«Завдання «Дичина для Ларіни» провалено»

«Завдання «Гай заспокоєння» провалено»

«Завдання «Голоногий куш» провалено»

«Локація «Селище рибалок на горі» більше недоступна»

«Карта оновлена»

— Ах ти ж, срань болотна, чо ж так багато написів, ще й поспіль! Аж в очах зарябіло. Так з переляку і зі звірятка впасти можна!

— Швидше за все, творець Андрій повністю видалив ту частину Мірантира, в якій ви були, — поінформувала мене голова гостровусого, яка вкотре з'явилася з сірої хмари.

— Так, зрозуміло. Куди мені тепер? Він там чось говорив про друге велике світило.

— Ну, тоді мені слід попередити вас про те, про що ви й так повинні, за ідеєю, знати: Друге велике світило зараз перебувати праворуч від вас і на тридцять градусів нижче.

— Дякую, Коновʼяз, можеш бути корисним, коли захочеш.

Я взявся за гриву Чорниша, змінив курс і задоволено хмикнув. Звірюга йде плавно та комфортно, як в автобусі їдеш.

«Отримано навичку:

Летючий вершник - 1 (при атаці на вас під час польоту, маунт не впадає в страх)

Наступні кілька десятків хвилин пройшли без жодних подій. Чорниш тримався заданого курсу, а я спокійно сидів у нього на спині і думав свою думу. Думок було багато, всі цікаві. Але найдивніше — я нормально і майже безболісно сприйняв смерть Рорика. Ні, не так. Я нормально і майже безболісно сприйняв убивство Рорика. Як так? Якщо постаратися відповісти самому собі на це запитання, і постаратися відповісти щиро... Це через місце. І я не про село, а про сам цей світ, цю гру. Коли тебе кілька разів вбивають і потім ти спокійно повертаєшся до життя… Ти починаєш сприймати це як нормальність. Так само і з іншими… Ну вбив синявий Рорика, то й що? А раптом він уже десь відродився? А може, він помер остаточно... Андрій же мав там усе стерти... Ах ти ж...

Дивно тут, але потихеньку звикається. І мене обнадіює той факт, що тепер я знайомий із людиною, яка знає, як працює цей світ, і як тут усе влаштовано. І треба по максимуму вичавити з нього всю цю інформацію. Саме це тепер моя мета. Хочеш комфортно жити в нових обставинах — дізнайся все про ці обставини. Але, як би там не було, смерть — це все одно смерть, неприємна та болісна. Хм… Щось мене понесло. Може подрімати, поки летимо? Але якось не хочеться.

— Кондрате, скажи, а мені чо, і спати тут не треба?

— На жаль, не можу знати.

— Ясно. Добре, тоді в Андрюхи потім спитаю.

Голова помічника зникла, я солодко потягнувся, а далеко попереду зʼявилася невелика сіра пляма.

— Невже це туди, куди мені треба?

Ще через півгодини, коли я вже зміг розглянути, що це за пляма, з'явилися написи:

«Доступна нова місцевість:

Освоград»

«Карта оновлена»

«Статус: голодранець»

— Подивимося, чо там у нас.

Мапа. Сувій з'явився переді мною. Невеликий острівець з написом «Освоград».

— О, ну точно воно, Андрюха там щось називав на літеру О.

Я штовхнув сувій з картою вбік — поки мені це не потрібно, хочу сам з висоти бичачого польоту розгледіти, що це за Освоград такий. Трохи підправив напрямок польоту Чорниша і побачив місцевість у всій красі.

Замок! Типовий середньовічний замок. Безпосередньо сама основна будівля з трьома однаково високими вежами, інші міські будівлі, житлові будинки і кам'яна стіна навколо. Тільки замість стандартного рову — обрив. Замок знаходився на літаючому острові, а за межами його стін — нічого.

Я облетів Освоград по колу, і помітив, що таких розумників, як і я, тут було достатньо. Хто на літаючих конях, хто на таких же звірюгах, як у мене, а в кого були й зовсім дивовижні страховидли. Он якийсь мутний молодик у плащі сидів на гігантському змії з головою орла, що звивався в повітрі і, судячи з усього, заходив на посадку. Посадковою смугою служив великий дерев'яний пірс прямо біля вхідних воріт у місто, за межами його стін. Майданчик, розміром анітрохи не менше, ніж сама територія Освограда, був до відказу забитий літаючою худобою та їх господарями.

