З почуттям цілковитого самозадоволення я поставив крапку і ще раз пробігся очима по написаному тексту. Андрюха наполягав, що легше надиктовувати все Кордонвалову, але я вирішив по-старому — записати на папір. Так і думки легше відтворюються, і тримаєш написане перед очима, якісь питання — повернувся на пару абзаців назад і перевірив нестикування.

До речі, ось одне якраз таке знайшов. Випра-а-авляємо ... О! Тепер добре. Ну, начебто готово. Я переробляв написане в цьому неосяжному стосі паперів уже втретє, за останні два дні. Андрій вміло докопувався чи не до кожної репліки: то не так, це не так, то доповни, тут незрозуміло, а якщо в цій частині у гравця виникне таке запитання, як має відповідати персонаж, і теде і тепе.

Синій каже, що коли він розбереться з тим, як влаштований штучний інтелект Рорика, зможе впроваджувати його в будь-яких персонажів; і тоді подібний процес зміниться і сильно спроститься: персонажа просто треба буде в сильно прискореному темпі навчати, як він повинен поводитися, які у нього звички, яка у нього манера мови, а потім починається процес самонавчання.

Але це буде колись... А поки що по-старому — прописуємо шаблон і враховуємо всі можливі розмови та питання, які можуть виникнути у гравця під час проходження квесту, і намагаємося не залишати їх без відповідей. Також треба для кожного основного персонажа записати кілька десятків стандартних фраз-відповідей, якщо гравець запитає зовсім вже якусь дурість. Дуже громіздке та геморойне заняття, але мені цікаво! Тим паче, спати не треба, часу — непристойний вагонище.

Я встав і солодко потягнувся. Сенсу в цьому й особливої ​​користі не було — м'язи тут не затікають від постійного сидіння, але... Чому б і не потягнутися, після такої тривалої і кропіткої роботи, нехай це буде мій переможний жест сценариста.

Оточував мене зараз березовий гай, але стовбури дерев були не білі з чорними вставочками, а чорними з білими. Виглядало дуже незвично але, змушений погодитися, досить ефектно.

Довелося відкрити карту і подивитися, де знаходився зараз Андрюха, разом із робітничками, яких виділила нам Іззі. Судячи з папірця, метрів двісті праворуч. Чудово, легка пробіжка. Ремінець арбалета затягнути тугіше, щоб не бив поперек, палицю в руки, щоб не лупила по колінах, стос паперів у сумку. Побігли.

Гай із чорними березами швидко закінчився, і я вбіг у хвойно-листяний ліс, як я його називаю. Хвойний, бо стовбури — високих сосен, а листяний, бо високо вгорі, замість голок — ідеально кругле листя. Тут панувала легка прохолода тінь та пахло ягодами.

Я добіг до потрібного місця, звірився з картою: маркер Андрія був прямо впритул з моїм; і вставив палицю в кільце на поясі.

— Андрюхо, синяве вухо, виходь! — прокричав я на весь голос.

Спочатку звідкись згори звісилась мотузка, а потім уже по ній повільно спустився синюшний у своїх незмінних шкіряних речах.

— Що? — невдоволено пробурчав той.

— Тримай, я закінчив, тепер точно не повинно виникнути запитань, — простяг я хлопцеві свої записки.

— Добре, я пізніше займуся цим питанням.

— Як там справи йдуть? — показав я пальцем нагору.

— Добре, частина закінчує зі мною облаштування другої засідки в кронах, а частина облагороджує узлісся, звідки починається ця частина квесту.

— Ах ти ж, молодці! Добре просуваємось!

— Можна й швидше, — пробубнив Андрій, дивлячись собі під ноги.

— Гаразд, ви тут доопрацьовуйте, а я поки чо змотаюся до адміністрації, вирішити питання з магією. Ти зробив, чо я просив?

— Так, ось!

Синюшний простяг мені невеликий пакунок, і я дбайливо поклав його в сумку.

«Отримано новий предмет:

Загорнутий подарунок»

— Дякую.

