«Отримано додаткову характеристику:

Везіння - 1 (щасливий ви малий, вдача на вашому боці)»

— Ой все, дядьку! Якби я знав, що ти такий фартовий, ніколи б не сів з тобою грати, — розчаровано промовив Рорик у своїй жахливій подобі.

— Бо нема чого з дідом починати в ігри гуляти, якщо не готовий ризикувати. У мене з ранніх років, коли по закутках у дурня різалися, до азартних ігор схильність була. Завжди виграю.

— Та ну тебе.

— Може, ще раз? На посошок, так би мовити?

— Дядьку, вгамуйся! Хочеш мене взагалі без гроша залишити? Мені, між іншим, ще нове життя треба починати. Тим паче вже підлітаємо до селища.

— Нарешті!

Чотири мідні монети я поклав до решти, у невеликий шкіряний мішечок, який теж виграв у нового знайомого. Тепер мої заощадження нараховували двадцять шість мідяків. Що дорівнює двом срібним і шести мідним. Як я зрозумів з розповіді Рорика: десять мідних монет дорівнюють одній срібній, десять срібних — золотій. Залишилося лише побачити ціни. Може, мої двадцять шість насправді підуть лише на одну сорочку. Прес хоч і царський, але не гоже голим серед людей ходити.

Затягнувши тасьму на мішечку з грошима, кинув його в сумку. Потроху починаю обростати речами та заощадженнями. Збагнути б ще, де саме я опинився, але сподіваюся, що люди у селищі поділяться інформацією. А то в Рорика нічого не випитаєш. Тільки начебто починаю ґрунт промацувати, нейтральні розмови розмовляємо, потихеньку виходжу на ланцюжок питань про те, де ми, все, одразу замовкає.

Підвівшись на ноги, з подивом помітив, що ноги і спина не затекли, хоча сиділи не менше години.

— Чоб сгнили твої чоботи! Ось тобі й так!

За час нашого польоту я бачив ще чотири широкі острівці, такі ж маленькі, як той, на якому я опинився тут вперше. Просто шматки землі в повітрі, вкриті травою, на одному навіть кущ був і якась літаюча звірина. Але зараз…

Величезний шмат гори чи, може, просто височини ніби відірвало від землі і підкинуло в повітря, і там ця брила так і застигла.

На око з цієї відстані не визначити його довжину та ширину, але селище на добру сотню хат на ньому було. Акуратні будиночки сходами розкидалися на пагорбі. Перші стояли впритул до урвища, верхні теж. Між будинками проглядалися дві вулиці, городики, подекуди навіть невеликі сади були.

— Як ти кажеш це село називається?

— Селище рибалок на горі.

«Доступна нова місцевість:

Селище рибалок на горі»

«Карта оновлена»

«Статус: голодранець»

— Чогось ніякого навіть затхлого ставка не видно.

— Дядьку, ну ти даєш! Це ж повітряні рибалки. Глянь ліворуч, якраз старий Лованік повертається з уловом.

— Єдрена собака!

Чоловік, закутаний у теплу курточку, відому як фуфайка, сидів із войовничим виглядом на величезному літаючому бізоні, з двома парами чорних крил. На спині кудлатого звіра було закріплене подовжене сідло, за яке, у свою чергу, були закріплені сітки. Вони йшли за вершником, трохи з відставанням, чомусь нагадало це все гігантську медузу. У сітях тріпотіли десятки літаючих рибок. Ні смужок над головами, ні написів звідси не було видно.

— Це чо це таке?

— Це старий Лованік — найзапекліший і найдосвідченіший повітряний рибалка в цьому селищі. Під ним — пегазон на прізвисько Чорниш. А в сітях у них водинарії. Неслабкий такий улов, до речі.

«Бестіарій оновлено»

— Ну, дядьку, все, тобі час виходити.

Несподівано я відчув поштовх у спину. Так як тіло моє знаходилося біля самого краю і навіть трохи перевалилося за стінку кошика, щоби все розглянути, я не встиг хоч якось відреагувати і випав з нього. Летіти довелося недовго, ми вже були на околиці брили, тому я майже безболісно приземлився на м'яку високу траву.