Я помітив більш-менш вільну ділянку ближче до краю і приземлився туди, вправно маневруючи Чорнишем, смикаючи його за гриву в потрібний бік.

Як тільки ми приземлилися, я навіть не встиг ще злізти, а на шию мого живого транспортного засобу вже застрибнув чудний звір: черепаха, що стояла на двох задніх лапах, а замість рук у неї були щупальця восьминога. Дивовижно, але ще дивніше на ній виглядали круглі окуляри і сірий халат без рукавів, на якому був виріз для панцира.

— Із прибуттям до Освограду, Миколо Селезньов. Місце для летючої тварини у нас платне — одна срібна монета, — дзвінким юнацьким голосом сповістив мене Аніс, про ім'я якого, у свою чергу, сповістив білий напис над його головою.

— Ах ти ж, єврейська черепаша морда, некультурно прямо так відразу гроші вимагати!

— Не я ставлю ці умови. Але, хочу вас порадувати, в ціну також входить чистка та годування.

— Втішив, так втішив. Стривай. Це за годину, або за скільки? — примруживши очі, уточнив я у черепашки.

Знаємо ми таких, підеш на пару годин, а потім три шкури здеруть і ти ще винний залишишся.

— Це за півдня.

— А інакше я до вашого граду ніяк не потраплю, правда?

— Все вірно.

— Гаразд, умовив, тримай.

Я дістав із сумки гаманець, витяг монету і підкинув її у повітря. Черепаха спритно перехопила гроші своїм щупальцем, вклонилася і зістрибнула з Чорниша, вирушивши до наступного.

«Чорниш тепер — ваш летючий маунт. Слідкуйте за ним, доглядайте і регулярно годуйте!»

О! Тепер і худобка у мене є. Продовжую обростати майном. А доглядати такого красеня — це ми легко, навіть на радість.

Опустившись на дерев'яну підлогу, я помітив, що навколо шиї мого звіра вже була обвита мотузка, яку хтось прив'язав іншим кінцем до сталевого кільця, прибитого до підлоги. Хм, зручно зроблено.

Я поплескав Чорниша по боці, він ніяк не відреагував. Ну нічого, ще потоваришуємо, а поки що оглянемо нову територію.

Добре запам'яталась порада Рорика: у людних місцях краще зброєю наголо не світити, можуть і по шарабану надавати. Тому зручніше вмостив арбалет за спиною і рушив до головних воріт. З кожним кроком здивування моє збільшувалося пропорційно до кількості побаченого. Наскільки ж тут дивовижні чудовиська водяться! Від різноманітності місцевих аборигенів аж голова йшла кругом.

Тут тобі й ті, що дуже схожі на людей, тільки з різними відтінками шкіри: від білого до фіолетового. Ось мимо пройшов двоголовий людино-ящір, що тягнув на лускатом горбу ящики. Слідом за ним, недобро зиркнувши на мене, йшов коротун, голова якого була охоплена полум'ям, але йому на це, схоже, було начхати. Між ніг пробігло маленьке ведмежа з гострим хвостиком, як у щура. Загалом, різноманітність місцевих жителів можна описувати дуже довго. Але й те, що важко передати словами повною мірою, це треба бачити.

Отже. Певної мети в мене не було, точніше, була, але де шукати Андрюху, гадки не мав.

— Так як частина Мірантира була стерта, раджу вам зберегтися, — нагадав мені Конклав, що цього разу в цілісному своєму тілі вийшов із натовпу і пішов за мною.

А я – молодець. Потроху гартую характер, вкритий старістю, он, цього разу навіть бровою не смикнув при несподіваній появі вусатого.

— Дякую.

— Могли б уже й самі це запам'ятати: прибули на нове місце — збережіться, — докірливо додав хлющ.

Я промовчав. Хоч це і дратувало, але помічник має рацію, треба частіше користуватися камінчиком, мало що може статися на новому місці. Перед самою брамою я відійшов трохи вбік, підкинув шорсткий камінь, пройшов крізь водяну стіну.