Андрій лише кивнув, розвернувся і тільки-но зібрався застрибнути назад на мотузку, як я його загальмував:

— Андрюхо, тут така справа, я сам не люблю, коли мені постійно товкмачать і нагадують про одне й те саме, але… Як там справи з нашим договором? Ти чось дізнався?

— Я займаюся цим питанням, — відповів хлопець і, застрибнувши на мотузку, почав дертися вгору.

Та й пес із тобою! Я знову відкрив карту, перевірив, де залишив Чорниша, і подався до нього. Ще кілька хвилин приємної прогулянки тінистим лісом, і я вже сидів верхи на чотирикрилому пегазоні.

Використовуємо перстень, пролітаємо в портал, сідаємо на майданчик, заходимо до будівлі. Так, спочатку заскочу до Єлизавети. Бо ми після сімейного застілля так і не бачилися, та й у мене до неї є одне питання.

Сходи, другий поверх, третій, четвертий, п'ятий, шостий. Затримався на кілька секунд, спостерігаючи за Хелен з фіолетовими кучерями. А її проект із виведення нового виду драконів, чи як їх там… Мігрен… Вінігрен… Або виверн… Ну загалом, було видно, що вона досягла значних успіхыв. Якоюсь залізною паличкою дівчина доводила останні штрихи. Величезна луската голова перед нею була схожа на морду крокодила, тільки з безліччю шипів, двома рядами іклів, які не поміщалися в пащі і очима, розташованими з боків голови на випираючих наростах, як бічні дзеркала на автомобілях. Дивно та незвичайно вийшло.

Наступний поверх, і тут я знову затримався і навіть промайнула деяка думка. Як і в перший мій візит сюди, крізь скляні стіни я помітив десятирічного перекачаного важкоатлета, який сидів на підлозі і займався розробкою круглого щита. Хлопець доробляв металеву окантовку і був повністю поглинений процесом. Кругла зброя оборони була вкрита невеликими металевими ромбиками, сантиметрів по десять кожен. Вони з'єднувалися в єдиний геометричний малюнок, та й довершувала щит — червона металева окантовка.

Творець навіть не помітив, як я тричі постукав у двері з написом:

«Кракстер

Перший помічник начальника відділу зброї та броні»

Після п'ятого стуку я все ж таки відчинив двері і зайшов усередину. Стандартна скляна кімната, в якій знаходилися тільки хлопчак, одягнений у короткі шорти, щит у нього на ногах і стійка з десятком мечів біля стіни.

— Доброго дня, — спробував я вже голосом відволікти Крастор… Краси… ох і понавидумують собі імен.

— Чого одразу не зайшов? — голосом дорослого мужика спитав хлопчик.

— Ах ти ж ... — від несподіванки промовив я, але все ж таки миттєво взяв себе в руки. — Так це… некультурно відволікати людину від роботи.

— Вже відволік, — хлопець підвівся на ноги, глянув мені поверх голови, взяв щит у ліву руку і простяг мені праву. — Доброго дня, Миколо Селезньов, що привело тебе до мене? — його тон був цілком доброзичливим.

Я потис руку.

— Загалом, мені, отже, допомога потрібна по-твоєму профілю, але як би так спитати, чоб не здатися нахабним.

— Якщо треба — то питай, а раптом я хороша людина і допоможу тобі безоплатно, — підморгнув мені хлопчина.

— Загалом, я вже не вперше за тобою спостерігаю, вдруге… Але це не важливо. Так ото, ти наче спеціаліст майстерний, толк у своєму ремеслі знаєш, а мені потрібно зробити одну зброю. Я б міг свого колегу по сценарній справі попросити, він може, але роботи у нього і так зараз багато.

— Ескіз є, чи на словах? — одразу ж діловито поцікавився Кракст… ото чо там у нього.

Я дістав свій саморобний зошит, знайшов потрібну сторінку, вирвав її і простяг хлопчику. Він уважно подивився на намальоване, кілька разів хмикнув і похитав головою.

— Там з іншого боку я ще детально розписав і намалював змінну частину.

— Без проблем, я зроблю, приходь післязавтра.

— Чо? Так просто? Чи це якась каверза? Чо хочеш за роботу?

