— Ах ти ж, їжачиху мені в гузно! Це чо таке було зараз?

Я знову опинився на острові з кам'яною бруківкою та лавочкою. В очах трохи пекло, а голова паморочилася. Довелося спертися руками на коліна, щоб не впасти. Спробував проморгатися, але серпанок і неприємне відчуття нікуди не поділися.

— Все гаразд, Миколо Васильовичу, оскільки ви підключені до гри безпосередньо через мозок, може бути легке запаморочення та брижі в очах через завантаження ролика.

— Якого, цвях тобі в коліно, ролика?

— Зараз вам полегшає, і я розповім. Присядьте на лавочку. Чи, може, водички?

— Дупички!

Через десяток вдихів і видихів мені полегшало, погляд прояснився і я випростався на повний зріст. Переді мною стояв і виблискував своєю дратівливою посмішкою і біло-жовтими обладунками місцевий крилатий янголятко.

— Ну, я ж казав, все пройшло. Як ся маєте, Миколо Васильовичу?

— Ти мені тут не це, зуби не забалакувай, а краще дай відповіді на кілька запитань, коли приперся.

— Я тут саме для цього.

— Тоді, значиться, питання перше: якщо покумекати головою і з'єднати кобилу з возом, то ти тут головний, га? Тільки давай без цих ухилень, май повагу до старших і не вважай мене за дурника.

— Ну, можна сказати й так, я тут головний.

— Тоді одразу друге запитання: як мене звуть — ти знаєш, але ось чо твоє справжнє ім'я — Гавриил, я не повірю ніколи.

— Ви маєте рацію, звати мене Вадим…

— Ага, значить Вадик! Тоді дай мені відповідь, дорогий Вадику, і на третє запитання: навіщо тобі потрібен старий та немічний дідуган?

— Відразу до діла?

— Ну, а чо віслюка за мошонку тягати? Говори як є, люди дорослі… Ну я так точно.

— Як вам ролик?

— Чо?

— Як вам те відео, яке ви щойно переглянули та події якого начебто походили від вашого обличчя?

— А як це пов'язано з тим, чо я запитав?

— Безпосередньо і цілком ці питання пов'язані. Просто дайте відповідь.

— Ну… Це кіно… Та нічого не зрозуміло! Бух, бах, якісь тварини, солдати, вибухи, зради, смерть. Війна і нічого більше.

— Саме так, Миколо Васильовичу, саме так. Війна і нічого більшого. Обгортка без цукерки, а нам потрібна начинка! Для цього я вас і впровадив сюди.

— Чо?

— Ем-м-м, може вина для початку?

— Запхай собі це вино в свій же початок! І так нічого незрозуміло, а під алкашкою, чоб я ще більше заплутався? Ні. Давай по тверезому.

— Тоді ви вже зрозуміли, що ви в грі?

— Так. Онучок пояснив.

— А це було вступне відео, яке показується людині, яка вперше заходить сюди. Через цей ролик люди дізнаються, де взагалі відбуватиметься дія, які особливості світу та невелику передісторію.

— Ну, якщо говорити по честі, то так собі вступ.

— Ну, це один із десятків роликів, саме ваш — це відео для стандартного вибору — чоловіча стать, людська раса, але не в цьому суть. Суть у тому, що сюжету в нашій грі як такого немає…

— Я, звичайно, те ще гальмо у всіх ваших цих штуках, але як же без сюжету? Навіть у якихось дешевих серіалах по телевізору, які йдуть по обіді для домогосподарок, є сюжет.

— Ось! Мені подобається! Слушні запитання підіймаєте, Миколо Васильовичу, хоч і перебиваєте, не дослухавши до кінця, — Гавриил, він же Вадик, аж засяяв після мого запитання, хоч, здавалося б, куди більше. — Спочатку, ми хотіли зробити ставку за різноманітність локацій і рас, і це навіть спрацювало на момент запуску: гравець створював будь-кого, якого тільки йому заманеться персонажа, і опинявся в мальовничому та різноманітному світі з тисячами таких самих гравців. Роби що хочеш, розважайся як хочеш, інструментів для цього багато. Але, як виявилося, люди зараз не люблять та й не вміють розважати себе самі. Їм потрібен сюжет, історія, яка розважала б їх і постачала емоціями, і самі вони такі історії створювати не вміють, подавай уже готове і тягни за ручку, розжовуючи все…

— Ага, ну зрозуміло, хліба та видовищ, плюс повне отупіння від цих планшетів та комп'ютерів. Ну а я тут до чого?