«Збереження…»

Ну що, потиняюся містом, дивишся, волею випадку на Андрюху і натраплю.

Минувши ворота, відчинені навстіж, я опинився всередині Освограду. Вузькі вулички, бруківка, юрби людей та іншого нелюдського поріду. Ніколи не любив великих міст, село якось ближче до душі лежить, там спокійніше. А тут ще й смерділо помиями.

Згорнув у перший провулок, і тут же дорогу мені перегородила псина. Гучно гавкнувши, чорна кудлата дворняга сіла на задні лапи і всіма своїми шістьма жовтими й страшними до усрачки очима подивилася на мене.

— Ах ти ж, собака нехрещена, ну чо тобі від мене треба?! Їжі немає! Ану пшов звідси!

Я тупнув ногою, але Пушок ніяк не відреагував. Як я не люблю собак. Спробував обійти тварину, але та відразу піднялася на чотири лапи і почала голосно гавкати, демонстративно повернувши морду в мій бік. Перехожі стали обертатися і недобро коситися.

— Та єдрити тебе в твоє кудлате пузо, он скільки народу навколо, ну чо ти саме до мене причепився?

— Не кричіть на Пушка, це я попросила його знайти вас для мене, — пролунав голос у мене за спиною.

Я різко відскочив убік, зробив перекид, дивом не роздавивши спиною арбалет, і, розвертаючись, вихопив з-за пазухи ніж. Досить! Щоб знову мені хтось у спину ніж устромив?! Не буде більше цього.

— Який жвавий дідусь. А ви справді дідусь? Заберіть зброю, я не збираюся на вас нападати, навпаки, мені потрібна ваша допомога, — промовила КрейзіАліса, про що говорив синій напис над її білявою головушкою, з гулькою на маківці.

— А чо…

— Ви допоможете мені, Миколо Селезньов? Мені потрібний хтось, хто добре стріляє. Я відправила Пушка знайти гравця, у якого прокачана влучність, і ось він знайшов вас.

— А-а…

— До речі, як вам Пушок? Я його отримала за покупку Делюкс версії гри. Дуже миле створення, а ще дуже корисне. Може знайти будь-кого на локації.

— А…

— Я вже кинула вам заявку у Друзі.

«Друзі» — подумки вторив я їй, і переді мною відразу матеріалізувався черговий пожовклий розгорнутий пергамент.

На ньому був єдиний напис:

«КрейзіАліса»

Праворуч від напису намальовано порожній квадратик. Як тільки я глянув на нього, знизу мого поля зору з'явився напис:

Бажаєте додати гостю КрейзіАліса в друзі?

— Просто дайте відповідь «так». Ви що, теж нещодавно у цій грі? Хоча, чому я дивуюся, це одна з перших великих локацій, тут повно нубів.

— Так.

Усередині намальованого квадратика з'явилася галочка, і папір зник.

— Ходімо зі мною, я все розповім по дорозі.

— Але…

— А, напевно, забула уточнити, чи ви ще не виконували завдання «Освоградське засмічення»?

— Та я тільки-но прибув сюди і…

— От і добренько. Я вже взяла завдання, зараз тільки додам вас до нього, і одразу підемо.

Поки балакуча дівчина рилася в папірцях, я розглянув її: звичайна, людина, зі світлою шкірою, волосся в гульці, тільки ось одягнена на ній була сталева кіраса поверх кольчуги, наплічники і наручі з того ж матеріалу, щільні штани з дубленої шкіри та черевики, більше схожі на берці, але замість шнурків — застібки і був невеликий каблучок. Зі зброї у бій-дівчинки була величезна сокира з металевим топорищем, що висіла у неї за спиною. Ах ти ж курвина мати, без химер не обійшлося: у неї був хвіст — довжелезний, метрів зо два, як у мавп, але не кошлатий. Ця частина її тіла була оповита довкола топорища і саме п'ятою кінцівкою вона утримувала зброю на спині.

«Отримано колективне завдання:

Освоградське засмічення»

— Ось тепер можна йти.

Дівчина, навіть не глянувши на мене, рушила вперед; Пушок пішов за нею. Ну, а я чого? Чому б і не допомогти надмірно балакучій, але милій дівчині? Тим паче, настав час розширювати коло знайомств, мені в цьому світі жити тепер, і не важливо, хочу я цього, чи ні.