— Та нічого. Я й так тут годинами стирчу, доки денну норму не виконаю: п'ять одиниць зброї та п'ять одиниць броні. У мене, чесно кажучи, вже дефіцит різноманітних ідей. А тут начебто проект цікавий, тож допоможу я тобі.

— Дякую, дуже виручиш. А ото... Мені казали, чо тут якась комісія спеціальна є, яка схвалює чи навпаки бракує нові предмети. Проблем не буде?

— Не хвилюйся, не буде. Я якраз є членом цієї комісії.

Я знову потис руку хлопчику, але він несподівано стиснув її сильніше, а очі його трохи звузилися.

— А знаєш… Ти мені все ж таки можеш допомогти зараз.

— Зовсім інша розмова! Послуга за послугу, такий діловий підхід мені до вподоби. Чо треба робити?

— Та я ось щит доробив, а мені його треба протестувати. Поки бота запрограмую на всі необхідні дії, це хвилин сорок пройде, а так хочеться якнайшвидше закінчити з цим і до дружини, в тепле ліжечко і ласкаві обійми.

Я розуміючи посміхнувся і кивнув на знак згоди.

— Давай знаєш, з чого почнемо… — Кракстер відійшов до стіни навпроти мене і підняв щит, закриваючи обличчя та верхню частину тіла. — У тебе арбалет є, заряди його і вистріли.

— Прям у щит?

— Так, для цього я його й зробив. Давай, стріляй!

Якщо просять — значить, зробимо. Перекинув арбалет у руки, натягнув тятиву, вклав болт, прицілився. Тріньк. Потрапив трохи вище за центр. Болт увійшов у щит наполовину.

— Ех… сімдесят чотири, — з легкою досадою промовив хлопчик голосом мужика.

— Чо таке?

— Та походу треба посилити з'єднання між ромбиками. Стріли та болти не повинні застрягати, за задумом це — «Легендарний щит захисника», повинен захищати від усіх типів урону, вкрай рідкісною річчю буде.

Кракстер вийшов із захисної стійки і я побачив, що болт не лише пробив щит, а й його руку в районі зап'ястя. Хлопчик спробував витягнути кінцівку, але вона зрушила сантиметра на три і вперлася в наконечник. Його рука була насаджена на болт, як шматок шашлику на шампур.

— Ах ти ж, куряче дишло! Давай я тобі допоможу, — схаменувся я, перекинувши арбалет на спину.

— Та все нормально. Дякую.

Кракстер підняв вільну руку, його долоня стала кольору розпеченого металу і він провів нею між рукою та щитом. Болт у цій частині відразу перетворився на попіл і щит упав. Потім рука перестала так світиться і хлопчик просто витяг застряглий снаряд за вістря.

— Не критично. А тепер лови і боронься.

«Отримано новий предмет:

Легендарний щит захисника»

Мені до рук потрапив щит. Я перевернув його, вклав руку в спеціальну улоговину, взявся за держак, і раптом на мене посипався шквал розгонистих рублячих ударів. Я тільки й встигав піднімати щит. Бах! Дзинь! Силищі у цього пацана було до одурі багацько. Дзинь! Він розмахував дворучним мечем, розміром із нього самого, як якоюсь сухою паличкою. Удар зверху. Удар по діагоналі. Декілька ударів знизу.

Я пішов трохи вправо, тому що Кракстер притиснув мене до стінки і тепер рублячі удари змінилися на колючі. Бах! Оборона дала слабину. Меч на добру долоню увійшов у щит і його вістря зараз дивилося мені прямо в очі.

Я визирнув через оборону. Кракстер знову розжарив свою долоню, обрубав частину меча, що увійшла до щита, і тепер почав молотити своєю долонею. Бах! Бум! Бах! Іскри сипалися на всі боки.

— Ах ти ж, вим'я поросяче! — вигукнув я, відчуваючи, що моя витривалість уже на нулі, і руки не могли тримати щит. — Дай перепочити хвилинку!

Удари раптово припинилися.

— Та я вже все. Дякую за допомогу.

Я опустив щит, а Кракстер уже заливав свою рану на зап'ясті Лікувальним зіллям.

