Тиждень пролетів, як торпеда, запущена підводним човном у наш маленький острів з яблунею! У нові локації все ж таки вирішили поки не потикатися. Не до них зараз. Усі сили ми віддали на доопрацювання квесту. Виявилося, запрограмувати особливу бойову групу на злагоджені бойові дії разом із живим гравцем — це ще той геморой. Тому тренування, що вимотували, змінювалися не менш вимотуючою роботою над квестом.

Також одразу після випадку з викидом у реал я розповів про це Гавриилу. Він, у свою чергу, розповів про це лікарям. І… Все затихло на якийсь час. Я, так зрадів спочатку цього явища, був сповнений оптимізмом і надією, що я все ж таки зможу побачити колись онучку наживо, але з кожним днем ​​цей настрій випаровувався на очах, бо від Гавриила не було ніяких новин.

А вчора ми з Андрюхою закінчили, нарешті, квест, віддали його Гавриилу, а він розповів мені, що лікарі вважають, що мій кількасекундний вихід із коми – це результат сильної емоційної перенапруги. І вони зараз займаються цим питанням, як любить говорити Андрій.

Звичайно, я відразу ж спробував знову випробувати цей стрес, але нічого подібного не відбувалося. Наш загін вбивали раз-по-раз, а я просто відроджувався.

А сьогодні Гавриил мене викликав на збори верхівки правління, тому що він змусив кожного з них пройти мій квест, і їм є що сказати з цього приводу. До речі, на проходження квесту необхідно щонайменше годин п'ять!

Я стояв біля входу в будівлю адміністрації і поправляв камзол, виданий мені. Не знаю чому, але мені подобалося скидати з плечей і рукавів порошинки. Це мене трохи підбадьорювало. Гаразд! Почапали!

Я зайшов усередину і одразу ж повернув убік, прямуючи до зали, де я вперше побачив головні обличчя Мірантира. Жалюзі було закрито.

— О, а ось і ви. Проходьте, сідайте, ми скоро займемося і вашим питанням, — першим чомусь до мене звернувся головопузий Зазикин.

Гавриил, що сидить на чолі столу, не звернув на мене жодної уваги. Так, у принципі, як і решта. Лише Іззі мені підморгнула. Я зайшов і сів навпроти неї, поряд із Дромедом, який лише кивнув мені своєю головою з комах.

— Отже, ми з Антоном готові презентувати вам проект із запровадження івентів у Мірантир. Прошу вислухати його, потім ознайомитись із матеріалами, а на наступних зборах ми проголосуємо. Дякую.

Гавриил ствердно кивнув. Та що з ним сьогодні? Навіть тіні посмішки немає, похмурий до неподобства. Хто із цих осіб уже встиг йому підгадати?

— Дякую, — промовив хлопець, нижня частина якого була зміїною.

Він підвівся з-за столу і широко посміхнувся, окидаючи всіх поглядом.

— Загалом так, як і сказав Алекс, ми хотіли презентувати вам івенти. Але! Я тут подумав, і дійшов висновку, що івенти вже виходять із моди. І мене осяяло! А якщо ми введемо нову механіку: хвороби! Давайте введемо хвороби, вони накладатимуть на гравців негативні ефекти, і вони мають виконувати квести, щоб їх зняти, — Антон захоплено закінчив свою невелику, але дуже несподівану для всіх промову.

Решта, навіть включаючи мене, подивилася на Алекса. Іззі навіть ненароком хихикнула, а Зазикин з ляпасом поклав долоню на лоб — груди свого тіла. Запанувала тиша.

Чути тільки були поклацування жовна павукоголового. Тільки повний кретин не зрозумів би зараз, що той у гніві.

— Так що ск...

— Сів! — гаркнув Алекс на молодого інвестора.

— Але ж я…

— Я сказав, сів! — знову перебив Антона різким криком, цього разу навіть ударивши кулаком об стіл. — Перепрошую, давайте перейдемо до наступного питання наших зборів.

Антон підповз до свого крісла і мовчки сів. На його обличчі явно читалася розгубленість. Молодчик не очікував такої реакції, але, гадаю, самий сік на нього чекає після зборів.

— Квест Миколи Васильовича. Усі його пройшли? — спитав Гавриил. Вадику, та яка навозна муха тебе сьогодні погризла?

— Я ще не встиг його пройти, — озвався Антон, як ні в чому не бувало. До нього походу так і не дійшло, як він розлютив павукоголового.

— Тоді Антон не бере участі в обговоренні. Я хочу дізнатися вашу думку про цей квест. Хто хоче першим висловитись?