— Ну ви що, Миколо Васильовичу, не скромничайте. Я затятий фанат вашої творчості з самого дитинства, і вважаю, що ви — саме та свіжа кров, яка нам потрібна і яка може забезпечити нашу гру цікавими та нестандартними історіями. У нас, звичайно, є сценарний відділ, який сяк-так справляється зі своїми обов'язками… Але це не те, що я хочу бачити в цьому світі. Мені потрібне живе та справжнє наповнення…

— Ну, зі свіжістю моєї крові ти погарячкував — це раз. З чого ти взяв, чо мені це взагалі цікаво — це два. І більшу частину справи робили редактори, а не я — це три.

— І я спокійно зараз пройдуся всіма пунктами, — усміхнувся мій співрозмовник дивною загадковою усмішкою. — Раз: майже всі молоді, але водночас досвідчені сценаристи, яких ми наймали, — повні нездари, які працюють за шаблоном і не вміють по-справжньому творити. Два: Миколо Васильовичу, ми дорослі люди, як ви самі сказали, і за будь-яку допомогу треба платити. Не хочу опускатися до загроз, та й в жодному разі не бажаю зла, але ваші рідні дали згоду на впровадження вас у гру, тому що вони люблять, як ви висловилися, старенького дідугана, і хочуть, щоб ви продовжили жити, а це впровадження коштує дуже дорого. Тому доведеться попрацювати, щоб ви змогли й надалі бачитися з сім'єю і їм не довелося влазити в кредити лише через ваш тяжкий характер і звичку йти всупереч. Ну і три: редактори лише обрамляли, а саму сутність створювали ви.

Повисла невелика пауза. Ах ти ж виродок! Ах ти ж мерзота крилата! Шантажувати мене моєю родиною. Я вже й забути встиг за всі ці роки, що у світі існують такі козляри.

— Мені треба подумати, — сказав я тільки це.

— А вам нічого тут думати. У вас і вибору немає. І, Миколо Васильовичу, давайте не драматизувати, я вже бачу на вашому обличчі, що ви хочете мене придушити. Я ж вас не вугілля змушую добувати, а лише допомогти нам створити те, до чого у вас явний талант.

— Тобто, вибору в мене зовсім нема?

— Вибір є завжди.

— А більш банальну фразу підібрати ти не міг, Вадику?

Гавриил натягнуто посміхнувся. У нього що, посмішка припасена на кожен випадок життя?

— І чо я маю зробити, чоб регулярно бачитися з сім'єю і рідко бачитися з тобою, Вадику?

— Працювати, Миколо Васильовичу, працювати, — знову щаслива посмішка на обличчі цього дивного янголятка. — На вас уже чекає помічник, якого ми вам виділили і з яким вам доведеться працювати. Познайомтеся, поспілкуйтеся, притріться, знайдіть спільну мову. Потім, можливо, пройдіть пару квестів, щоб краще зрозуміти, як тут все влаштовано. Але не затягуйте — перші результати, тобто перші написані вами квести, мені вже потрібні до кінця тижня. І тільки після цього вас зможе відвідати сім'я.

— Чо таке, ці квести?

— Завдання, місії, історії називайте як хочете, але суть одна — вам доведеться писати, а помічник допоможе втілити ці завдання в ігрову реальність. Андрій дуже талановитий хлопець, майстер на всі руки у плані геймдева. І код напише, і дизайн вигадає, і манеру поведінки пропише персонажам. А сценарії це взагалі його пристрасть. Сподіваюся, ви спрацюєтесь.

— Але я думав, чо мій помічник це той, як його там... Конов'язов.

— Хто?

— Ну Коловрат… чи Компромат… Як же його… Кін…

— Конкланд?

— Так точно! Він самий.

— Конкланд — це лише допоміжна програма, а Андрій — справжня людина, сценарист та ентузіаст. До скорої зустрічі, Миколо Васильовичу.