— Завдання полягає в тому, що в каналізаційній системі щось застрягло і не дає помоям виходити із міста.

— А як…

— Ага, саме тому в місті і стоїть сморід.

— Може…

— Та не треба шукати нічого, я вже знайшла місце... Тут ліворуч. Знайшла в чому засмічення, там величезна гусениця застрягла в зливнику. Я сама намагалася її вбити, але щоразу програвала, бо на другій фазі потрібно щось стрілецьке. Я кілька разів померла, самій переучуватися на стрільця не хотілося, от і подумала, що в мене є Пушок — можна знайти когось із луком, арбалетом чи стрілецькою магією. І ось я знайшла вас. Ви добре стріляєте?

— Чо...

— Та видно, що добре. Та там і не складно, всього чотири мішені, головне, щоб стріл вистачило!

— У мене…

— Так, вибачте, забула, правильно: не стріл, а болтів; ну начебто має вистачити. Знову ліворуч.

— А як…

— Та не хвилюйтеся, Пушок залишиться біля входу, а ми спустимося вниз. Головне, чекайте, коли я виб'ю у гусениці половину хепе, далі вона перейде у другу фазу і потім ваш вихід. Праворуч.

— А якщо…

— І так! Стережіться слизу. Прийшли. Пушок, чекати!

Ми підійшли до однієї з високих кам'яних стін Освограду, біля якої розташувалася стара занедбана криниця. КрейзіАліса сміливо стрибнула в чорну дірку. Я озирнувся, знизав плечима і мовчки повторив за нею.

Летів недовго, досить м'яке приземлення, а потім різкий крик десь позаду:

— Сюди, швидше!

Темно, як у дупі у кабана. Я позадкував, спіткнувся і стрімголов покотився назад. Після третього обороту врізався спиною у щось дуже тверде.

— Швидше за камінь.

— Та чоб вас усіх чумні лосі отоварили…

Чиясь рука схопила мене за плече і потягла вбік. Очі почали звикати до темряви. Ми з білявою балаболкою сіли за величезним валуном. А опинилися ми у печері. Звичайній, кам'яній. Це і є каналізаційна система? А де труби? Де помиї?

— Так, пам'ятайте: чекайте на другу фазу. Я помчала!

— А як же…

КрейзіАліса стала на повний зріст, взяла в руки сокиру, хвіст за її спиною повільно погойдувався з боку в бік.

Шалений крик, і дівчина побігла вперед. Ото дає! Я перехопив з-за спини арбалет, натягнув тятиву, вклав болт, узяв зброю напоготову і визирнув з-за валуна.

— Ах ти ж, пасатижі мені в грижу!

«Бестіарій оновлено»

Моя бойова супутниця не збрехала. Зі стіни справді стирчала гігантська і дуже мерзенна зелена гусениця, що була вдвічі вища за хвостату войовницю. Тіло мразини застрягло в трубі…

Дівчина підбігла до вражини, завдала двох ударів і відскочила назад. Що сказати, вона знала з ким б'ється, бо в те місце, де вона щойно стояла, тварюка плюнула напівпрозорим слизом. Бій продовжився.

КрейзіАліса спритно відстрибувала від рідких снарядів, потім спритно перекочувалася вперед, опинялася біля «Лічинусу», робила пару розгонистих ударів, потім знову відстрибувала назад. І так кілька заходів. У п'ятий такий відхід дівчина не встигла відстрибнути і слиз потрапила їй на черевик. Рідина одразу ж розтеклася і прибила її до кам'яної підлоги. За кілька секунд гусениця готова була дати наступний залп.

Я націлився на морду тварюки, але КрейзіАліса мене випередила. Вона хвостом дістала з кишені скляну пляшечку і шпурнула її в Лічинуса. Снаряд розбився об голову гусениці і забризкав її вмістом. Страховина зашипіла від болю.

Дівчина вийняла ногу з чобота, підбігла до супротивника та трьома потужними ударами скоротила смужку життя до половини.

— Тепер ваша черга! — вигукнула дівчина і побігла до найближчого валуна, щоб сховатись за нього.