— Я, — майже миттєво відповіла Іззі і знову підморгнула мені. — Верес, вина!

Помічник, якого я не помітив, коли увійшов, вискочив з-за рогу, налив Єлизаветі червоного напою в келих, основа якого була виконана у формі жіночих губ, розташованих вертикально.

До речі, я помітив, що вона знову змінила свій вигляд. Тепер жінка була майже наголо підстрижена і з густими синіми бровами, що стирчали в різні боки.

Іззі зробила ковток, грайливо облизнула губи і сказала:

— Мені сподобалося. Дуже ... Мужньо і твердо!

— Невже так само твердо, як його причиндали, які вже встигли побувати в тобі? — кинув Алекс, від чого Зазикин навіть прикрив свій величезний рот руками. І це був явний смішок.

— Ну я ж тобі не дорікаю, що ти постійно даєш під хвіст нашому головному сценаристу, мій хороший, — не залишилася в боргу жінка, грайливо підморгнувши павукоголовому. Той лише кілька разів клацнув жовнами.

— Добре, Іззі сподобалось. Може, якісь зауваження?

— Ні. Навіть, навпаки, ще зазначу добре прописаних персонажів. Кожен зі своєю родзинкою.

— Хто ще вискажеться? — спитав Гавриил, не зводячи погляду з Алекса.

— А мені теж сподобалося, — раптом видав той, — так, трохи лінійно, але відчувається масштабність і достовірність того, що відбувається.

— Так-так, мені теж сподобалося, — почав підтакувати Зазикин, — потенціал видно неозброєним оком…

— Дромед? — різко перебив головного сценариста Гавриил.

— Мені не сподобалося, — сказало тіло з комах і більше не промовило нічого.

— Що ж-ж-ж, — протягнув Вадик, — три проти одного. Значить, моя думка вже не має значення.

— Але ж як! — вигукнув Алекс. — Це ж твоя людина, твоя витівка. Нам цікаво послухати, ти ж, мабуть, у захваті.

— Я збережу нейтралітет, — нарешті посміхнувся Гавриил, але доброзичливою цю усмішку ніяк не назвеш. — Якщо більшості сподобалося, то пропоную наступний варіант розвитку моєї витівки: Миколо Васильовичу, ви довели, що можете досить непогано впоратися з невеликими та середніми квестами. Що ж, мені цікаво, як ви впораєтеся з основною історією. Я розумію, що це може зайняти дуже багато часу, але не могли б ви через тиждень надати нам хоча б пару концептів… Вибачте, начерків чи ідей, що ляжуть в основу історії, яку ми можемо впровадити до Мірантиру, як головну? Це реально?

— Та лайно-питання, Вадику, — вирвалось у мене. Якось сьогодні мені не подобався його настрій, а побурчати або навіть збентежити його перед рештою верхівки у мене язик так і свербів.

— Обожнюю, — тихо промовила Єлизавета, а потім навіть хихикнула.

— Відмінно, тоді збори завершені! Миколо Васильовичу, чекаємо на вас через тиждень із результатом.

— А що із Захопленням заручника? — спитав Зазикин.

— З чим?

— Ну з квестом, Миколи Васильовича, який ми пройшли. Його запускати у роботу?

— Ні, — усміхнувся Гавриил, — я хотів би, щоб Микола Васильович його ще трохи допрацював. До речі, не могли б ви затриматися на секунду… Решта – до зустрічі.

Зал швидко спорожнів і ми з Вадиком залишилися наодинці.

— Миколо Васильовичу, я незадоволений, — тихо і з легкою тінню посмішки промовив володар крил.

— А чо не так?

— Що не так? Що не так? — він на секунду замовк, а потім лупнув з усієї дурі кулаком по столу і там з'явилася тріщина, але голос так само залишався спокійним, — Миколо Васильовичу, зрозумійте, мені не потрібен вторяк. Цей квест ґрунтується на історії, яку я вже читав в одній із ваших книг. А це нікуди не годиться.

Пауза та посмішка. Як у Конов'язова. З легкою зарозумілістю.

— Будьте такі люб'язні, надалі такого не робіть. Постарайтеся, прошу вас, постарайтеся. Я не хочу позбавляти вас радості поспілкуватися з Дашенькою про вашу онучку, але якщо через тиждень ви видасте щось подібне, мені доведеться тимчасово припинити візити вашої родини.

А ось ця заява Вадика не те, що вразила мене, але по морді я захотів йому дати. Причому з ніг. І щоб його білі зуби повилітали. Виродок!

— І як додатковий стимул: найближча зустріч із рідними у вас скасовується. Працюйте. Більше вас не затримую, всього найкращого.