— Так, як я і боявся — стики ромбиків слабкі, треба гартувати. Ех, сімдесят чотири.

Я передав йому щит і той одразу ж сів на підлогу і почав хімічити: виколупувати ромбики за допомогою дивного металевого інструменту, що нагадував кіготь.

— Чо це означає, сімдесят чотири?

— Сімдесят четверта невдача у створенні зброї та обладунків на цій роботі.

— Так ти ж зараз ось виправиш, і ніяка це не невдача.

— Так, але треба зробити з першого разу. Просто дружина завжди каже, що в мене руки із дупи, ось ми й заклалися, якщо на цій роботі у мене буде сто невдалих виробів — я відвезу її до Парижу. Ну а якщо я все ж таки не подолаю цієї позначки… Ну не важливо, загалом, — безсоромно посміхнувся Кракстер. — Ще раз дякую за допомогу. Чекатиму на тебе післязавтра.

— І тобі дякую, бувай.

Я потис руку на прощання, вийшов з кімнати хлопчика і одразу мало не врізався в Іззі.

— Не зрозуміла, — не здивувалася, а швидше обурилася жінка, — до моїх працівників заходиш, а до мене ні?

Сьогодні вона була в синьому топіку та облягаючій синій спідниці в підлогу. Зачіска знову інша — каре з чубчиком, що майже закривав очі, одна скроня виголена в нуль.

— Так це… я ж саме до тебе вже йшов.

— Знову по справах? — надула губки Єлизавета і схрестила руки на грудях. — Ні щоб просто так зайшов, чи покликав на побачення! Невже мені самій доведеться це робити? Я, звичайно, можу, для мене це…

— Це тобі, — перебив я її награні обурення і простягнув пакунок.

Вона з цікавістю прийняла його та розгорнула.

— Ого! Мій хороший, а ти вмієш дивувати.

— Стараємось, — усміхнувся я і підкрутив кінчики вусів пальцями.

У пакунку виявились світло-блакитні туфлі на високих підборах, і ці каблуки були зроблені у формі красивих жіночих ніг.

Іззі поцілувала мене в щоку, а потім лизнула мочку вуха. Єдрити мій лисий череп! Мене це, скажімо так, схвилювало.

— Ходімо до мене в одну з кімнат, я тобі добре віддячу.

— Іншого разу, Єлизавета, я справді по роботі, — я спробував відсторонитися, але вона міцно обхопила мене руками за талію, — Єлизавета, ну ти чо?! У вас тут стіни прозорі, люди дивляться.

— Ти забув? Це ж мої люди, вони тут і таке не бачили.

— Єлизавета!

Жінка все ж таки послабила хватку і я вибрався з цього жаркого полону.

— Яка допомога? — різко охолодила вона свій запал і стала схожа на викладачку, яка приймає залік у ледачого студента.

— Мені потрібна послуга від Дромеда, підкажи підхід до нього?

— Ха! Просто скажи, що тобі потрібно від нього, а він запропонує умови.

— І все?

— Ну, я іншого шляху не знаю. І ніхто не знає. Цього відлюдника мало що цікавить, крім його сина, тож, може, він взагалі допоможе просто так. Він не такий уже й козел, як усі інші з верхівки правління.

Я промовчав, хоча дуже хотілося запитати: Гавриила вона теж вважає козлом?

— Дякую.

— Ага, — сумно відповіла Іззі і подивилася на пакунок з туфлями.

Не знаю який юнацький азарт мене вкусив у цей момент, але я поклав руку на потилицю Єлизавети, підійшов до неї впритул і поцілував у губи. Потім відсторонився, а на її обличчі сяяла грайлива посмішка.

— А це фішка старого гарту, цілуватися без язика?

— А це я припас для нашого побачення, до зустрічі, — я підморгнув Іззі і пішов до сходів.

Ех, є ще заряд у цій старій батарейці!

Десятий поверх. Програмний відділ Нікого! Порожній коридор, порожні кабінети по обидва боки. І лише в самому кінці були єдині двері з написом: «Головний програміст» за якою щось було.

Я постукав. Тиша. Тоді відчинив двері і зайшов усередину. По центру стіл, крісло та стілець для відвідувача. Все. Дромеда не було на місці. Я розчаровано зітхнув, навіть запитати нема в кого: де він?