Гусениця почала роздуватися, вкрилася пухирями, а потім луснула, обдавши половину печери слизом. Я вчасно сів, сховавшись за каменем, так що мене не зачепило. Знову визирнув. З ошматтів тіла Лічинуса з'явилися чотири метелики, кожен розміром з відгодованого кнура. Крила у них були овальні, колір — синій, і називалися ці ось знову народженні — Бейбочками.

«Бестіарій оновлено»

— То який розумник їм назви вигадував? — спитав я сам себе і натиснув на спусковий гачок.

Болт прошив крило наскрізь, але на смужку здоров'я однієї з Бейбочок це ніяк не вплинуло. Вони, навпаки, учотирьох злетіли в повітря і повільно попрямували до мене.

— Стріляйте їм у тільця! Я відволікатиму! І не підпускайте їх до себе!

«Бестіарій оновлено»

КрейзіАліса схопила хвостом найближчий камінь, і кинула його в одного з метеликів. Той одразу ж зреагував на кидок, і всі четверо попрямували до неї.

Натягнув тятиву, вклав болт, прицілився, вистрілив. Болт потрапив у довгасте тіло однієї з Бейбочок, і смужка здоров'я зменшилася в половину.

Перезарядка, постріл, і ось одна з них мертво впала на кам'яну підлогу. Троє тих, хто залишився, знову попрямували до мене, але КрейзіАліса вчасно відволікала їх камінчиками.

Ще два постріли, і друга Бейбочка повалена.

— Чудово, продовжуйте в тому ж темпі!

Я знову перезарядився, підняв арбалет і…

— Ах ти ж, скотиняка неблагородна!

Дві Бейбочки, що залишилися, підлетіли один до одної, сплели крила, яскравий спалах. Я сховався за валун і почекав, поки пройде марево. Виглянув і… отримав чимось по морді. Мене відкинуло назад. Не гальмувати! Стрибок убік, перекочування, навів зброю на супротивника. Якась зелена кудлата двометрова горила.

— Дідько! Вона має і третю фазу! Вибачте, я не знала.

«Бестіарій оновлено»

Монстр знову кинувся на мене. За перевіреною схемою випустив болт у коліно і не помилився. Ракер наступив під час ривка на поранену ногу і завалився убік. І цим скористалася КрейзіАліса. Вона налетіла на нього ззаду зі своєю сокирою, і за п'ять потужних помахів впоралася з тварюкою.

— Лихо, — встиг сказати я, встаючи з коліна, а потім назустріч моїй голові летіло лезо сокири.

«Ви померли!»

«Штраф до інтелекту: — 1»

«Завдання «Освоградське засмічення» провалено»

— Ах ти ж, копито осляче! Срань підчоботна! Не можна так по щурячому робити! Шаболда малолітня! А ти, дурню старий, мало тобі було тих шалашовок у лісі?! Нічому життя не вчить? Тіло нове, а мізки старі, висушені?

Я глибоко вдихнув, заплющивши очі. Вимовився, так би мовити. Знову поміст із літаючими звірями та їх господарями.

«Гість КрейзіАліса прибрала вас зі списку друзів»

— Ну бісовка, зуби заговорила і діда вбила! Ну я їй зара пропишу!

Я потягнувся за арбалетом... А його не було. Сагайдак із болтами теж був відсутній. Пошарудив руками. Ніж також тютю.

— Чо? Де моя зброя?

— Мабуть, треба нагадати вам, — промовила голова Конокрада з хмари, — що гості Мірантира можуть забрати речі з мертвих тіл інших гостей.

— Ах ти ж бл ...

«Мат у Мірантирі заборонений! Друге попередження!

— Конвалане, як мені знайти цю щуряку помийну?

— Про кого ви?

— Бруд невдячний, який вкрав мої речі.

— Оскільки вона прибрала вас зі списку друзів, то ця функція тепер недоступна.

Мене аж трясло зсередини. Так спростоволоситися! Причому вкотре! Старий дурень!

— О, а ось і ти. Знайшов Чорниша, значить і ти десь поряд, — підійшов до мене Андрій, — Конкланде, дякую за підказку.

— Мені треба випити та поїсти.

— А де твоя зброя? Тебе що, вбили та обікрали?

— Мені! Треба! Випити! І пожерти! Чи є тут якась наливайка?

— Є таверна.

— Веди.