— Дядьку, образи не тримай, але я свою частину умови виконав — до селища провів, усе по честі, а далі мені валити треба — шукати фарту в іншому місці.

Я не знав, що відповісти, але й справді образи мені на нього тримати сенсу немає.

— Лови свою стрілялку.

Червономорде диво скинуло арбалет. Я легко спіймав зброю.

— І ось ще — це ключ від моєї, тепер уже колишньої, хати. Вона з іншого боку селища, із зеленим дахом. Скарбів там не знайдеш, але їжі і одяг точно підбереш. І це, стрілялку за спину краще закинь — місцеві, хоч і мирний народ, але чужинцю зі зброєю напоготові можуть влаштувати прочухана. Гаразд, бувай, дядьку; може, ще побачимось.

Я впіймав невеликий залізний ключ із червоною тасьмою.

«Завдання «Червоний товариш» виконано»

«Отримано новий предмет:

Ключ від будинку Альдена»

Я стояв на краю невеликої галявини, що прилягала до глиняної одноповерхової хатки з парканом, що покосився. Насамперед, уже навчений смертельним досвідом, підкинув камінчик і пройшов через водяну стіну.

«Збереження…»

Поклав камінь у сумку, підняв погляд.

— Ах ти ж сранина згнила! Чоб тобі п'яти повідривало! Не можна ж так лякати!

Переді мною висіла сіра хмарка, з якої виглядала безмовна зализана харя.

— Прошу вибачення.

— А якби я отримав інфаркт і того… від'їхав у інший світ?

— Те, що ви збереглися, це добре, дуже корисна дія, яку можете взяти за звичку, — хлющ ігнорував моє обурення і продовжував вивергати інформацію своїм хайлом, — але наважуюся ще нагадати, що у вас штраф: мінус одна одиниця до Додаткової характеристики: Влучність. Я б порадив вам насамперед зайнятися пошуком предметів чи артефактів, які зняли б цей негативний ефект.

— Знаєш чо? Іди ти! І без вусатих розберемося.

— Як забажаєте.

Голова зникла в хмарі, а потім і хмара розчинилася, а мене охопило дуже дивне відчуття, яке можна порівняти з тим, коли ти комусь висловлюєш свою думку, яку хочуть дізнатися, і начебто все добре, але є якесь «але»! Це повсюдне «але» підказувало, що я не голодний і не хочу пити. Вже багато часу минуло, а я ні ковтка ні укусу не зробив, але почуваюся ситим і сповненим сил. І спати не хочеться. Дивно це все. Хоча, якщо я й так уві сні, навіщо мені спати?

Закинув арбалет за спину, дістав із сумки яблуко. Швидше, за звичкою щось гризти, ніж із потреби. Я завжди любив жувати всякі смаколики, благо до похилого віку у мене навіть передні зуби свої залишилися, а решту щелепи пару років тому невістка вмовила заповнити імплантами.

Смачно надкусивши фрукт, відчув, як рота наповнили свіжий солодкуватий сік і м'якоть.

Намагаючись не натикатися поки що на тутешніх жителів, я швидко накидав подальший план дій: навідатися в будинок Рорика, обзавестися сорочкою, залишити арбалет там же, щоб не дражнити місцевих, і вирушити до старости, або хтось тут у них головний. Дорогою мені зустрілися тільки дві жінки і то, я сховався від них за рогом одного з будинків.

Ось і хатка Рорика та його батька — зелений дах є.

Озирнувся довкола. Нікого. Впевнено, ніби то й був мій будинок, підійшов до дверей, на яких висів амбарний масивний замок. Вставив ключ, провернув. Замок упав у завчасно підставлену руку. Ще раз озирнувся на всі боки і зайшов усередину. Невелика кімнатка, де на гачках висіли сорочки і навіть дві куртки з дубленої шкіри.

— Оце я добре зайшов, як за замовленням.

Щоб не тягнути кота за те, що й так усі знають, я швиденько стягнув із себе сумку, арбалет, сагайдак і взяв з гачка ближню до мене сорочку. Лляна, сірого кольору, навіть походу, мого розміру. Одягнув.