Тільки-но зібрався йти, як помітив якесь ворушіння на столі. Підійшов ближче. На стільниці копошилося кількадесят різних комашок. Спочатку вони рухалися хаотично, але за кілька секунд утворили зі своїх тіл слова:

«Доброго дня

Чим зобов’язаний?»

— Ах ти ж курва! Здрастуйте. Ем… Чим би відповісти? — я озирнувся, але нічого в кімнаті не було, та й на столі нічого не завалялося, крім комах, які, до речі, вже утворили нові слова.

«Я зараз зайнятий, сиджу із сином»

Знов комашки замерехтіли, змінюючи літери.

«Але вас чудово чую та пам'ятаю»

— Це… Якщо коротко: я спочатку відмовився від магії, але зараз передумав, і хочу собі якусь. Помічник сказав, чо тільки ви мені можете допомогти.

«Секундочку»

«Готово»

І перед очима з'явилися написи:

«Вам доступна залишкова магія»

«Бонуси за відмову від залишкової магії знято»

— Ах ти ж! Стривай! Так відразу?

«Не турбуйтесь»

«Магію виберіть за допомогою персонального помічника»

— А чо попросиш натомість? — одразу ж спитав я в лоб дуже недоброзичливим тоном, бо не люблю я таких фокусів. По науці: спочатку обмовляються деталі договору, а потім уже його здійснюють.

«У вас немає нічого, що зацікавить мене»

«Поки що»

«Так що, за вами борг»

«До побачення»

Комахи знову хаотично розповзлися по столу і не збиралися більше у слова. Я мовчки вийшов і грюкнув з усієї дурі дверима.

— Ах ти ж пі…

«Мат у Мірантирі заборонений! П'яте попередження!»

— Та як же тут не заматеритися, коли тебе щойно розвели, як лоха.

Я швидко спустився сходами на один поверх нижче, і відчув слабкість, яка накотила дуже несподівано. Ноги одеревеніли, дихання стало як у загнаного коня. Я спробував спертися на стіну, але рука поїхала по склу і я покотився кулею на восьмий поверх.

— Драла жаба гадюку! Якого курячого рожна? — закричав я, нарешті врізавшись у стіну і переставши котитися.

— Після анулювання бонусів за відмову від залишкової магії показники вашої витривалості та спритності дорівнюють нулю. Тепер ви миттєво втомлюєтеся. Я раджу негайно зайнятися підвищенням цих характеристик, — проінформувала мене голова Коневоди, з'явившись над плечем.

— Ти хоч не лізь, я тебе прошу!

— Як забажаєте.

З горем навпіл, хвилин за тридцять, шкутильгаючи як підстрелена черепаха, я добрався до Чорниша і через портал повернувся назад у лісову локацію, яку ми майже доробили.

На узліссі на мене вже чекав Андрій. Він сидів на поваленому дереві і кидав свої ножі з обриву.

— Ну, як пройшло? — одразу ж поцікавився він.

— Ногою через дупу! — вигукнув я, спустившись з пегазона. — Взули мене, як останнього простака.

— Як? Дромед начебто чесний роботяга, хоч і небагатослівний.

— Ага… Чесний, не чесний, а справи із Зазикиним спільні має…

— У кожного є свої таємниці, — багатозначно промовив Андрюха, закидаючи черговий кинджал.

— Магію він мені відкрив, але натомість нічого не попросив, але залишив у боржниках.

— Так, підтримую. Це погано.

— Навіть не це найгірше! У мене забрали бонуси за відмову від магії. У мене тепер витривалість на нулі. А в поєднанні з нульовою спритністю я взагалі тепер рахіт. Роблю три кроки — і вже вмираю від утоми.

— Тоді займемося цим питанням.

У Андрія в руці матеріалізувався кинджал, він замахнувся і кинув його в мене. Лезо увійшло в стегно по саму рукоятку.

— Андрюха! Собака ти нехрещена! Ти чо твориш?!

— А як ще ти збираєш прокачувати витривалість і спритність? Ухиляйся давай.