Мене, без оголошення війни, знову проткнуло сталеве пір'я крил Гавриила, і в очах потемніло.

Ну, Вадику, я тобі ці протикання ще пригадаю, не можна так зі старими, ах не можна.

***

Я вийшов із водяної стіни і опинився у дворі Вільгена та Ларіни.

«Збереження…»

Біля криниці стояв той самий Андрій — про що сповіщав напис над його головою, — який мав би стати моїм черговим помічником. Високий блондин з очима, що світилися, і обличчям зірки кіно, але в той же час сутулість і невпевнена поза видавали в ньому доходягу. І плюс до всього його шкіра була блакитного кольору.

— А ти чо такий синюшний, га? За комірчину полюбляєш закидувати, чи чо? — одразу ж спитав я у хлопця, простягаючи йому руку.

— Ні, просто фанат Аватару, особливо третьої частини. А це обов'язково? — спитав він мене ламаним голосом семикласника, спідлоба поглядаючи на протягнуту долоню.

— Ну, мужики зазвичай так вітаються, ти чо, не мужик?

Синьошкірий невпевнено потиснув руку і повернув її назад — у кишеню чорних шкіряних штанів. До речі, він весь був у шкірі: шкіряні високі черевики, шкіряна куртка, шкіряних рукавичок тільки не вистачає і маски якоїсь — невже збоченець?

— Мене Миколою Васильовичем звати, а ти поляк чи чо, чи в тебе справжнє ім'я інше?

— Ні, звідки така думка?

— Ну, ти ж не Андрій, а Андрій, як тебе крилитий назвав, з наголос на «а»… Такі імена начебто поляки мають.

— Може й так, не знаю — я не питав у них, — погляд мого нового знайомого був спрямований на землю і він явно не збирався осяяти мене своїми ясними очима.

— Ну, Андрію, з наголос на «а», якщо нам тепер працювати разом, підемо спочатку поїмо, а потім уже займемося справою.

— Але… Тут необов'язково їсти. У тебе впала витривалість?

— Нічо в мене не падало, просто гроші сплачені, та й Ларіна, господиня, наготувала, чо їжі пропадати.

— Але…

— Ніяких «але», я пригощаю. Ходімо. І це, тобі скільки років?

— А яка різниця? — невдоволено пробурчав синюшник, дивлячись у підлогу.

— А тому чо мені вісімдесят вісім, а якщо тобі й сорока немає, то не тикай мені тут, зрозумів?

Андрій нічого не відповів, лише згорбився ще більше, а я попрямував у хлів з двостулковими дверима. Усередині, на моєму столі, вже стояли два дерев'яні кухлі та тарілки з їжею. Відвідувачів не побільшало, Дризтун так само мирно сопів у кутку з кухлем у руці.

На звук відкриття дверей з'явилася Ларіна. Подивилася на мене, посміхнулася, а потім перевела погляд на синявого та поцікавилася:

— Андрію, вітаю, тобі як завжди, яблука та груші?

— Ні, дякую, — похмуро відповів хлопець, дивлячись кудись убік.

Хазяюшка пішла в бічні двері, а ми розмістилися за столом.

— Ти з нею знайомий?

— Я створив її, — невдоволено відповів синюшний, не зводячи очей.

— Як це так, ти її створив? Вона чо, не людина?

— Ні, вона енпісі.

— Чого пісі?

— Неігровий персонаж.

— Ну чо, давай, за знайомство? — підняв я кухоль з елем, вирішивши трохи почекати з розпитуваннями, а то в хлопця такий вираз обличчя став, ніби він лайна сьорбнув.

— Я не п'ю, — понуро відповів Андрій, так само не підводячи погляду.

— Ну, може, воно й правильно, ти і так, як синець виглядаєш.

Я зробив пару затяжних ковтків і вдоволено поставив кухоль на стіл. Не мій сидр, але також добряче пійло, з легкими дубовими нотками.

— А чи їсти ти хоч буш?

— Навіщо? Це все віртуальне. А з витривалістю у мене все гаразд.

— Ех, не розумієш ти нічого. Ось посидів би ти, як я, шість років на дієті, і пригорілу засмажку зі сковорідки зжер би.