«Отримано новий предмет:

Лляна сорочка»

Добре! Тепер і в люди можна виходити. Ану приміряю курточку.

— Альдене, друже… справа є.

Мене аж пересмикнуло від несподіванки. Незнайомий чоловічий голос, ззаду! Камені мені в нирки! Двері не зачинив.

— Альдене, оглух... чи що?

Алкоголем потягнуло. Перегаром. Почесним таким. Так, якщо що, у мене за поясом ніж мисливський.

Я поволі повернув голову.

— Ти… не Альден.

Тримаючись обома руками за одвірок, переді мною стояв п’яний, як зюзя, мужик. Вільгена — а саме таке ім'я висіло над ним біля зеленої смужки — хитало, як бідну берізку під час бурі. Хоч ноги були широко розставлені, а руки міцно стискали дерев'яну балку, його тулуб все одно водило з боку в бік.

Ну, з п'яними діло ми мали й не раз, навіть такому старому дідові, як я, він не противник. Можна й поговорити — може, чогось цікавого розповість.

— А ти хто, синку?

— Я хто? А ти хто? Ти… не Альден! Альдена мені… Швидко!

На останньому слові чоловік відірвав руку від опори, щоб стиснути долоню в кулак, і це була його головна помилка. Тіло втратило опору і впевнено, незважаючи на вигуки господаря, полетіло на підлогу. Гримнуло здорово.

Так треба швидко звалювати звідси.

— Не Альден… допоможи мені… прошу, — мужик робив такі довгі перерви між словами, здавалося, що він встигав подрімати між ними.

На мій величезний подив, він не вирубався після прямого пікірування на підлогу. Я підійшов, присів поруч навпочіпки. Ох та й запашок. О, як добре! Зауважив, що ні поперек, ні коліна не боліли. Час би вже звикнути до цього, але ні, тішуся здоров'ю, що повернулося.

— Пити треба в міру, а не на смерть.

— Допоможи.

— Чим тобі допомогти, синку?

— Не Альден… прошу, відведи мене… додому.

— Подиви чо вдумав, п'янчуг додому розводити.

— Прошу, — продовжував благати мужик із заплющеними очима, розпластавшись на дерев'яній підлозі, — не руйнуй… сім'ю… доведи до дому… а далі я сам. У боргу… не залишусь.

— Сім’ю? У тебе і дружина є?

— Так, і двоє… діток, — блаженно посміхнувся Вільген. — Ми відзначали… народження сина у брата… неподалік тут… трохи перебрали… а потім зрозумів… не дійду сам до дому. А дружині обіцяв... повернутися. Ну я і… подумав: Альден добра… людина, завжди допоможе, — з такими перервами на подихати між словами розповідь зайняла хвилини півтори.

— Гаразд, народження племінника — річ гарна. Відведу тебе додому.

— Дякую, не Альден.

«Отримано нове завдання:

Допоможи ближньому своєму»

Піднявши з підлоги, вивів Вільгена під руки з дому та посадив на вулиці біля дверей. Забіг усередину, швидко натяг на себе все своє добро і зачинив двері на замок. Речі залишати все ж таки не варто, ходять тут всякі, але пізніше, може, посплю тут. Будинок тепер все одно нічийний, просто зсередини на засув запру.

Я розвернувся і…

— Драла жаба гадюку!

Ноги Вільгена зникли за рогом. Я рвонув за ним, перехоплюючи арбалет з-за спини і натягуючи тятиву. Його хтось тяг, раптом доведеться відбиватися.

— Чо за чорти?

Тіло тягли по траві чотири маленькі істоти, що нагадували жаб, але розміром із собаку, сірого кольору та з гострими кігтями. «Ластоноги» — сповістили мене написи над їхніми мордами.

«Бестіарій оновлено»

Я, не довго думаючи, вклав болт, прицілився в одного з них і вистрілив. Мимо. Ціль була маленька і у русі. Сірі жаби-злодії сполошилися і ще енергійніше почали перебирати задніми лапками, тягнучи мужика. Кігтями на передніх лапах вони вчепилися в його білу і, судячи з усього, парадну сорочку.

