на вільному підборідді. Очевидно, що ця робота йому підходить, бо якби він зараз мене підняв, то певно навіть і не відчув моєї ваги.  Але коли він заговорив, весь мій страх раптово зник. Навпаки, я навіть заслухалась його заворожуючого голосу. Охоронець представився Любомиром, запропонував пройти за ним, адже мої друзі вже зачекались. Спочатку я з недовірою покосилась на нього, але коли він назвав мене по імені, то спокійно послідувала за ним вперед. Я була рада, що не доведеться стояти на холоді, бо страшно не люблю черги. 

Як тільки ми увійшли на перший поверх клубу, атмосфера накрила мене хвилею цунамі. В ніс вдарив різкий запах алкоголю, диму та поту. Людей тут було незліченно багато. Схоже, що це досить популярне місце у нашому місті. Раптом Любомир запропонував пригостити мене коктейлем за рахунок закладу, бо йому терміново потрібно відійти на хвилинку, але коли я сказала, що можу самостійно дійти до місця призначення, він лишень відмахнувся і попросив прикрити його, бо у нього завдання від моїх друзів довести мене цілою, за яке обіцяли гарні чайові. Я не змогла підставити чоловіка, тому добродушно погодилась. Ми підійшли до барної стійки, від махнув бармену  і той люб’язно налив мені Апероль шприц. Якщо враховувати безкоштовну випивку і компанію симпатичного бармена, то  моє положення не таке вже й нестерпне і декілька хвилин я зможу потерпіти. 

Хотілось скоріше дістатись до друзів, щоб продовжити святкувати з ними, але Любомира все ще не було поблизу. Тому я вирішила замовити ще Мохіто з ароматною м’ятою, яку обожнюю з дитинства. Коли я приїжджала до бабусі, то весь час варила трав’яні чаї з її горища. Теплі спогади зігріли мою душу, а можливо подіяв вже другий випитий напій. Все навколо стало вдвічі яскравішим, ніби хтось додав контрасності в налаштуваннях, а музика і люди навколо сильно уповільнились. Не те, щоб я зовсім була слабка до алкоголю, але ефект від його дії здався мені підозрілим. Я відчула легке запаморочення, все закрутилось в такт музиці, яка здавалась безкінечною. Бармен хитро спогладав за моєю реакцію, і від раптової думки про те, що це можуть бути наркотики, у мене зжалось все в середині. 

Не встигла я придумати план втечі, як почула дзвінок від Ліки, яка однозначно почала хвилюватисью Я намагалась заспокоїти подругу, запевняючи, що я вже на першому поверсі. Проте охоронець Любомир десь затримався, залишивши мене одну біля стійки і саме тому я не взмозі дістатись до них. 

- Почекай, Ліз, давай по порядку! Кого ти чекаєш? І де ти взагалі? Ти що вже п’яна?

Музика заважала розмовляти, запаморочення не давало сконцентруватись на словах подруги. Але я спробувала повторити:

- Охоронця Любомира, ну того, якого ви за мною прислали. Я приїхала по відправленій тобою геолокації, в черзі мене зустріли і попередили, що від вас. А зараз цей охоронець десь бродить, залишивши мене біля бару.  

-"Що? Лізух, ми тебе не бачимо біля бару! Ти не в тому клубі! Скинь адресу, ми зараз тебе заберемо!" "Ну де вона там?" "Я викликаю таксі!"  

Дійсно надійшов охоронець, тому я забрала слухавку від вуха і вже не чула, що друзі намагались мені пояснити, але я безсумнівно вважала, що ми з ними і так скоро побачимось. Шкода, адже можливо якби я послухала, то зрозуміла би, яку яму я собі зараз рию власноруч, і, можливо, тікала би з того клятого клубу зі всіх ніг, не звертаючи увагу на важкість та туман в голові. Однак нічого такого мені і не спало на думку, тому я покірно слідувала за Любомиром в глибину будівлі, з нетерпінням очікуючи сюрпризу.

Ми увійшли в довгий темний коридор, що ймовірно вів до підсобних приміщень. Тут було брудно і пахло пліснявою. Охоронець рухався плавно, здавалось, що він зовсім не торкається землі. А я плелась за ним, ледь переставляючи ноги - в голові намотався клубок думок, страхів і переживань, які я безрезультатно намагалсь розплутати. Я забула, чому взагалі тут знаходжусь, для чого слідую за цим моторошним чоловіком і куди я хотіла піти. Мозок хаотично шукав вихід з лабіринту, в який я сама себе загнала під дією алкоголю і ще чогось. Більше не контролюючи своїх дій, я зайшла в простору кімнату, освітлену лише місяним сяйвом, яке пробивалось крізь маленьке віконечко зверху. Позаду я почула клацання замка, але мене воно зовсім не налякало. Навпаки, як загіпнотизована, я пройшла у центр кімнати, де виднілись дивні візерунки на підлозі, розташовані по колу. 

Тим часом охоронець почав запалювати свічки з дуже дивним запахом, складаючи їх по одній на ієрогліфи, вміло виведені білою фарбою.  Видовище здавалось магічним і таємничим, наче я потрапила у якусь фантастичну казку. Реальність здавалась сном, тіло не піддавалось свідомості.  Напевно я божеволіла, якщо досі не намагаюсь втекти, а просто стояла як вкопана. Запах від свічок вводив мене в ще більший гіпноз, безплідно я намагалась протистояти йому, але єдине, що було в моїй голові в той момент, так це думка про те, як буде без мене Астрід.  

Любомир нарешті завершив всі свої маніпуляції і поглянув мені прямо в очі:

- Не хвилюйся, все пройде швидко. На тебе вже чекають! Скільки зусиль ми потратили, щоб знайти тебе, наш дорогий скарб! 

Я не могла зрозуміти, про що він говорить, але мене це зараз зовсім не хвилювало. А він все продовжував свій монолог:

- А як тебе добре заховали! Такий вмілий захист поставили, ніколи б не здогадався ніхто, якби ти не зробила фатальну помилку та не зняла його. Тієї хвилини нам вистачило, щоб впасти тобі на слід. - грубо засміявся чоловік і схопився за мій кулон, легким рухом розірвавши тонкий ланцюжок. 

У повітрі почувся запах горілої шкіри і охоронець з шипінням відкинув подарунок мами кудись у куток кімнати. 

В ту ж хвилину з кишені він дістав два кільця з красивим каменем, одне з яких надів мені на вказівний палець. Я лишень заворожено спостерігала за всім, що відбувається. А далі почула якусь невідому мені мову, бо чоловік почав читати чи то молитву, чи то закляття. Це було вище моїх сил, тому я спостерігала лишень, як загораються сяйвом ієрогліфи на підлозі, як починають горіти яскравіше свічки, як місячне сяйво стає зримим, схожим на срібні нитки. Голос охоронця ставав все глибшим і гучнішим, повітря навколо нас перетворювалось на туман, запах свічок викликав сильніше запаморочення. 

Я концентрувалась на срібних нитках, щоб зовсім не втратити свідомість, як раптом ритуал перервав невідомий, який з гучним гуркотом виламав вхідні двері. Деревина шматками розлетілась у різні сторони, на щастя ми були захищені невидимим бар’єром. Обличчя розлюченої жінки з мудрими зеленими очима, яка одним лише помахом руки виштовхнула з кола Любомира - останнє, що я встигла побачити. Далі відбувалось щось, що мій мозок відмовляється розуміти: гравітація покинула кімнату, мене почало страшенно нудити, я відчула кожну кісточку свого тіла, здавалось, що я вмирала і знову воскресала сотню разів, поки не провалилась в таку жадану пітьму.