— Приємного апетиту, — пробубнив Андрій. — Тільки давайте швидше, бо мені ще в магазин до закриття встигнути треба, — це вже він сказав зовсім тихо, собі під ніс.

Перед синцем з'явився пожовклий листок, і він поринув у його читання.

Ну, якщо не хоче, то й наполягати не будемо. А я поки поїм і подумаю, що ми маємо зараз. Руки стали відокремлювати безліч плавців з боку рибини, а думки стали вкладатися по-порядку.

Я в комі, тобто, вважай, лежачий труп, у моєму віці вийти із цього стану майже неможливо. Є, звичайно, ймовірність, що розумники вже придумали якісь ліки для лікування, але я знаю, в якій країні живу, і щоб вистояти, чи точніше, вилежати чергу на безкоштовні ліки, потрібно років десять, а платні жодні заощадження не потягнуть, ні мої, ні моєї рідні. З цим розібралися, я вже не прокинусь. Але, ми маємо те, що я тепер тут — у комп'ютері, а точніше, в якійсь іграшці з усіма цими тваринами, островами, що літають і без електрики. Ти ба, отакої. Понавигадують, а дідові потім розбиратися з цим.

Загалом, я тут. Але навіщо? Як там сказав Вадик? Для вигадування завдань. Тобто треба вигадати історії для розваги дітлахів, які накупили цих ігор. І мало того, відмовитись я не можу. Хоча, з іншого боку, гріх скаржитися… Поки що тільки плюси зустрічаються, за винятком одного величезного мінусу: мною маніпулюють. І причому не якось там, а безпосередньо через родинні зв'язки та почуття.

Підсумуємо: я в грі, мені тут жити і працювати, і до кінця тижня мені треба вигадати якесь завдання, і бажано цікаве і незвичайне, щоб побачитися з сім'єю.

— Чуєш, Андрію, а який сьогодні день тижня? — поцікавився я у синюшного, доївши смачну рибину і приклавшись до кухля.

— Середа.

— Ах ти курвина мати, так часу не так уже й багато лишилося! Тоді давай працювати.

Я допив ель і задоволено відригнув. Папірець, який читав Андрій, зник, тому я побачив його незадоволене обличчя.

— Чого скривився? У моєму віці шкідливо тримати у собі. Ну чо, розповідай, як у вас тут все влаштовано.

Хлопець задумливо пошкрябав нігтем стільницю, але нічого не відповів. Потім він мигцем, буквально на долю секунди, підняв погляд, його очі зустрілися з моїми і білява голова знову опустилася вниз.

— Конкланд, — пробубнив він трохи голосніше, ніж звичайно.

Утворилася сіра хмара, з якої вийшов мій перший помічник. Здавалося, чи його вуса стали ще довшими та гострішими?

— Творець Андрій, як я радий вас бачити, нарешті приємне суспільство вихованої та освіченої людини, — злегка вклонившись, промовив хлющ.

— Так-так, скажи, які завдання він уже виконав, які провалив, які в них були вхідні точки, які гілки він вибрав, і який результат у кожного з квестів? — синюшний не підняв голови і продовжував шкрябати стільницю.

— Точно! Копати вас у всі дірки, я зовсім забув про Рорика, він же чекає на мене!

— Нічого, зачекає.

— Та як, мене вже кілька годин немає, а знаючи його, він сам може наробити діл. Пішли зі мною, дорогою розкажеш про ці квести, завдання та іншу брехню.

— Але ж він теж енпісі, він чекатиме скільки буде потрібно.

— Ні, я його знаю, зара сам попреться в сховок, і кокнуть його там. О! Знаю! Слухай, а ти не проти, якщо він із нами побуде? Прикипів я чось до нього.

— Але ж він неігровий персонаж.

— Чо? Він також програма? Так мені тепер один хрін, програма, не програма, я тепер живу тут, так чо для мене ви всі рівні.

Я залпом залив у себе другий кухоль елю, вдоволено витер вуса і прокричав:

— Хазяюшка, дякую за частування, все було просто на найвищому рівні! Незабаром ще до вас загляну! — підвівся з-за столу, зручніше підтягнув арбалет на спині. — Ходімо, заберемо Рорика і займемося справою, тут недалеко.