Перезаряджати довго, ножем хрін вцілиш — спритні тварюки. Ну, тоді перевірений спосіб. Я побіг уперед і без гальм, з усього розмаху заїхав ногою по одній із істот. Зелена смужка над жаб'ячою головою миттєво випарувалась і тільце відлетіло на добрих метрів п'ять. Не даючи шансу схаменутися шкодникам, я прицільно вдарив сандалем по другому, але удар пройшов по дотичній і зелена смужка зменшилася лише наполовину. Троє вцілілих зрозуміли, що вони не в тій ваговій категорії, і швидко ретирувалися.

«Бестіарій оновлено»

«Отримано навичку:

Рукопашний бій - 1 (три вдалі удари поспіль не витрачають витривалість)»

Рубаха Вільгена була подерта, але особливих ран і подряпин не спостерігалося.

— Не Альден... що сталося? Де ми? — пробубнив чоловік, не розплющуючи очей.

— Ти скажи, куди тебе віднести?

— Туди! — відповів пиятик і описав долонею коло.

— А точніше?

Я схопив Вільгена за руки, впер свої ноги в його і потяг на себе. Тіло піднялося і обійняло мене.

— Гей, мужику! Ти що робиш? Відпусти його! — пролунав нетверезий вигук у мене за спиною.

Я різко розвернувся, готовий до всього, продовжуючи правою рукою підтримувати п'яного нового знайомого. Переді мною стояв чоловік, теж у білій сорочці, сірих штанях та босий. Борода була скуйовджена, чорне волосся стирчало в різні боки. Ніс картоплею, високий лоб і пухкі щоки, які дуже вже були схожі на ніс, лоб і щоки Вільгена, натякали, що то його брат.

— Втретє повторювати не буду. Відпусти його! Швидко!

— Він же впаде, ти чо?

— Швидко, я сказав! Бо вломлю!

Я перестав тримати тіло, що хиталося, і Вільген, піднявши руки вгору, знову завалився в траву.

— Ти взагалі нормальний? Ти навіщо його штовхнув? — п'яний брат витріщив очі і підняв кулаки.

Без оголошення війни він від плеча замахнувся рукою, за інерцією його потягло далі і бородатий впав уперед, прямо біля моїх ніг. Ну, а чого він ще чекав? Між нами метрів чотири було.

— Не Альден, хто це?

— Брат твій, зважаючи на все. Та й сімейка. Навіщо я, старий дурень, зв'язався з тобою?

— Богомур прийшов… — посмішка осяяла обличчя Вільгена. — Братику, з народженням сина те…

Він зупинився на півслові, різко розплющив очі.

— Не Альден. Нам не можна… додому… у такому… вигляді.

— Та гаразд, а чо таке?

— Допоможи нам… принеси Зілля очищення.

— Чого? Кого? Ви до того й наркомани чи чо?

Стоячи між двома тілами, що валялися, мені було дуже не по собі. А раптом зараз хтось із місцевих побачить цю картину. Проблем потім не оберешся.

— Сходи до нашого... травника. Дім… ну там ще дах… як собаче лайно… У нього попроси Зілля очищення.

— Ти знущаєшся?

Відповіді не було. Вільген заплющив очі і мірно засопів. Брат його, валяючись обличчям у траві, теж не поспішав зі мною побалакати.

Хотілося заїхати комусь із братів сандалем по обличчю. Дуже хотілось. Але я стримався. Ну, і що тепер робити? Не кидати ж просто так. Хоча що з ними станеться? Відіспляться і додому підуть. Дружини повинні зрозуміти, таку справу треба відсвяткувати. Але дружини різні бувають... Гаразд, допоможу бідолахам, заодно, може, і травник цей чогось розповість корисного.

Потрібний будинок знайшов хвилин за п'ятнадцять, обійшовши майже всі халупи у селищі. За цей час не зустрів жодної людини, та й жодної не людини теж не зустрілося. Загалом нікого не було. Село наче вимерло.

Я зупинився біля невеликого одноповерхового будиночка, дах якого був виконаний у вигляді спіралі, нагадуючи… собаче лайно. Як чітко Вільген описав! Я глянув на небо. Праворуч, майже пішовши за дахи, світило сонце, але й ліворуч теж майже на краю поля зору світило друге сонце. Точно! А може, нікого немає на вулицях, бо ніч на подвір'ї? Сонця тут аж чотири, а отже, і темряви не буває. Ось дурень старий, не здогадався відразу. Може, тоді й до травника некрасиво вночі ломитись?

Щойно я про це подумав, з-за огорожі, покритої кучерявим плющем, з'явилася людина. Він, зважаючи на все, копався на городі, тому я його спочатку не помітив. Довга сіра ряса, лопата, сива борода, довге волосся до плечей.

— Здрастуйте, — посміхаючись, підійшов я до огорожі.

Арбалет, як і радив Рорик, мирно висів на спині.

— Чого треба? — не обертаючись, відповів чоловік похилого віку. Над головою його довгий білий напис: «Травник Селища рибалок на горі».

— Зілля мені одне треба дуже, а мені підказали, чо я його у вас можу знайти.

— Яке?

— Зілля очищення.

— Двадцять мідних монет, — продовжуючи викопувати ямку, промовив травник.

Я не знав, дорого це чи ні, тому мовчки дістав із сумки мішечок, відрахував двадцять мідяків, підняв голову, травник уже стояв біля мене.

— Ах ти ж твій дірявий качан! — мимоволі вигукнув я. Ох і люблять тут тихо підкрадатися.

Без зайвих слів і не звертаючи уваги на мої, дід забрав монети і вклав у відкриту долоню невеликий бутель з каламутною рідиною.

«Отримано новий предмет:

Зілля очищення (знімає один негативний ефект впливу)»

— Дякую, — відповів я вже не так дружелюбно.

Який неприємний дідок.

— Якщо ще чогось треба буде — заходь.

Травник повернувся до свого городу, а я подався до п'яних братів. На моє щастя, вони нікуди не поділися, а лежали там, де я їх залишив.

Я опустився навпочіпки біля Вільгена і відкоркував пляшечку. Добре, що рота відкривати не довелося, він у нього і так був навстіж, і я вилив у нього чверть рідини. Без поняття, яке потрібне дозування, запитати у травника про це я якось не здогадався, старий дурень.

Рідина потрапила всередину, Вільген зітхнув і розплющив очі. Його погляд був чистий і ясний.

— А ти хто? — спитав він тверезим голосом.

— Чо, справді протверезів?

— А я сильно напився, га? — чоловік підвівся на ноги. — О, Богомуре, а з ним що?

— П'яний.

— Точно! У нього ж син народився, ми відзначали... Слухай, добрий чоловіче, а можеш ще поділитися Зіллям очищення?

— Звісно.

Я віддав пляшечку Вільгену і він, перевернувши сплячого брата на спину, влив йому рідину. Той так само глибоко вдихнув і розплющив очі.

— Вільге-е-ен, — розплився він у щасливій усмішці.

— Богом-у-ур,— так само посміхнувся брат,— ти тепер батько.

— Так! Я тепер Татко. Потрібно це відзначити!

— Цілком підтримую!

Брати стали на ноги і міцно обійняли один одного.

— Добрий чоловіче, ти з нами? — звернувся до мене Вільген.

— Ні, дякую.

— Впевнений?

— Абсолютно.

— Ну гаразд, як хочеш. І це, дякую, що допоміг, я такі речі не забуваю. Заходь до мене в кузню, дам тобі хорошу ціну на свої товари. А це тримай, удома вип'єш за здоров'я мого племінника.

Я хотів сказати, що непогано було б повернути гроші за зілля, але брати вже розвернулися і пішли далі по вулиці.

«Завдання «Допоможи ближньому своєму» виконано»

«Отримано новий предмет:

Пійло Вільгена»

«Завдання «Народження племінника» провалено»

Я глянув на пляшку з чимось жовтим усередині. Ну, може і знадобиться.

— Я не радив би пити це, Миколо Васильовичу, — пролунав спокійний чоловічий голос ззаду.

— Та чо ж ви всі ззаду підкрадаєтеся, як же ви…

З моїх грудей вилізли три закривавлені леза різної довжини і замість страшного болю, який я мав би відчути, у мене потемніло в очах.